Час від часу вже дещо набридлі формати всіляких розмовних жанрів на нашому ТБ пожвавлюються завдяки провокуючим новинам із депутатського життя. Зокрема, на «Шустер — LIVE» дуже активно обговорювали напівскасування депутатської недоторканності. Деякі «небожителі» з Верховної Ради дуже обурювалися щодо «єретичних» спроб поставити їх на одну дошку з «маленькими українцями». Один «демократ і ліберал» із вражаючим радянським минулим усе побивався, що тепер який-небудь «міліцейський сержант Пупкін» зможе затримати «його величність» нардепа і завадити поїздці до Києва для розв’язання «доленосних питань». Ну, до цього ще дуже далеко. Проте привертав увагу майже забобонний жах народного депутата, що він та його колеги можуть раптом опинитися в положенні звичайного громадянина України, який ризикує стати жертвою міліцейського свавілля. Тобто міліцейське свавілля їх не жахнуло, жахнуло, що воно може розповсюдитися й на них любимих, увірватися з «масової України» в їхню номенклатурну Україну, в їхнє «задзеркалля». За ці роки «народні захисники» встигли вибудувати для себе окрему від своїх виборців країну, з окремими законами, порядками та мораллю. Їм там затишно й тепло. Так навіщо їм щось змінювати в нашій Україні, якщо в їхній Україні й так усе чудово? Не називатиму цього в минулому молодіжного лідера, а то рік тому після моєї критичної статті в «Дні» цей пан півгодини «виховував» мене по мобільному телефону, не даючи вставити хоча б одне слово в його «педагогічний монолог»...
Нехай депутати мене засудять, але я переконаний, що буде надзвичайно корисно забезпечити повну рівність між звичайним українцем та нардепом перед «сержантом Пупкіним». Лише тоді, коли депутата, як і звичайного громадянина, затримають без достатніх підстав, посадять у «мавпятник», намнуть боки, обчистять кишені тощо, лише тоді в депутатських мозках почнуть відбуватися суспільно корисні зміни. Ось тоді з’явиться бажання вдосконалити кримінально-процесуальне законодавство та адміністративне право, вдосконалити законодавче поле діяльності правоохоронних органів тощо. Самуель Клементс, відомий широкій публіці як Марк Твен, у «Принці та жебраку» дуже задушевно писав, яка ліберально-реформаторська сверблячка охопила принца після того, як він побував у шкурі жебрака. Складається враження, що свавілля стосовно касти «обраних» викликає у парламентських сиднів набагато сильніші емоції, ніж свавілля стосовно тих, хто їх обирав. Щось із цією кастою потрібно робити, оскільки вже немає сил терпіти те, що вона робить з країною. Для початку зрівняти їхній правовий статус із статусом звичайних громадян, зрівняти статус обраного зі статусом виборця. І не потрібно жахливих історій про те, як «темні сили» в МВС, СБУ і ГПУ полюватимуть на депутатів, позбавлених феодальних прав та привілеїв. Якщо в нашій країні парламентської демократії після 18 років незалежності в правоохоронних органах досі водяться «темні сили», то це і є оцінкою діяльності депутатського корпусу, нехай пожинають те, що самі насіяли. Вже дуже положення депутатів ВР в Україні нагадує феодальні часи. Адже не випадково Збігнєв Бжезинський сказав, що нинішня Україна змушує його пригадати Польщу XVII століття з її шляхтою та магнатами... Дуже точне відчуття. Депутат Лозинський (між іншим, нащадок колгоспного механізатора!) у своєму ставленні до селян цілком гідний польського шляхтича на українських землях у вказаний паном Бжезинським період історії... Пригадаємо, що один із них, дехто Чаплінський, навіть спровокував селянсько-козачу війну під предводительством сотника Зиновія-Богдана... Ось про це нашим депутатам-магнатам, депутатам-лендлордам і депутатам-шляхтичам не заважало б пам’ятати. Українці — народ терплячий, але якщо «терпець увірветься»...
