Конфліктні ситуації дуже яскраво висвічують характер ЗМІ тих суспільств, які беруть участь в цих конфліктах. У цьому контексті чергова газова війна Кремля проти України вкотре продемонструвала особливості медій сусідніх країн.
Російські журналісти, судячи з того, що показують телеканали РФ, остаточно відмовилися від іноді присутньої у їхньому середовищі гри в об’єктивність та неупередженість. Вони знову ідеологічні солдати, «революцією мобілізовані й покликані», які виконують жорстко поставлені пропагандистські завдання. Проте тут відчуваються не стільки особисті переконання фігурантів телеекрану, радіоефіру та газетних смуг, скільки могутній політичний імпульс із боку Кремля й «Газпрому», хоча, як щодо іншого приводу висловлювався В.І. Ленін, «не надо двух слов, это оно и то же».
Розповідаючи про газове протистояння з Україною, російські ЗМІ дають виключно російський погляд на події, що відбуваються, ніколи не надаючи слово українській стороні, лише іноді вільно переказуючи думку представників «Нафтогазу України».
Усе це до болю нагадує «блаженні» радянські часи і брежнєвське ТБ, коли про «підлі підступи» світового імперіалізму можна було дізнатися лише від московських дикторів та оглядачів, самим «буржуазним мерзотникам» розкривати рот на радянському ТБ не дозволялося. Улюблена тема, що палко обговорюється сусідами, це непогодження України на «середньоєвропейські» ціни (за ствердженнями шефа «Газпрому» О. Міллера) в $418 і $450 за 1000 кубометрів газу. При цьому середньоєвропейські ціни на транзит — чотири долари в Чехії та Словаччині, чотири євро в Німеччині — щодо України принципово не розглядаються.
Про це (зокрема й про те, що за послуги аналогічні чеським, словацьким та німецьким Україна отримує аж 1 долар 60 центів) стабільно умовчують. Проте надзвичайно емоційно розповідають про те, що Польща, Чехія, Угорщина платять Росії за газ більше, ніж Україна. Ще емоційніше (і так само голослівно) звинувачують Україну в крадіжках російського газу, іноді навіть вустами президента Медведєва, який старанно копіює «вишукані» манери свого прем’єр-міністра. Град погроз, обіцянок засудити Україну у всіх можливих судах, раз і назавжди розібратися з неслухняною сусідкою.
Наша країна всі ці дні перебувала на російських телеканалах у ролі «великого німого», позбавленого можливості артикулювати свою позицію, обгрунтувати й захистити її, що переконливо засвідчило, що в Російській Федерації вибудована не лише політична, але й інформаційна вертикаль...
Ця ситуація обговорювалася 9 січня в ефірі російської редакції «Радио «Свобода». Деякі люди, які ще не розпрощалися зі здоровим глуздом та об’єктивністю, телефонували до редакції і висловлювали своє здивування щодо феноменальної однобічності російських ЗМІ в освітленні газового конфлікту з Україною.
Зокрема, колишній голова уряду Автономної Республіки Крим (у часи Ю. Мєшкова) Євген Сабуров, поцікавився, чому журналісти представляють йому лише один погляд, тоді як хотілося б почути всі думки. Звучали пропозиції зробити ситуацію в інформаційному просторі прозорішою, наприклад, організувати дискусію в прямому ефірі між шефом «Газпрому» Олексієм Міллером та шефом «Нафтогазу» Олегом Дубиною, між прес-секретарем «Газпрому» Купріяновим та прес-секретарем «Нафтогазу» Землянським. Але ці розумні заклики, швидше за все, не будуть почуті: нинішня російська влада панічно боїться відкритих, чесних дискусій обличчя до обличчя, тим більше, рівних умов для їхніх учасників. Адже це не знамениті «розмови» В.Путіна з країною, коли жодне незручне запитання не має шансів потрапити до ефіру. Тут одразу ж згадується запитання до Президента України на одній із його останніх прес-конференцій: «Скільки українці повинні заплатити вам, прем’єр-міністру, депутатам ВР, щоб усі ви залишили країну і не заважали Україні нормально розвиватися?». Запитання викликало роздратування (природне й зрозуміле в подібній ситуації) В. Ющенка, адже це прозвучало в ефірі... Хоча, враховуючи, що спілкування лідера країни з масами відбувалося в інтернет-режимі, то таких неприємних звернень цілком можна було уникнути. Але уникати не стали, більше того, Президент узявся відповідати, не вдаючись до емоційних та різких фраз. Навіть у страшному сні неможливо собі уявити, щоб особи, які організовують піар-акції В. Путіна, пропустили таке незручне для патрона звернення. Та й реакція В. Путіна була б нетерпимою, жорсткою, а, швидше за все, просто знущальною, якщо змоделювати таку фантастичну сцену, якої безумовно не може бути в реальності.
