Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

За чужими лекалами

На ці свята українське ТБ побило всі кітчеві рекорди, вважають глядачі
12 січня, 2007 - 00:00

Новорічної ночі до телебачення особливі вимоги. По-перше тому, що зустрічати Новий рік біля телевізора (хоч як бикривили губи сноби) все-таки для багатьох із нас — традиція, може, навіть більш стійка, ніж горезвісні олівьє й шампанське на святковому столі. По-друге, задовго до 31 грудня всі канали самі навперебій переконували глядачів, що нарешті підготували для них щось абсолютно унікальне. Але ж більшість із нас знає, що вірити не варто, та все ж беремо до рук пульт. Виявляється, дійсно даремно. Єдине, чим, здається, українським каналам вдалося нас здивувати, — це повною «оригінальністю» в момент, коли стрілки годинників сходяться на відмітці «12». На одних — повне мовчання. Інші все ж таки транслювали в ефірі удари курантів. І лише на трьох (?) каналах пролунав Державний Гімн. Решта ж — торжество подібності: знайомі до оскомини обличчя, мелодії й ритми. В основному — в жанрі «секонд-хенду», причому незрозуміло з якої країни, на чиє замовлення зроблене й для кого. Жодного ексклюзивного, власного телепродукту, який би запам’ятався. Чому така криза жанру? Адже безгрошів’ям ТБ сьогодні при всьому бажанні не може виправдатися. Ми спробували це з’ясувати з перших рук. Але на каналах з різних причин (зайнятість одних, відсутність інших перших осіб і т.д.) розмови уникали. Хоча, нам здається, вона потрібна насамперед телевізійникам. Глядачі (в цьому випадку — вустами шановних експертів «Дня») своє слово сказали. Але нам чомусь здається, що розмова ця не завершена. Адже свято закінчується, а проблеми, про які ведуть мову експерти, залишаються.

Сергій ТРИМБАЧ, кінознавець, кінокритик:

— Українське новорічне телебачення, в принципі, не змінилося. Пам’ятаю, як перед Новим роком-2005 телевізійники, принаймні деякі з них, говорили про те, що вони не встигли після «помаранчевих» подій приготуватися до Нового року, створити щось оригінальне вже поза цензурними вимогами. Ось минув і 2006-й, і 2007-й Новий рік, а українське телебачення залишається у тому ж полі російського впливу. Ми зустрічаємо Новий рік за російськими лекалами і, власне, навіть не лекалами, а беремо їхній готовий продукт. Почасти це політика, але списати це на уряд Януковича (мовляв, він такий проросійський) неможливо, адже так само було за урядів Тимошенко і Єханурова. Тут справа вже, мабуть, у телевізійній публіці. Немає бажання витворювати щось вартісне. А якщо бажання і є, то воно упирається в гроші й у творчу потенцію. І серіали, і фільми зараз робляться в більшості своїй за російські гроші з орієнтацією на російську аудиторію передусім, тобто власне український адресат не виокремлюється. Український адресат — це те саме, що і російський. Тому легше робити продукт російською мовою, при цьому навішуючи українські титри і субтитри. Ну а якщо вже дивитися щось власне українське, наприклад, телепродукт, що транслювався на УТ-1, то це щось уже занадто жалюгідне і немічне і до того ж дає зайвий привід сказати: ну от, бачите, українське — воно взагалі ніяке.

Сергій АРХИПЧУК, режисер Національної опери України:

— Наше новорічне телебачення стало значно гіршим. Іде орієнтація на найгірші зразки масової культури, дуже занижено рівень і музичний, і літературний, сам спектр виконавців дуже бідний жанрово, і самі особи, які представлені, — отой пантеон масової культури, часом навіть не встигають поміняти сорочку чи жакет. Зорово відволіктися від шоу, які були показані вечорами, можна було хіба що стрічками. Але всі телеканали дуже бідні у виборі країн і фільмів. Іде орієнтація на продукцію, яку зроблено або невідомо де — чи то в Україні, чи то в Росії або в США. А поряд існують дуже цікаві кінодержави, цікаві своїми режисерами і своїми фільмами, які ста ли світовою класикою, — це й Угорщина, й Іспанія, й Італія, цікаве і латиноамериканське кіно, корейське і китайське кіно... Можна назвати дуже великий список країн зі своєю великою не кіноіндустрією, а саме кінокультурою, яка досі лишається закритою. Поки що копійка і простий зиск домінують, таке враження, що люди, які раніше працювали завскладами або прапорщиками, які займалися забезпеченням тилу у військових частинах, тепер займаються проблемами духовності і культури. Все і залежить від них, від людей, які не мають ні честі, ні гідності, ні освіти, ні самоповаги.

