Запитують часто: «Де українська інформполітика? Чому не контролюється інформпростір?» Розкажу, що в реальності значить контролювати інформпростір.
Контроль — це коли відповідальний за інформполітику — в нашому випадку «Мінстець» чи хтось там — регулярно збирає головних редакторів провідних медіа і розказує їм, яким чином розуміти ті чи інші події. Це коли всі ЗМІ щоденно отримують десятки сторінок інструкцій, що та як писати/показувати. І відповідальні редактори, а на окремих особливо важливих телеканалах спеціальні уповноважені відслідковують все, що має бути випущено в ефір та надруковано. А часто навіть самі роблять замість журналістів матеріали, перемонтовують сюжети та переписують статті, коли журналісти не хочуть робити написане в інструкціях чи прикидаються, ніби не розуміють, чого від них хочуть. І наприкінці спеціально навчені люди моніторять, що там видали в ефір та понаписували, і якщо якісь акценти не вписуються в бажані, то інші спеціально навчені люди «пресують» власників та керівників ЗМІ.
От це і є «контроль». І по-іншому не буває. Так воно працювало в гебельсівській Німеччині. Так воно працює в сучасній Росії. Так воно було і в Україні пізнього Кучми та Януковича.
Навряд чи хтось із тих, хто побивається щодо бардака в українському інформпросторі, справді хотів би мати такий «контроль» і такі ЗМІ. Більшість точно б не хотіли.
То що ж, у демократичної держави немає жодних важелів відстоювати національні інтереси в інформпросторі? Важелі такі є, але вони не діють так прямо, як безпосередні вказівки. Ці важелі включають: систему надання інформації про роботу органів влади — прес-служби, сайти держструктур, особисті виступи і заяви чиновників, прес-конференції; державні ЗМІ; створення подій — візити, засідання, ухвалення рішень в різних галузях; пряму рекламу — відеоролики, білборди; державне фінансування мистецьких подій та культурного продукту, як, наприклад, кіно чи книжки; визначення пріоритетів в системі освіти та затвердження підручників; розбудову та ліцензування доступу до інфраструктури для мовлення та розповсюдження медіа — телевежі, кабельні мережі, пошта, інтернет тощо. Це практично і все. Ніякої магії.
В демократичній країні держчиновники щось там наговорили та наробили, але вже самі керівники мас-медіа та журналісти вирішують, про що з того розповісти публіці й які оцінки, позитивні чи негативні, дати тій роботі. І вже від сумління і професійної чесності працівників ЗМІ залежить, виливати на голови громадян купи лайна чи давати все — і хороше, і погане — в балансі.
Щоправда, в Україні ситуація більш химерна, бо маємо мікс цих двох вище описаних підходів. Одна частина мас-медіа та журналістів в Україні дійсно працює на свій розсуд — самі звертають чи не звертають увагу на якісь події й оцінюють їх, як на те вистачає власного розуміння. Інколи цього розуміння вистачає лише на дурнуваті запуски квадрокоптерів під військовими складами. Що ж поробиш, людський ідіотизм невиліковний. Якби все тільки цим обмежувалося, то інформаційна ситуація була б цілком притомною.
Але є ціла низка ЗМІ та їх окремих працівників, які отримують оті самі інструкції, про які йшлося в першій частині посту, але не від українських органів влади, а від спеціально навчених людей із системи пропаганди Російської Федерації. Очевидно, що ніхто б ці інструкції не виконував, якби разом з інструкціями не приходили до виконавців грубенькі гроші. І от тут пропоную вам самим поміркувати, що ж більш ефективно дає телекартинку в прямому зіткненні двох систем — чи інформування і намагання м’якими способам переконати журналістів, а чи пряма інструкція показати і написати щось певне в певний час за грубі гроші?
В такій ситуації, коли з боку противника діє система прямого впливу, обмежитися тільки звичайними методами інформування і переконання — означає програвати психологічну війну і ставити під загрозу існування власної країни. Два роки війни всілякі міжнародні організації та іноземні уряди переконували Україну, що їй не треба вдаватися до прямого обмеження роботи російської машини пропаганди — тільки інформувати, тільки говорити правду. Світу треба було зіткнутися з впливом РФ на вибори в США та у Франції, з інформаційними атаками на Німеччину та Нідерланди, щоб усвідомити масштаб загрози і почати міняти власні способи реагування. Але, однаково, навіть перед обличчям загрози демократична країна не може переходити до того, щоб роздавати прямі вказівки мас-медіа. Цього не мають допускати ні самі журналісти, ні громадяни.
Але Україна може захищати свій інформаційний простір від елементів пропагандистської машини РФ — обмежувати трансляцію російських каналів, показ російських програм та фільмів, друкованої продукції. І, що дуже суттєво, обмежувати можливість доступу ЗМІ, фінансованим з РФ, до власної інфраструктури мовлення. Власне, це і робить українська влада — десь швидше, а десь повільніше долаючи опір тих, хто отримує зиск від російської системи пропаганди. Очевидно, що переконувати їх припинити добровільно свою діяльність, це щось типу агітувати бджіл проти меду. Тому такий галас стоїть в інформпросторі, коли припиняють мовлення в Україні чергового проросійського ЗМІ.
А найголовніше і найважче для успішного захисту від пропагандистської машини РФ — це припинити фінансування отримувачів інструкцій з РФ. Це й будуть найефективніші кроки на захист національного інформаційного простору — виявити та ліквідувати канали фінансування з РФ українських ЗМІ та журналістів. А весь галас навколо встановлення телевеж, розширення мовлення на окуповані території чи більшого говоріння правди — лише інформаційний шум, що відволікає від головних проблем.
