Останні два дні в медіа активно обговорюють листування, у якому нібито співробітниця Міністерства державної безпеки так званої «ДНР» Тетяна Єгорова з російським журналістом Леонідом Муравйовим та співробітниками каналів «Інтер» та «Донбас» узгоджувала теми для сюжетів. Пропонуємо точку зору на скандал від нашого автора Наталі Іщенко.
***
Провідні українські засоби масової інформації, в основному телеканали, та журналісти зарубіжних видань, що акредитовані в Україні, погоджували свої матеріали с т.зв. міністерством державної безпеки т. зв. ДНР. Чи є сенсацією? Ні. Тому що зміст матеріалів ЗМІ, які «засвітилися» в скандалі, з самого початку війни був однозначно антиукраїнським. Не об’єктивним та таким, що відповідає «стандартам ВВС», а саме ворожим до української держави.
Обманюватися з цього приводу, виправдовувати такі перекоси необхідністю «об’єктивно висвітлювати збройний конфлікт» можна було самим журналістам, лояльним до терористів (щоб якось виправдатися перед своєю совістю та СБУ);пересічним глядачам (тому що у них немає необхідних знань та досвіду) або медіа-спільноті, яка принципово не хоче ні в чому розбиратися, щоб не втратити прихильність грантодавців. Але людей, які професійно займаються питаннями інформаційної війни та пропаганди, обдурити було неможливо.
Саме тому в інформаційному просторі періодично виникали гучні скандали щодо підривної діяльності того чи іншого журналіста або щодо просепаратистського змісту того чи іншого матеріалу ЗМІ. Сайт «Миротворець», група «Інформаційний спротив» (Дмитро Тимчук), патріотично налаштовані медіа-експерти час від часу били на сполох. Інформпростір України давно переповнений російськими пропагандистськими штампами та антиукраїнським інформпродуктом, тому словесні, віртуальні зіткнення на цьому ґрунті траплялися все частіше.
Показово, що державні діячі в інформаційної сфері, які мали б захищати інтереси України, активно втручалися... але на боці саме тих ЗМІ та журналістів, що співробітничали з терористами. При чому уся ця антиукраїнська по суті та змісту діяльність загорталася в лозунгі щодо захисту свободи слова. Хоча після оприлюднення переписки лояльних до «ДНР» співробітників мас-медіа з кураторами від»народної республіці»усім має бути зрозуміло — ні про яку свободу слова мова не йде, журналісти лише де-факто відпрацьовували пропагандистські замовлення терористів.
Чому стала можливою така ситуація, в якої українські журналісти взагалі вважають прийнятним співробітництво з терористами?
Напевно, головна причина — у відсутності почуття Батьківщини. В Україні сформувалася ціла когорта журналістів, у яких немає жодних «сентиментів» до своєї Вітчизни та до свого народу. Вони навчені «бути над схваткою» завжди і всюди, і усі події сприймати відсторонено. Це, напевно, ідеальна якість для ринково орієнтованого журналіста в сучасному світі. Але чи є така позиція прийнятною для громадянина? Напевно, ні.
Не менш важлива обставина: терористи, їх спонсори та прихильники, мають добре фінансування для просування своїх інтересів в інформаційній сфері. Для Росії діяльність у сфері пропаганди — пріоритет, в тому числі і при розподілі бюджетів. В Україні на проекти інформаційної війни та контрпропаганди немає ні належного державного фінансування, ні значної підтримки приватного капіталу. (Запитайте, наприклад, волонтерів з «Інформнапалму», як вони збирають кошти на свій проект).Тому фінансове підґрунтя такого масового та активного співробітництва українських медійників з функціонерами «ДНР» теж не можна не брати до уваги.
Що робити з цією ситуацією? По-перше, ми маємо зізнатися собі, що український інформпростір контролюється ворогом. По-друге, треба визначитися, чи хоче суспільство, громадяни України, це перебороти. Якщо так, то владі (це третє) необхідно переглянути свої підходи до керування інформаційною сферою і по формі, і по суті. Кадри, гроші, напрямки — все це має бути переглянуто і всюди мають відбутися принципові зміни. І по-четверте — Україна має терміново активізувати виховання ВЛАСНОЇ журналістської еліти, без грантів та без проросійських олігархів.
