Після того як в Америці обрали президентом Трампа, політичне життя в Росії активізувалося. По-перше, прем’єр-міністр Дмитро Медведєв запропонував каву американо перейменувати в русіано. По-друге, президент Володимир Путін дав асиметричну відповідь прокуророві Міжнародного кримінального суду в Гаазі Фату Бенсуді, яка у своєму звіті назвала російську окупацію Криму — російською окупацією, а утиски й переслідування кримських татар — утисками й переслідуваннями. Путін у відповідь на це негайно підписав указ про вихід Росії з Римського статуту, яким цей Міжнародний кримінальний суд заснований. Так російський президент дав чудову пораду всім кримінальним злочинцям планети, як легко позбавитися відповідальності: достатньо просто заявити прокуророві, що ви його не визнаєте.
Російські ЗМІ теж були зайняті серйозною й важливою справою — порятунком України. Річ у тім, що Україна загинула. Ну, або гине. От уже три роки, відтоді як там, у листопаді 2013 року, почався Євромайдан. І з тих пір не минає й дня, щоб у російських ЗМІ не з’явилося важливе повідомлення, що загибель України станеться з хвилини на хвилину. Що ось-ось вона розпадеться на дрібні й кілька великих шматків, причому великі негайно поповзуть до Росії, а дрібні захопить Польща.
Паралельно в Україні йде ще один процес: падіння режиму Порошенка. Цей процес розпочався 7.06.2014 року, у мить, коли Петро Порошенко був обраний президентом України.
От тільки-но обрали, й він одразу почав падати. А оскільки ритмічні оголошення про падіння Порошенка почали вже публіку уколисувати, від чого замість Порошенка почали падати рейтинги відповідних ЗМІ, а отже, й їхні доходи, догадливі газетярі й телевізійники почали розважати публіку призначенням в Україні різних президентів, один краще за іншого.
У телевізійному кастингу на українське президентство канал «Росія-1» частіше за інших схилявся до кандидатури Захарченка, ватажка «ДНР». «Ось уже скоро війська «ДНР» візьмуть Київ, і Захарченко стане президентом України», — такі репліки подеколи полюбляє мимохідь кидати у своїх передачах Володимир Соловйов. З літа 2016 року у деяких російських ЗМІ почали мріяти про Савченко. У хорошому сенсі. Щоб вона стала президентом України.
На сайті найпопулярнішої російської газети, «Комсомольской правды», висить стаття Івана Грачова «Савченко стала президентом України», написана в жанрі антиутопії. Автор «Комсомолки» заглядає у весну 2019 року і бачить там таку картину. «ДНР» і «ЛНР» процвітають, з ними весь світ торгує. В Україні від населення залишилася половина, всі інші виїхали на заробітки до Росії й Донбасу, а народ нарешті обрав президентом Савченко. І тут автор намагається вразити читача польотом фантазії, але якось у нього виходить понуро. Далі того, що Савченко відняла у Порошенка всі цукерки, а з банків вигребла всі гроші, й усе це роздала громадянам України, фантазія у Івана Грачова не йде. Дитячий ранок якийсь вийшов, а не антиутопія.
Інша справа на будь-якому з «Вечорів» у Соловйова, де щоразу «зажигали не по-детски». У тому «Вечорі», що вийшов 16.11.16 на каналі «Россия-1», Володимир Соловйов урочисто відрекомендував як кандидата в президенти України Володимира Олійника. Цього чоловіка, швидше за все, громадяни України вже встигли забути, оскільки він уже майже три роки є втікачем, будучи оголошеним у розшук у зв’язку з кримінальним переслідуванням. Генеральна прокуратура України звинувачує колишнього депутата Верховної Ради України Володимира Олійника в організації незаконного голосування в українському парламенті 16.01.14. Це коли шляхом сфальсифікованих протоколів голосування були оголошені ухваленими закони, які знищують свободу слова в Україні, що викликало у країні хвилю протестів. Верховна Рада одразу скасувала диктаторські закони, «ухвалені» шляхом фальсифікації, Володимир Олійник втік, потім разом з колишнім (і теж втікачем) прем’єром Азаровим створив «Комітет порятунку України» й негайно висунув себе в президенти. І ось тепер у Соловйова є свій власний кандидат на найвищу посаду в Україні, якого можна в разі чого дістати й пред’явити публіці.
