Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Заочна дуель без переможців

16 жовтня, 2009 - 00:00

П’ятничні програми «Великої політики» на «Інтері» та «Шустер-LIVE» на ТРК «Україна» виходять в один і той самий час — о 21.30. Тому доводиться постійно перемикатися з каналу на канал, щось неминуче втрачаючи. Звичайно, часто програми того не варті, але це не стосується того, що відбувалося 9 жовтня. Ток-шоу виявилися на диво цікавими. Причому, швидше за все, так вийшло абсолютно випадково, спонтанно.

У Євгена Кисельова на «Інтері» представники Партії регіонів виявилися в чисельній більшості проти тих, хто виступав від БЮТ. Кисельов відразу ж підкинув свіжий провокуючий факт: зустріч у Кишиневі глав країн СНД, а також контакт, що не відбувся між президентами України та Росії. З місця в кар’єр обговорювати подію кинувся Микола Азаров. Звичайно, йшлося про те, що за регіоналів, за Кучми трава була зеленішою, сонце яскравішим, а дівчата красивішими. За часів Данилича, як сумно-повчально оповів Микола Янович, президенти України та Росії зустрічалися по 20 разів на рік і на підписання документів витрачали по 30 хвилин. Ось тепер мені зрозуміло, звідки взялася така купа кабальних договорів, що обвили нашу країну з ніг до голови. Пам’ятаю, збирається Леонід Кучма до Москви, і перша думка у патріотичної української громадськості: чи багато здасть цього разу? Цікава логіка в деяких наших політиків — усім поступитися, все віддати, лише б не засмутити сусіда... Ох, Мазохи ви наші. Щоправда, ніскільки не сумніваюся, що якби цю безмежну українську поступливість їм довелося сплачувати з особистої кишені, то звідки б тільки тигрячі ікла з’явилися. А загальнонаціональним можна легко пожертвувати, адже національний інтерес для цих добродіїв — щось потойбічне. Євген Кисельов організував телеміст із Москвою, з російським політичним аналітиком Євгеном Кожокіним, близьким до кремлівського двору. Свого часу пан Кожокін замінив Ігоря Голембіовського на посаді головного редактора «Известий». Саме при Кожокіні почався відхід «Известий» від демократичної орієнтації, яку змінила орієнтація імперська. Пан Кожокін устиг наговорити усно й письмово немало нісенітниць про Україну, на зразок того, що Україна для Росії те ж саме, що НДР для ФРН, і тому потрібно прагнути до найшвидшого повернення України «в лоно».

Цього разу, пан Кожокін відразу ж оголосив, що для російського політикуму й для середніх росіян Віктор Ющенко — людина незрозуміла. Звичайно. Суверенітет не здає, мову не здає, національної історії не зрікається, на карачках перед Кремлем не повзає в ім’я дружби з Росією. Дійсно, він настільки не схожий на всіляких малоросійських холуїв, до яких у Москві звикли, що сусіди аж спантеличені. Адже це зовсім не той типаж, який імперії культивували в Україні. Ось Янукович — той, Литвин — той, Симоненко — свій у дошку. А це щось дивне з’явилося. Як завжди, прозвучали звинувачення (чергові) в русофобії, можна подумати, що сам факт незалежності України глибоко ображає кожного росіянина, від академіка до алкаша із підворіття.

Не міг пан Кожокін уникнути обов’язкового репертуару російського гостя, розсипаючись у виявленні добрих почуттів до України, що однак не завадило йому по-хазяйськи залізти в українські справи. Нашого Президента Кожокін оголосив політиком, який програв. Ну, це ми ще подивимося. Пам’ятаємо, як у Кремлі декого в Україні оголошували політиком, який переміг... А Тимошенко Кожокін дуже хвалив за схильність до компромісів. Можливо, мається на увазі газовий «компроміс»? Це тепер так називається капітуляція? Потім Кожокін приступив до розхвалювання Януковича і навіть заявив, що він щось там відстоював у Москві, нібито навіть українські інтереси... Відразу ж доморослі діячі, охоплені нестримним малоросійським інстинктом наскаржитися чужим на своїх, почали вивалювати Кожокіну компромати. Регіонал Ярослав Сухий жваво наябедничав московському начальнику на Тимошенко, мовляв, вона писала статтю про те, як зупинити Росію. Його «партайгеноссе» Азаров поскаржився представнику «центру», що в Україні «заборонили в школах у робочий час спілкуватися російською мовою». На жаль, Микола Янович увів свого московського слухача в оману. У постанові зазначається, що в робочий час у школах викладачі та персонал повинні спілкуватися українською мовою, але в школах національних меншин нарівні з українською може використовуватися в спілкуванні й мова цієї національної меншини. Тобто, розпорядження стосується, майже, виключно україномовних шкіл і є цілком логічним та справедливим. Адже, якщо вчитель у школі, де всі предмети викладаються українською мовою, виходить з класу, де провів урок, наприклад, географії українською, і раптом переходить на іншу мову, то це неминуче викликає деякі відчуття неадекватності в учнів. Із задоволенням вислухавши скарги регіоналів, пан Кожокін відразу ж влаштував Україні «майстер-клас» із прав людини. Шкода, що без виїзду на «пленер» до Чечні, Інгушетії або на Пушкінську площу в Москві під час розгону там мітингу «Іншої Росії».