Серед усієї електорально-заангажованої телесфери отаким промінчиком світла здається щотижнева програма Андрія Охрімовича «Далі буде» на УТ-1. Наполегливо й послідовно програма виконує свою місію національно-історичного освічення, сприяючи національному самоосмисленню та самопізнанню. Сподобався сюжет, присвячений знаменитій «революції на граніті» у Києві 1990 року, коли юнаки та дівчата з різних регіонів країни голодували на нинішньому майдані Незалежності, вимагаючи свободи для України та демократичних реформ. Здається, передача Андрія Охрімовича перебуває в жорстких фінансових рамках, це відчувається, що, вочевидь, і лімітує подальше творче зростання. А «Далі буде» одна з не багатьох дійсно талановитих та дуже необхідних українському суспільству передач.
Російський телеканал RTVI 21 жовтня в програмі «Клінч» запропонував до уваги телеглядачів дискусію між відомим правозахисником, колишнім в’язнем совісті Сергієм Ковальовим та письменником Михайлом Веллером. Тема суперечки досить провокаційна: «Чи можна у своїй країні ставити пам’ятники героям, яких в інших країнах вважають вбивцями й терористами?» Ведуча Ольга Бичкова, звичайно ж, не могла не згадати Україну і ті пам’ятники, що в нас зводяться учасникам національно-визвольного руху, зокрема, пам’ятник Степану Бандері у Львові. Здивував Сергій Адамович Ковальов. Давно вже не доводилося чути від правозахисників таке пропагандистське кліше в стилі газети «Правда». Михайло Веллер виявився людиною набагато обізнанішою в українській історії й повідомив співрозмовникам, що Бандера майже всю війну просидів у нацистському концтаборі Заксенхаузен, і в цьому контексті звинувачувати його в співробітництві з нацистами, щонайменше, дивно. А щодо неминучих ексцесів озброєної боротьби, то за тією схемою, яку пропагандисти прикладають до лідерів українського руху, можна підвести під категорію «тероризм» будь-які виступи пригноблених, починаючи від римського гладіатора Спартака і закінчуючи антиколоніальною війною на острові Східний Тімор у наш час. До речі, генералісимус Суворов, такий прославлений у Росії, зовсім інакше сприймається в Польщі, де його солдати здійснили немало військових злочинів, генерал Єрмолов, учасник Бородінської битви і утихомирювач Кавказу, не такий «любимий» горцями, на відміну від їхніх російських співгромадян, і має на Кавказі досить погану славу. І таких прикладів можна навести безліч. Михайло Веллер закликав «шанувати своїх героїв і спокійно ставитися до чужих». Його б слова та добродіям Медведєву, Путіну й Лаврову в вуха... Висновок нормальний, але мене вкотре покоробило безстрашне прагнення росіян давати оцінки історії України, Грузії, Естонії, спираючись на пізнання в цій сфері, близькі до нуля. І ніскільки щодо цього не ніяковіючи...
На УТ-1 програма «Особливий погляд» проаналізувала активність антиукраїнських сил в Україні, підсумовувавши безліч останніх випадків осквернення національних символів у різних регіонах країни, підпалів, нападів на офіси патріотичних організацій тощо. Країна давно потребує принципової розмови на цю тему. Але в наших ЗМІ вважають за краще про це мовчати, як мовчать про мотузку в будинку повішеного... Особливо сильно вразили телекадри, що показують активність бойовиків проросійських організацій в Одесі, вотчині нинішнього втікача Ігоря Маркова, який особливо «відрізнився» під час встановлення в місті пам’ятника російській імператриці Катерині ІІ. Із його ж ім’ям пов’язують трагедію — вбивство одесита Максима Чайки, проукраїнські погляди якого не сподобалися місцевим ревнителям «єдиної та неподільної». Що ж, тактика цих бойовиків, які прагнуть не дозволити нікому, крім них, публічно (на мітингах, демонстраціях, пікетах) висловлювати свою думку, є досить традиційною. Це боротьба за контроль над вулицями та площами Одеси. У 30-ті роки минулого століття в розпал боротьби нацистів за владу гауляйтер Берліна Йозеф Геббельс наказав своїм прихильникам: «Вулиця повинна бути нашою!» Найцікавіше, що публіка, яка не гребує насильством та кров’ю, дуже любить виступати з «антифашистськими» промовами, забуваючи подивитися на себе, але при цьому пишномовно розмірковуючи про демократію, свободу слова, права людини, законність тощо. Якісь ультраліві покидьки в чорних масках, що іменують себе «Антифа», привласнили собі право оголошувати фашистами всіх, хто їм не подобається, і розпоряджатися їхніми життям та смертю. Хоча, за «гамбурзьким рахунком», навряд чи навіть найуважніший спостерігач зможе виявити якусь істотну відмінність між «Антифа» і тими ж «скінхедами».
