У післямові до збірки «Три подорожі» Майк Йогансен без зайвої скромності заявляв: «Я написав оцю книжку і тим початок поклав новому для української літератури жанрові». Це була не самовпевнена похвальба, а констатація факту, от тільки цей жанр Йогансен так і не означив. Його власні книжки називалися «подорожами». Футуристи тоді практикували репортаж, а для газетярів усякий текст був нарисом або статтею. Згодом Йогансену як засновникові нового жанру довелося брати участь у «круглому столі» про «географічно-травелярну літературу».
До масового телебачення ще було кілька десятиліть, і репортаж у 1920-х роках належав усе-таки до літератури, а не до журналістики. Напівнімець-напівукраїнець Майк (Михайло) Йогансен, уродженець Харкова і випускник імператорського університету, любив подорожувати, писати, мав блискуче почуття гумору і вмів про все на світі цікаво розповісти. Із цього сплаву і народився український художній репортаж.
Подорожував Йогансен дивовижними місцями: побував у єврейських колоніях, радянській Болгарії, Слобожанській Швейцарії. Насправді ж він ніколи не виїздив за межі СРСР. А мріялося про небачені країни, далекі обрії, екзотичні краєвиди. У газетній нотатці 1935 року «Я боржник перед своєю країною» Йогансен приречено зізнавався: «Колись я дуже хотів поїхати до Америки, щоб подивитися, як живуть люди, подивитися на Нью-Йорк, на фордівський завод, на трансокеанську залізницю тощо, але з деякого часу я бачу, що мого життя не вистачить на те, що є у нас в Радянському Союзі».
Найекзотичнішою подорожжю Йогансена, мабуть, треба вважати поїздку в Косчагил на Ембі. Нинішні читачі навіть у «Вікіпедії» не знайдуть, що це за край світу. Емба — відома річ і річка, як неодмінно скаламбурив би Йогансен. Але місто Гур’їв, звідки письменник починав свою подорож на Ембу, вже двадцять років як перейменовано в Атирау. І маленьке село Косчагил (тепер це пишеться одним словом) губиться в безкраїх казахських степах, серед поодиноких населених пунктів із чудернацькими назвами — в Жилиойському районі Атирауської області.
Подорож для Йогансена — це привід поговорити про все на світі й нагода довести істинність твердження: «Немає у світі такої речі, що про неї не можна було б цікаво розповісти». Ці слова стали гаслом «Універсального журналу», яскравого багатоілюстрованого щомісячника, придуманого Йогансеном, який виходив із листопада 1928-го.
Юрій Смолич, редактор журналу, пригадував: «Майк Йогансен визначив такий еталон кваліфікації нарисовця: кожний повинен написати захоплюючу «Подорож довкола власної кімнати» і книжку про коробку сірників. Сам Майк, певна річ, лінувався писати і про подорож довкола своєї кімнати, і книжку про коробку сірників, але за склянкою чаю, в доброму гуморі, справді захоплююче розповідав про свою кімнату (географія, історія, технологія, суспільна роль кожної речі: меблів, пристроїв, одежі, книжок тощо); справді, міг до пізньої ночі неспинно розповідати про ту-таки коробку сірників або пачку цигарок (рослина, виробництво, соціальні взаємини, люди, які виробляють тощо). Молода автура «УЖа» охоче слухала його поради, а сам Майк в усіх своїх численних брошурах про подорожування по колгоспах чи заводах і новобудовах або й просто на полюванні був вірний собі та своєму блискучому талантові».
Відтепер ім’я Майка Йогансена, українського поета і прозаїка 20-х років ХХ століття, автора, який започаткував традицію художнього репортажу в Україні, носитиме конкурс «Самовидець» від видавництва «Темпора». Проект, що покликаний розвивати українську художню репортажистику, вже четвертий рік поспіль відкриває нових авторів. Так, протягом 2013—2015 років були опубліковані три альманахи репортажів «Veni, Vidi, Scripsi» та книги переможців. Надаючи конкурсу ім’я Майка Йогансена, видавництво прокреслює лінію тяглості української літератури нон-фікшн. Цього року тема конкурсу — «Війна. Життя de facto». Більше інформації можна знайти на сторінці конкурсу «Самовидець» у мережі Facebook або за адресою [email protected]
Репортажі Йогансена захоплювали дотепним легким стилем, цікавими відступами і... відсутністю ідеології. Автор ще в першій книжці попередив читача: «я не майстер славословити виконавчі органи радянської влади» — і це стало ніби заборолом від дешевої публіцистики. І ці дві речі, такі звичні у сучасних репортажах, неймовірно дратували критиків. Один із них писав: «Особливість Йогансенового репортажу в тому, що описи мандрів є для нього насамперед принагідним засобом подискутувати з мінімальною увагою до описуваних фактів. «Факт» — то наличка, під наличкою — Йогансенові виступи з «окремою думкою», розбавлені довільними дотепами й побічними враженнями».
Саме цього бракувало колегам письменника, щоб їхні сірі невиразні тексти стали підґрунтям для народження нового жанру. Так, у Йогансена була своя окрема думка про все на світі, тому нам досі цікаво читати його подорожі, де є не лише розповідь про єврейські чи болгарські колгоспи, Дагестан чи Казахстан, а й особисті враження, оцінки, роздуми автора. Вони заховують дух неспокійної епохи, яка й сьогодні хвилює нашу уяву.
Йогансен, безперечно, лукавив, коли казав, що єдина безпечна для новеліста позиція — це іронія і скепсис, бо вони не пропонують нічого позитивного, а тільки заперечують. Хоча якраз іронія у художніх репортажах рятувала його від однобокого, плаского, заідеологізованого сприйняття дійсності, а проте результат його діяльності у цьому жанрі позитивний. Йогансен не тільки дав новий жанр українській літературі, а встановив певний еталон цього жанру і виховав в «УЖі» покоління українських репортажистів.
