Сьогодні урядове видання РФ «Российская газета» святкуватиме своє 20-річчя. Як нам розповів головний редактор «РГ» Владислав Фронін, сьогодні на великому прийомі на честь ювілею гостям вручатимуть у подарунок книжку Сервантеса «Дон Кіхот» та пляшку вина під образною назвою «Двадцять років боротьби з вітряками».
Звичайно, Владислав Олександрович, будучи редактором урядового друкованого органу, не може собі дозволити гострокритичних інтерв’ю. Проте маючи солідну журналістську й редакторську історію, він знає й розуміє процеси, що відбуваються в Росії та навколо неї. Недаремно саме «Российская газета» підтримала проект «Дня» «Яку Росію ми любимо?», опублікувавши на своїх шпальтах думки українців і запропонувавши своїм читачам написати, яку Україну вони люблять. Треба сказати, вийшов дуже пізнавальний діалог. А результатом його стала публікація історії хворої дівчинки з Одеси Дарини, яка потребувала термінової допомоги. Завдяки заклику наших газет Даринка отримала своєчасне лікування.
«День» вітає колег «Российской газеты» з приємним ювілеєм. Бажаємо нових ідей, розумних читачів і незмінної якості, яка сьогодні так потрібна нашим суспільствам.
Напередодні святкування ми зв’язалися з головним редактором «РГ» Владиславом ФРОНІНИМ.
— На жаль, таких діалогів між двома народами, як запропонували «День» і «Росcийская газета», дуже мало. В результаті — Україна на третьому місці серед країн-ворогів Росії. Як реалізувати культурну комунікацію високого рівня між нашими народами, аби вона не залежала від політичної кон’юнктури і щоб українці та росіяни уважніше і з взаєморозумінням ставилися один до одного?
— Думаю, що ні Україна, ні Росія ні в якому рейтингу ворогів один до одного бути не можуть. Україна і Росія — це добрі сусіди, країни з глибокими традиціями. І якраз між громадянами наших країн таких проблем, які виникають у політиків, немає. Наш спільний досвід — обмін шпальтами — якраз це й показав. Звичайно, на якомусь етапі виникають стереотипи, яких потрібно позбавлятися. Можливо, росіянам треба позбавитися якихось своїх імперських амбіцій, у той же час, і в українців є свої комплекси, з якими потрібно боротися. Всьому цьому один лікар — це час. А найголовніше — ми приречені жити поруч і знаходити взаєморозуміння. У нас родини переплетені, батьки багатьох працівників «Российской газеты» поховані на українській землі, у нас брати й сестри в Україні мешкають. Чим частіше ми даватимемо слово цим людям — українцям і росіянам і чим більше вони будуть вільні в своїх висловлюваннях, а не політики задаватимуть тон, тим швидше ми реалізуємо культурну комунікацію високого рівня.
Я хочу сказати величезне спасибі редакції та головному редактору газети «День» Ларисі Івшиній за надану можливість розповісти про те, що росіяни думають про Україну. В ювілейному числі вийшов матеріал про подальшу долю вже нашої спільної рідної дівчинки Даші. Вона була важко хворою. Але після нашого проекту, читачі «Российской газеты», читачі газети «День» допомогли їй зібрати гроші на ліки, які тут, у московській клініці, застосували. Даша зараз ходить до першого класу, а могла ж залишитися без руху. Завдяки підтримці українських і російських читачів одна дівчинка щаслива. Її батьки, які мешкають в Одесі, теж щасливі. Щасливі її дідусь і бабуся, які мешкають у Тирасполі. І щасливі ми, її друзі в Москві. Це — найголовніше.
— Безліч стереотипів, про які ви кажете, започатковано в нашій спільній і дуже складній історії. У той же час, тенденційність і суб’єктивність підручників з історії — дражлива тема як для України, так і для Росії. Чи є надія, що майбутні покоління знатимуть справжню історію, хоча б ХХ століття?