У студіях російського телебачення от уже майже три роки створюється й подається росіянам дивна картина української політики. У цій картині реальні українські політики, президент, депутати Верховної Ради блимають, мов тіні, їхні карикатурні зображення інколи вносять до студій, лише щоб посміятися, а реальними суб’єктами української політики виступають ті, хто, як правило, в Україні або в розшуку, або давно поза політикою.
Окрім Володимира Олійника, українську політику в передачі Соловйова представляли: Ігор Марков, який теж перебуває в розшуку, а також Микола Левченко й Спиридон Килінкаров, люди, яких в Україні, мабуть, мало хто вже пам’ятає. Усі вони, звісно, розповідали, що в Україні суцільний кошмар, який найближчим часом нарешті закінчиться.
«Режим Порошенка найближчим часом ляже», — солідно й з повною відповідальністю оголосив Марков. І тут-таки пожартував: «Там йде боротьба — план «Шатун» проти плану «Крадун». Оскільки під планом «Шатун» український політичний фольклор нині має на увазі російську агресію, а планом «Крадун» проросійська опозиція називає спроби Президента Порошенка цій агресії протистояти, Володимир Олейник одразу вирішив внести зрозумілість.
Ще раз відрекомендувавшись як кандидат в українські президенти, Олійник зробив два важливі оголошення. По-перше, повідомив, що «Шатун» — це Порошенко, оскільки він розхитує Україну. При цьому Володимир Олійник не пояснив, хто в цьому випадку ховається за планом «Крадун». Це так і залишилося загадкою, оскільки неможливо уявити, щоб Олійник, який переховується від кримінального переслідування в Росії, назвав країну, що прихистила його, організатором плану «Крадун». Після чого кандидат у президенти України урочисто оголосив, що в Україні буде бунт, і надовго замовк.
Тут важливо зауважити, що ляльки, які вдають із себе українських політиків у соловйовському театрі, мають деякі відмінності у плані своєї життєвої ситуації. А звідси виникають деякі відмінності в риториці. Володимир Олійник і Ігор Марков, які перебувають у розшуку за звинуваченням у кримінальних злочинах, розуміють, що до України вони вже не повернуться, і своє майбутнє з цією країною не пов’язують. Тому у словах себе не обмежують і з надією передрікають Україні загибель, розпад, бунти й усілякі інші біди.
Дещо інша життєва ситуація у Миколи Левченка, у якого в Україні залишилися досить серйозні інтереси, які він намагається захищати, зокрема, й у студії Соловйова. Про ці інтереси Левченка у цій студії всі знають, і тому інколи йому цим докоряють, називаючи захисником олігархів і дармоїдом. Інколи це буває досить грубо, й бідного Левченка, який намагається одночасно догодити і своїм господарям в Україні, й домінуючим на російському телебаченні прибічникам російської агресії, буває навіть шкода. Левченку дуже хочеться, щоб в Україні змінилася влада, запанували «правильні» олігархи, але при цьому йому дуже не хочеться, щоб Україну проковтнула Росія, оскільки він чудово розуміє, що в цьому випадку йому точно нічого не світить. «В Україні йде зміна влади...» — спробував викласти свою «м’яку» версію Микола Левченко, але був негайно перерваний одним з головних соловйовських яструбів, Дмитром Куликовим. «Немає ніякої України!» — злісно перервав дворушника Левченка російський політолог. І був негайно винагороджений за свою рішучу позицію бурхливими оплесками в студії.
До всього цього телевізійного паноптикуму можна було б ставитися виключно з іронією, але заважає одна обставина. А саме, що Кремль сам вірить у ті казки, які на його замовлення розповідає створена його ж стараннями медійна машина. У якийсь момент сюжет телевізійної казки можуть спробувати втілити в реальному житті.
