Новий телепродукт російських телевізійників — «За склом. Останній біфштекс» — істотно відрізняється від свого попередника. Тепер усi учасники, розбившись на дві команди по шість чоловік і отримавши стартовий капітал, повинні «з нуля» організувати два заклади громадського харчування. Таким чином, творці проекту, ймовірно, врахувавши досвід першої частини програми, мешканці якої тужили від нудьги, вирішили подати на суд телеглядачів свого роду «школу життя». Й оскільки запитання «що робити?» в умовах ринку, що ще зароджується — одне із найактуальніших, подібний практичний посібник з азiв підприємницької діяльності повинен виявитися, принаймні, цікавим. Крім того, новий формат програми може виявитися своєрідним козирем у руках телевізійників, коли ним у черговий раз доведеться відповідати на докори в аморальності їх проекту (мовляв, наочно показуючи, як організувати власний бізнес, програма виконує соціально важливу функцію). І дійсно, продемонструвавши два абсолютно різних ділових підходи до облаштування власного підприємства (у той час, як одна команда обдумувала, як залучити покупця, яким бути меню і т.iн., друга всерйоз взялися ділити шкуру невбитого ведмедя, підраховуючи майбутні бариші), один із перших випусків програми показав, що подібний економічний лікбез не зашкодить. І щодо аморальності, то «нічого такого» у перших випусках «Останнього біфштекса» начебто й не було (хоча ігри з перевдяганням хлопців у жіночий одяг, а дівчат — у чоловічий виглядали дещо вульгарно).
Проте український глядач, у своїй більшості, першої частини програми не бачив, але багато про неї чув і читав і навряд чи мав намір дивитися «За склом-2» тільки з метою підвищення своєї грамотності в галузі бізнес-планування і організації діяльності малого підприємства. Точно так само не важко передбачити, що й учасники «Останнього біфштекса», напружена робота яких «на публіку» місцями була дуже помітна, навряд чи стурбовані лише реалізацією своїх ідей на ниві підприємництва. І без «полунички» (знову ж таки — якщо проект не припинить існування) навряд чи обійдеться.
А тому запитання, що ж примушує одних людей погоджуватися на участь у подібних шоу, а інших у масовому спостереженні за ними, стають актуальними і в Україні. Вже висловлювалися гіпотези про те, що подібне шоу виконує компенсаторну функцію, будучи, у деякому розумінні, зворотною стороною індивідуалізму в реальному житті. Але це на Заході, де індивідуальні права та індивідуальна свобода людини — культові поняття. Але у нашій країні, жителі якої володіють переважно досвідом громадського буття (у колгоспах, у піонерських таборах, у комуналках, нарешті), яке передбачає, що подробиці життя сусіда ти знаєш не гірше власних, більш природним, здавалося б, повинне бути прагнення до формування власної, індивідуальної «території існування». І все ж «реальне телебачення» стає все більш популярним і в нас...
КОМЕНТАР
Ірина ГОЛОВНЬОВА, завідуюча кафедрою соціальної роботи і психології Харківського державного університету, кандидат психологічних наук:
— За національною або державною ознакою я б у цій ситуації людей не ділила. Адже пристрасть до підглядання інтернаціональна, і не завжди це слово можна вживати зі знаком «мінус», тому що цікавість до іншої людини, її особистісних виявів, до її життя — сам по собі — хороший показник. Гірше, коли людина байдужа й не бачить тих, хто його оточує. Але, з іншого боку, ми звикли, що у цьому є щось погане — втручатися в життя іншої людини, підглядати. А подібні програми дозволяють це зробити без всілякого, навіть внутрішнього, осуду. Є телепередача, і я можу задовольнити свою потребу в підгляданні, не побоюючись осудження оточуючих і, що найголовніше, не побоюючись свого внутрішнього осуду.
З учасниками справа йде складніше. Адже мотиви, які можуть привести людей до участі у цій передачі, абсолютно різні. Для когось дійсно головним може стати фінансовий мотив, але таких буде не дуже багато. Тому що фінансовий мотив актуальний практично для всіх нас, проте хтось погоджується на участь у подібній передачі, а хтось — ні. І я б сказала, що тут якраз — причини особистісні, психологічні й, цілком можливо, що вони пов’язані з наступним моментом. Чим ми відрізняємося від відомих людей? Тільки тим, що більшість із нас не помітні. Не тому що ми гірші, не тому що ми другосортні, але є ефект непомітності. Він переживається кимсь легко, а кимсь дуже важко — мене не знають, не бачать, мене немає, я не існую. На жаль, у мене недостатньо часу дивитися подібні програми, але якісь фрагменти я переглянула з професійного інтересу. Участь у такій програмі дозволяє задовольнити цю потребу — стати помітним. Тобто це люди часто демонстративного плану. Вони взагалі люблять знаходитися у центрі уваги. Є така акцентуація демонстративного типу. Для цих людей абсолютно все одно, чим займатися, але будь-яке заняття повинне їм давати можливість бути у центрі уваги, бути поміченими. У декого з учасників цього шоу помітна така спрямованість. Для когось це варіант розв’язання особистих проблем, пов’язаних із контактами з іншими людьми. Це варіант, аналогічний проведенню в деяких журналах конкурсів — «на кращі груди». І скромні дівчата із невеликих містечок надсилають фотографії, що демонструють більш ніж скромні дані. Але це також можливість виходу — продемонструвати себе й у чомусь вирішити особисті проблеми.