— Я пригадую виступ Олександра Миколайовича Яковлєва, учасника Великої Вітчизняної війни (на момент виступу він був членом ЦК КПРС). Доки живуть фронтовики, правдивої історії про Велику Вітчизняну війну ми не отримаємо, — говорив він про ту країну, яка називалася Радянським Союзом. Мені здається, що доки живі люди в Росії, і в Україні, які мають ті комплекси, про які ми говорили раніше, доти зберігатиметься суб’єктивність і тенденційність підручників. І, напевно, навіть ще не одне покоління має минути, аж поки буде написано справжню історію ХХ століття. Я сподіваюся, що це все ж таки буде зроблено в ХХI столітті.
— Часом, українці не без смутку іронізують, мовляв, російська демократія закінчується за хутором Михайлівським, тобто там, де починається українська територія. На жаль, це твердження незрідка стосується і журналістів. За яким принципом «Российская газета» підбирає авторів, які висвітлюють українські події?
— Що таке «російська демократія»? Демократія одна — і для Німеччини, і для Франції, і для Росії. Або є демократія, або її немає. Вона не може закінчуватися за хутором Михайлівським. Авторів, які висвітлюють українські події, ми вибираємо за тим самим принципом, за яким вибираємо авторів, які висвітлюють німецькі, іспанські, американські події. Принцип один — це професіоналізм. Журналіст повинен писати правду, оперативно давати достовірну інформацію.
— Росія сьогодні переживає складний період: марші незгодних, захист Хімкінського лісу, страшний випадок із Олегом Кашиним. Вочевидь, у країні відбуваються процеси, які потрібно глибоко вивчити та зрозуміти. Що відбувається в Росії? Чи можете ви пояснити глибинні причини всіх цих перипетій?
— Для того, щоб пояснити, що відбувається в Росії, нам забракне цілої шпальти. На це запитання потрібно відповідати багато і довго. Я гадаю, що в Росії відбувається те ж саме, що й у Європі, зокрема, візьміть Францію — там які «марші» і які «хімкінські ліси». А в Німеччині, коли вирішили реконструювати старий вокзал і вирубати парк перед ним — пам’ятаєте, що було? І марші, і захист Хімкінського лісу — це і є ознаки демократичного суспільства, в якому бувають, на жаль, і смутні події, як та, про яку ви згадали, — це жорстоке побиття журналіста газети «КОММЕРСАНТЪ» Олега Кашина. Цей випадок показав нам, росіянам, наскільки небезпечна професія журналіста. І не лише в Росії — в усьому світі з журналістами не церемоняться. Але, можливо, ця статистика в Росії й страшніша. Сьогодні цим стурбовані і суспільство, і влада. Сподіваюся, що ми знайдемо спосіб, яким чином зробити так, щоб журналісти спокійно працювали, виконували свій професійний обов’язок і при цьому не побоювалися за своє життя.
— У світлі останніх подій, чи відчуваєте ви страх у своєму колективі, в своєму оточенні? Чи вдалося залякати російську журналістику?
— Російська журналістика переживає стрес. Не щодня, на щастя, з нашими колегами так вчиняють. Ця проблема вийшла на найвищий рівень. Напередодні нашого ювілею журналісти «Российской газеты» зустрічалися з президентом Росії Дмитром Медведєвим. Ми говорили не про ювілей «Российской газеты». Перше ж запитання було про те, що сталося і як оцінює це президент. Однозначно Дмитро Анатолійович став на захист журналістського цеху. Він заявив, що нападників буде знайдено і буде покарано за напад на журналіста. Слідом за цим у нашій газеті виступив генеральний прокурор, в ювілейному числі — керівник слідчого комітету. Не можна сподіватися, що цей злочин буде розкрито за одну хвилину. Але те, що до цього є воля у вищого керівництва країни, у цьому я впевнений і це я відчуваю. У той же час, ні про яку розгубленість чи паніку в російському журналістському цеху говорити не випадає.