Зрозуміло, на всіх російських каналах, у тому числі й тих, що намагаються зберегти репутацію незалежних та непідконтрольних Кремлю, не могли обійтися без уже звичного антиукраїнського хамства.
Канал RTVI, який дуже любить рекламувати своє «вільнодумство», час від часу заявляючи в рухливому рядку, що їхні новини «не підлягають цензурі Кремля», влаштував цілу демонстрацію записних українофобів, які доводили, що страшнішої держави, ніж Україна, в світі не існує. Один із них, заступник головного редактора журналу «Эксперт», такий собі Привалов, зарозумілий та самовдоволений суб’єкт, явно схильний до нарцисизму, оголосив Україні та українському народу вирок: Україна — це держава, що не відбулася, а української нації узагалі не існує. Якщо в Росії інформуватимуть владу та формуватимуть її думки подібні «експерти», то нічого доброго на цю країну не чекає.
«Обличчя» 1-го національного телеканалу Росії, Максим Шевченко, виблискував «обізнаністю» стосовно українського питання, назвавши нас «сільською країною» (при тому, що 70% населення сучасної України складають городяни), і заявив, що за газовим конфліктом стоять США: це, мовляв, їхня чергова антиросійська провокація руками України.
На цю саму тему на RTVI просторікував відомий «соловей генштабу», як його називали ще за часів перебудови, Олександр Проханов. На його думку, саме існування України як держави позбавляє Росію перспектив повноцінного розвитку, – це перешкода, яку потрібно усунути.
А на «Радио «Свобода» представник Організації українців Росії пан Семененко розповів, що ОУР прийняла звернення до керівництва Російській Федерації з вимогою припинити використовувати газовий конфлікт в інтересах роздування антиукраїнської істерії у країні.
Що така існує і вже дає свої результати підтвердив дзвінок до студії немолодої росіянки, яка зі сльозами в голосі запитала: «Скільки можна знущатися над Росією?». Тобто вона мала на увазі, що це Україна знущається над Росією. Вочевидь, самим фактом свого існування...
Іще один росіянин заявив, що ціни на газ для України можна зменшити, якщо «Україна відмовиться від свого скаженого націоналізму». Складно сказати, що він розуміє під «націоналізмом», але варто б було нагадати громадянинові РФ фразу В. Путіна, публічно вимовлену під час представлення кандидатури Медведєва на посаду президента російської держави: «Дмитро Анатолійович Медведєв, як і я, російський націоналіст у хорошому значенні цього слова». Не знаю, наскільки це «скажений» націоналізм...
Українські канали послідовно представляли можливість висловитися як українській, так і російській стороні. А канал «1+1» навіть явно роблячи крен на користь «Газпрому». Інші ж демонстрували не стільки об’єктивність, скільки об’єктивізм, що виражалося в постійному відстороненні від своєї країни, її потреб, бід та проблем. Вони демонстрували «рівновіддаленість» від України та Росії, цим грішив навіть «5-й канал». У цьому контексті хочеться нагадати, що в період Фолклендської війни між Великою Британією та Аргентиною корпорації ВВС було зроблене зауваження, коли журналіст цієї телерадіокомпанії дозволив собі висловитися так: «Британські війська стримали натиск противника», — йому тактовно нагадали, що в такій ситуації потрібно говорити «наші війська»...
Чи часто в ефірі телеканалів України, радіостанцій, на сторінках газет зустрічається ці вислови: «наше» — наша країна, наша армія, наша держава? Тож, якщо російські ЗМІ демонстрували тотальну заангажованість та необ’єктивність, українські у свою чергу показали відстороненність, невтручання у справи своєї країни. Зрозуміло, йдеться, швидше, про тенденцію, ніж про маніфестацію, про загальне враження. Але й цього досить, щоб замислитися про те, які процеси відбуаються в українській телевізійній сфері. Деякі телеканали України, здається, ще не обрали собі країну... Але це тема окремого розгляду. Український телепростір на фоні російського — інша крайність, і ще далеко не норма.