До речі, організації такого штибу та інші їм подібні часто працюють в Україні не на власний страх і ризик. Вони керуються із-за кордону. Звідти ж і фінансуються. На телекамеру «Особливого погляду» колишній генерал КДБ СРСР Олексій Кандауров визнав, що російські спецслужби активно працюють в Україні. І якби вони тільки вели розвідку, займалися збиранням інформації, що у світі було, є й буде. Але тут гірше. Часто йдеться не про розвідку, а про активні заходи, про підривну діяльність. Можна, звичайно, всього цього не помічати, ховати голову в пісок, удавати, що нічого не відбувається (що багато високих посадових осіб в Україні й роблять). Але як писав український генерал Олександр Скіпальський: «Ось факт для роздумів. Президент Д. Медведєв відвідав ФСБ і, окрім усього іншого, виголосив окремим співробітникам і всій ФСБ подяку за зрив планів України та Грузії щодо вступу до НАТО. Ця інформація оприлюднена на офіційному сайті президента РФ... Очевидно, що наша РНБО мала б дати точну і справедливу оцінку діяльності партій та сил, які були знаряддям чи інструментом у руках чужих спецслужб, чи то прикрашаючи залу парламенту синіми кульками із написами «НАТО-НЕТ!», блокуючи під червоними чи біло-синіми прапорами навчання «Сібріз», а чи проводячи якісь інші заходи... Як професіонал я аплодую російським спецслужбам — вони працювали блискуче. Але як професіонал я ставлю також питання: чи маємо ми Щит та Меч для України? Сили і ресурси для її захисту як у мирний час, так і в разі війни?» (О. Скіпальський. Без щита і меча /Сучасність, №6, 2009). Такі питання на українському ТБ, в інших ЗМІ потрібно підіймати регулярно.
А 22 жовтня на ТРК «Україна» Савік Шустер знову «пригощав» нас московським думцем Сергієм Марковим. Марков звично грубіянив і повчав аборигенів. Крім того він доводив, що, на відміну від України, в РФ діє достовірно демократична народна влада Путіна-Медведєва. При цьому посилався на дані соціології. Між іншим, пана Маркова дезавуювали останні вибори до Московської міської думи. Де, за офіційними даними, взяло участь 35% виборців, а за ствердженнями багатьох московських експертів, не більше 20%. Це москвичі, найбільш політично активна частина населення РФ. Так вони вірять у чесність і справедливість виборів. Лужков організував «Єдиній Росії» оглушливий успіх, забезпечивши переважну більшість у думі. Найцікавіше, що на тій виборчій дільниці в Москві, де голосував особисто В.В. Путін, де було у зв’язку з цим багато іноземних журналістів і де нахабніти було не можна, партія «Єдина Росія» отримала 26% голосів, а на інших дільницях — 60-70-80%. Причому, на каналі RTVI лідер ЛДПР Жириновський, представник КПРФ Харитонов та представник «Справедливої Росії» Левичев відкрито звинувачували Сергія Маркова, а в його особі «Єдину Росію», в масових фальсифікаціях. Депутат Держдуми Марков у студії RTVI був тихий і скромний, як зайчик, приступи нахабства стаються в нього чомусь лише в Україні, про що нам усім варто замислитися. У Шустера Марков дозволив собі заявити, що російського посла немає у Києві тому, що «нинішній Президент України його негідний». Марков докотився навіть до брудних натяків стосовно батька Президента України та його перебування в нацистському полоні в Освенцімі. Цікаво, скільки ще ми терпітимемо від пана Маркова плювки у фізіономію? Держава не має права дозволяти іноземцям так поводитися на її території. Не має права.