До того ж, наш інформаційний простір належить чужій державі, він їй відданий. Про це ніхто не говорить, але це об’єктивно так. Наші виробники ТБ-продукту орієнтуються на зразки тих виконавців, які сюди їздять, які продаються, і, можливо, це є система «відкатів». Дуже ганебне явище, яке розростається з кожним роком. А найгірше те, що люди звикають до цього. Наприклад, адаптуються до «Сорочинського ярмарку», яку «крутять» уже кілька років і яку особисто я не можу дивитися більше, ніж кілька десятків секунд. Це і є сучасне мистецтво, це і є мистецтво взагалі — споживання підробок. Так само, як у супермаркетах, коли зіпсовану ковбасу відвозять назад на комбінат, переробляють і потім продають як свіжу. Таке відбувається і на телебаченні, а це найбільш масове мистецтво, більше навіть за кіно.

І ще — дуже низький рівень продюсерів телеканалів. Коли я бачу, що на «5-й канал» коментувати смерть Хусейна запрошують Наталю Вітренко, я думаю про те, що на цьому каналі з’явилася якась хибна некрофілія, любов до політичних трупів, і це продовжується — ми бачимо одних і тих же героїв (власне, як на естраді, так і у політичних ток-шоу), вони, як та колода засмальцьованих карт, тасуються з каналу на канал, встигаючи перестрибувати з поверху на поверх на Мельникова або їздити з одного каналу на інший.

Вадим СКУРАТІВСЬКИЙ, мистецтвознавець, публіцист, письменник:

— Як там співається в українській народній пісні: «Жито половіє...». Можна сказати, що українське телебачення, починаючи з середини 90-х і далі, поганіє і поганіє. На мою думку, цього року воно побило всі кітчеві рекорди. Перепрошую, але це паскудство! Усі без винятку канали, безперестанку якийсь дурнуватий кітч, і я, чесно кажучи, тут поза всякими естетичними, навіть етичними оцінками цього самого телебачення. Пригадую тільки вислів поета Юліана Тувіма про те, що радіо — геніальний винахід: один поворот регулятора — і нічого не чути. Хвала Богові, один поворот регулятора — і на екрані нічого не видно. Це все пов’язано з бездарністю нашого суспільства, з тим, що ми самі дозволяємо цій телевізійній банді знущатися з цілої нації, яку посадили на телевізійну наркотичну голку, а потім ми бачимо, що відбувається з цією, з дозволу сказати, нацією. Телебачення, що безперестанку показує різних там поплавських та сердючок, — воно справді поза будь-якою оцінкою. Бридко, гидко... Мабуть тому я залишив кафедру телережисури в Університеті кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, де я викладав майже 20 років, мені просто незручно навіть перед студентами у зв’язку з нинішнім українським телебаченням. Будемо говорити одверто, що є в українського телекітчу світова контекстність. Телебачення майже всюди погане, але на Заході все ж здогадалися працювати над диференціацією каналів, і, зрештою, кожен канал тематичний, це дозволяє уникати безперестанного кітчу по всіх каналах без винятку, а Україна не збирається цього робити. Ну що ж, перепрошую, телевізійне паскудство.

Дмитро КАПРАНОВ, письменник:

— Новорічне телебачення України запінилося: раніше воно було «милом», а тепер це просто «бульбашки». Мало того, що раніше телепростір був хворим у новорічну ніч, тепер він хворий уже цілий тиждень після цього, і досі телевізор дивитися абсолютно неможливо. З екранів зникли фільми, навіть традиційну «Іронію долі» показав лише один канал, причому напередодні свят. А це ж хіт всіх часів і народів, як обов’язковий Дід Мороз. Зате було занадто багато так званих зірок, які співали, танцювали, на льоду каталися, — і все це з каналу на канал. Тому чимало глядачів просто вимикали телевізор і читали книжки. Може, в новорічну ніч це не найкраща порада, але з похмілля першого числа ввечері прочитати хороший роман — єдині ліки від телебачення. Сьогодні в нашому інформаційному просторі «руліт бидло». Мається на увазі не лайка, а кваліфікація духовного стану людини, її духовного розвитку. Це люди, які не отримують повноцінних емоційних вражень від споживання культури — фільмів, книжок, вистав, вони не вміють співпереживати, вони гіперцинічні, вони не розуміють, що таке духовний катарсис, який ми всі в мистецтві шукаємо. Це люди з паралізованими душами. Свій духовний параліч і убозтво вони прикривають гіперцинізмом і під гаслом «піпл хаваєт» беруть і ліплять до купи банальну халтуру. Але саме вони заправляють сьогодні інформаційним простором. Це результат культурно-книжкового голодомору, який почався в Україні в 1994 році в часи гіперінфляції, коли фактично припинилося виробництво культурного продукту, відповідно припинилося споживання, і вже цілі покоління виросли поза повноцінним культурним середовищем. Крім цього, такі люди дуже бояться, що над результатами їхньої роботи такі самі циніки, як вони, що перебувають поряд, посміються. Тому вони і видають однаковий штампований продукт, бо точно знають, що не схиблять. Це хвороба, вона важко лікується...

Маша ТОМАК, спеціально для «Дня»
Газета: 
Рубрика: