Доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор «Дня» Володимир Сергійчук чверть століття викладав історію України студентам Інституту журналістики КНУ. На глибоке переконання вченого, без знання історії в якісній українській журналістиці нічого робити. Тому Володимир Іванович був вкрай обурений тим фактом, що з нового навчального року в деяких університетах, зокрема на журфаках, не викладатиметься історія (детальніше на цю тему — в матеріалі «Історія — поза розкладом», «День», № 103 від 16 червня 2015 року). Чому саме журналісти повинні глибоко знати історію? Які етапи необхідно знати найперше? Чи може історія бути рейтинговою на ТБ? На ці та інші запитання «День» розмовляв із Володимиром СЕРГІЙЧУКОМ.
— Переосмислення історії в сучасних медіа — вимога часу, — розмірковує Володимир Іванович. — Але це необхідно робити вдумливо, стильно, з виразними акцентами і за допомогою інтелектуальних ресурсів української національної журналістики. Коли програму про історію України робить людина неукраїнського походження, то одразу стає зрозуміло, що їй байдуже до того, що вона показує. Такому журналістові байдужа ця історія з патріотичного погляду. Тому я вболіваю за те, щоб на українських телеекранах було більше українських журналістів. А з цим сьогодні проблема.
Власники каналів — а я за ними спостерігаю протягом 20 останніх років — не навчають своїх ведучих, а запрошують з інших країн, зазвичай із Росії. Знаєте, ситуацію, яка протягом усіх цих років простежувалася в медіа, сьогодні можна порівняти з політикою: у владу масово запрошують іноземців. Вони трохи відомі, десь досягли якихось успіхів, їм щось вдалося... Але хіба ми не маємо своїх кадрів? Як чужа людина може працювати на утвердження Української держави, якщо вона приїхала сюди просто заробляти гроші?
Як автор книжки «Що дала Україна світові», де вперше комплексно оцінено внесок видатних українців у розвиток світової науки, техніки, освіти і культури, для мене дико звучить аргумент, що в нас буцімто не знайшлося своїх професіоналів. На посади помічників президента США, генерал-губернатора Канади, прем’єр-міністра Франції українці знаходяться, а очолити один із регіонів Української держави — ні?
З одного боку, я вітаю свого колишнього студента Михаїла Саакашвілі з призначенням на посаду голови Одеської ОДА. Я його вчив і знаю, що це був хороший студент, котрий на кожному семінарському занятті тягнув руку, і зрештою, він справді реалізував у Грузії багато позитивних реформ. Та чи ж знайдемо на кожний регіон чужинця?
Колись, до речі, в Росії вирішили здійснювати курс на реформи за рахунок німців. І чим це закінчилося?
Інша річ, коли до розбудови нашої держави залучено досвідчених українців із діаспори — це їхній обов’язок брати участь у цій справі, бо їхні батьки, яким вдалося свого часу вирватися з «комуністичного раю», десятки років мріяли про відродження незалежної Української держави.
— Історичні програми на українському ТБ переважно прив’язані до певних дат. Окремих проектів явно обмаль: на «5 каналі» — «Машина часу», на «ЗІКу» — «Історична правда». Чи може історія бути рейтинговою?
— Історія може бути рейтинговою, але для цього треба показати її актуальність. Крім того, ці програми мають охоплювати ширше коло зацікавлених людей, а не лише еліти. Тобто треба показувати в історичному зрізі життя пересічного українця, його родини... Так, глядач дивитиметься програму, якщо там розповідатимуть про репресованих, несправедливо засуджених... бо в нього в родині була така історія. Тобто треба будувати передачі на персональній пам’яті українців. Взяти, до прикладу, визвольний рух — багато говорять про Бандеру, а чому б не дослідити і не показати на екранах, як жив рядовий підпільник чи мешканець якось конкретного села? Сьогодні це зробити ще не пізно, хоч часу уже втрачено багато.
«ЛІТНЯ ШКОЛА ЖУРНАЛІСТИКИ «Дня» — ЦЕ ШАНС ДЛЯ МОЛОДІ»
— За вашими спостереженнями, чи змінюється ситуація на українському ТБ після Майдану-2014?
— Ситуація після Революції Гідності хоч зі скрипом, але зрушується. З’являються нові цікаві програми, зокрема на «1+1». Але це ще не та картинка телепростору, якої потребує суспільство. Сьогодні, повторюся, треба дати шанс своїм журналістам. За 25 років, доки я читав історію України для студентів Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, помічав дуже багато самобутніх студентів, які мали щирий інтерес, вони прагнули до знань... Де вони зараз? Їх треба було своєчасно і правильно підтримати, щоб вони могли себе реалізувати.
ІСТОРИК ВОЛОДИМИР СЕРГІЙЧУК БУДЕ ЛЕКТОРОМ У ЛІТНІЙ ШКОЛІ ЖУРНАЛІСТИКИ «Дня»-2015
Такий шанс дає Літня школа журналістики «Дня», яка додає багато до теоретичних занять, навчає правил громадянської поведінки.
— Як ви пояснюєте студентам, зокрема майбутнім журналістам, що їм з професійної точки зору потрібно знати історію?
— Наголошую на тому, що це їм потрібно для глибшого усвідомлення самих себе, країни, в якій вони живуть. Знову ж таки, коли наші сусіди заявляють на увесь світ, що, мовляв, така держава, як Україна, не відбулася, то саме українським журналістам треба поширювати правду про наше минуле. А відтак — знати передусім періоди становлення української державності. Сьогодні, крім того, актуалізувалися «старі» питання, скажімо, так званої вічної дружби і братерства з росіянами. Друзі, ніякі ми не брати, сьогоднішній день це підтверджує, жодної спільної «колиски» не було.
— Як вдається зацікавити молодь?
— У кожного — своя методика. Я стимулюю так: прошу писати не реферати, а статті на історичні теми й опублікувати їх. Кажу студентам: якщо надрукуєте своє дослідження — в районній чи всеукраїнській газеті, на цікавому сайті — я ставлю 10 балів. І студенти знаходять цікаву інформацію, переосмислюють, пропускають крізь себе і... поширюють ці знання.
Знаю, що деякі студенти зробили навіть інтернет-сторінку і там поширювали свої тексти. Я перевіряв, скільки переглядів цих текстів — їх читають сотні людей. І це — важливі теми про український контекст Другої світової війни, про проблеми новітньої історії...
Ще я даю конкретному студентові нову книжку на історичну тематику, щоб він написав на неї рецензію. Або запрошую відому людину, студенти-журналісти спілкуються з нею протягом пари, а потім пишуть репортаж про цю для них історичну подію. Скажімо, які емоції можна було прочитати у звітах про зустріч із Дмитром Павличком. Деякі студенти навіть написали ці репортажі у віршованій формі.
Отже, треба шукати цікаві форми роботи зі студентами. Одна з них, до речі, — підготувати родове дерево з коментарями. Тобто я ставлю завдання студентам, щоб вони у вільний від занять час досліджували свою генеалогію. І які величезні ватмани з портретами й біографіями свого родоводу вони приносять!
Таким чином, ці студенти не тільки самі цікавляться своїм родоводом, а й залучають до цього родичів, і ті також дізнаються про минуле своїх предків — коло зацікавлених своєю минувшиною збільшується. А знання про свій родовід викликає зацікавлення історією свого краю, Україною. А це не менш важливо, аніж написання реферату на тему самостійного завдання...