У Маркова знайшовся імітатор. Дехто Валід Арфуш, здається, з Лівану, який дуже поганою російською мовою із сильним акцентом закликав українців любити російську мову, товаришувати з Росією. А в Україні йому, Арфушу, не набридати українською мовою, знання якої для нього, Арфуша, зовсім необов’язкове. Якби автор цих рядків на телебаченні Лівану в розв’язному стилі Арфуша став би повчати ліванських маронітів як їм любити ліванських шиїтів, а друзам — сунітів, то, боюся, в нього виникли б проблеми із безпечним поверненням до України. А в Україні все дозволено. Як справедливо щодо цього сказав однин із кандидатів у президенти — «антиукраїнська уседозволеність». До речі, коли Вадим Карасьов запитав В. Арфуша, чи є він громадянином України, той відмовився відповідати. Толерантне ставлення до іноземців неможливе без толерантного ставлення іноземців до країни перебування. А то ж багато хто публічно демонструє неповагу до України цілком у стилі суб’єкта, описаного Михайлом Лермонтовим: «Смеясь, он дерзко презирал чужой земли язык и нравы...» Таким індивідам не потрібно надавати українського громадянства і навіть посвідку на проживання. А їхня «боротьба проти расизму» в країні, яку вони зневажають, насправді є ширмою для якихсь інших — і навряд чи благородних — інтересів.
На «Інтері» у «Великій політиці» Євгена Кисельова відбулося явлення В.Ф. Януковича в статусі висуванця на посаду президента. Судячи з бурхливих оплесків у студії, масовка була підібрана досить ретельно. Дійсно, важко повірити, що так захоплено вітали В.Ф. Януковича прихильники Тимошенко, Яценюка, Ющенка, Гриценка і Тягнибока. Висуванець виголосив промову російською мовою, але так само недорікувато, як і українською. Тобто експериментальним шляхом доведено, що в ораторських огріхах Віктора Федоровича українська мова не винна. Але в цілому В.Ф. задовільно впорався із граматичними конструкціями. Задавали йому й запитання. Одне стосувався долі української газотранспортної системи, мовляв, що з нею буде, якщо ви станете першою особою держави? Янукович розповів про консорціум у складі України-Росії-Італії-Німеччини. Враховуючи з’єднані сили Кремля та друга Шредера з другом Берлусконі, прощавай українська ГТС...
Європейський проект її модернізації Янукович назвав «авантюрою». Від запитання щодо Чорноморського флоту Янукович ухилився, щось розповідав про розцінки на землю в Криму. З’ясувалося, що на з’їзді ПР, де висунули вождя в президенти, була делегація «Єдиної Росії». Янукович відразу ж парирував тим, що була й делегація Туреччини. Кисельов жартома запитав, хто там вас підтримує, прихильники подальшої ісламізації? Ні, — відповів гордо високоерудований політик, — прем’єр-міністр Ердоган. Насправді Реджеп Ердоган саме й очолює ісламську партію Туреччини і деякими місцевими політиками звинувачується у відході від світських принципів Ататюрка, але звідки про це знати Віктору Федоровичу? Особливу увагу журналістів викликала фраза Януковича про його плани «наведення порядку»: «зняти шкуру з кожного». Це, звичайно, не так круто, як «мочити в сортирі», але також змушує задуматися...
До виборів залишилося немало часу, ще й не те побачимо на телеекранах...