А в Шустера славили Партію регіонів, так би мовити «розум, честь і совість нашої епохи». Пан Єфремов, який дивним чином устиг побувати і на «Інтері», і на ТРК «Україна», проголошував заздоровницю на честь вождя та вчителя, великого друга українського народу, найвеличнішого політика нинішнього часу — Януковича. Регіонал Єфремов закликав повернутися обличчям до економіки. Ділова пропозиція. Ось лише незрозуміло, чому наша керована олігархами всіх мастей, у тому числі й регіональними, економіка з року в рік робить багатих ще багатшими, а бідних ще біднішими.

Правду-матку «різав» присутнім академік та спікер Литвин. Зокрема, він навіть зізнався, але чомусь у множині: «Все, що ми робимо, направлене на підрив основ державності». Володимир Михайлович випадково мав на увазі ним озвучену в Москві пропозицію, доручити охорону морських рубежів України російському флоту, замість українських моряків?

У Кисельова легендарний Степан Ількович Хмара пред’являв рахунок пані прем’єрці, звинувачуючи її в популізмі за державний рахунок, у газовій капітуляції в Москві. Кисельов наполегливо, але безуспішно намагався пана Хмару перервати. Довго й безрезультатно обговорювали тему корупції в Україні. Заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін відзвітував перед публікою: за 2009 рік не притягнутий до відповідальності жоден депутат Верховної Ради України, ВР Автономної Республіки Крим, жоден обласний депутат. Загалом, «риба гниє з голови». Але універсальний засіб у боротьбі з корупцією Ренат Кузьмін бачить у відродженні... радянського «Народного контролю». Це навіть не «ха-ха». Сиріч, не смішно. Невже заступник Генпрокурора забув, чим у СРСР був цей самий «Народний контроль»? Адже він діяв у жорстких рамках, дозволених райкомом, міськкомом та обкомом. Його завдання полягало в тому, щоб «ганяти» сантехніків і базарних торговців, начальників ЖЕКів і таксистів, директорів підприємств громадського харчування тощо. Це випускало пару і відволікало увагу від істинних, великих корупціонерів. Який «Народний контроль» міг наблизитися до радянського супер-мафіозі Медунова, секретаря Краснодарського крайкому КПРС? Там заступники радянського генерального прокурора інфаркти отримували, намагаючись розслідувати великотрудну діяльність Кубанського володаря...

Вважатимемо, що шановний пан Кузьмін тонко пожартував. Дозволю й собі внести пропозицію про боротьбу проти корупції. Якщо керівники держави, політичні лідери, голови партій, голови адміністрацій самі не здійснюватимуть корупційних дій і очистять від корупціонерів своє найближче оточення, то ми дійсно наблизимося до перемоги над цим злом. Тут потрібен «ефект Тараса Бульби». Після розв’язання ним питання з сином Андрієм, навряд чи хто в козачому війську сумнівався в абсолютній готовності отамана викоренити зраду. А то в нас часто боротьба з корупцією перетворюється у зведення особистих рахунків. Степан Хмара послався на справу колишнього голови адміністрації Броварського р-ну, якого звинуватили в отриманні хабара в... 42 мільйони дол. Це, між іншим, дві вантажівки.

Дивна річ. Чим більше в нас кричать про боротьбу з корупцією, тим більше її стає. Адже тут ось ще яка історія. В умовах кастово-кланового суспільства й тотальної продажності, коли права середньої людини ніяк не захищені, часто, саме хабар є єдиним порятунком, єдиною можливістю вирішити насущне питання. Не зрозумівши цього трагічного парадоксу, навряд чи можна успішно боротися з корупцією. Не можна лікувати хворобу, не знаючи її причин та особливостей протікання недугу.

А в Шустера в цей час відбувалося щось на зразок скандалу. Савік торкнувся проблеми цькування в Росії відомого колишнього (а, можливо, вже й нинішнього?) дисидента та політв’язня пана Подрабінека, який написав статтю-протест проти заборони в Москві, за вимогою комуністичних ветеранів назви «Шашлычная Антисоветская», де, до речі, в радянські часи дійсно збиралися відомі московські інтелігенти, які радянську владу, м’яко кажучи, недолюблювали. Подрабінек протиставив червоним ветеранам інших, антикомуністичних, які воювали проти тоталітарного режиму в лісах Литви та Західної України. Шустер влаштував у студії телеміст із Подрабінеком. Це викликало істерику в частини присутніх осіб. Зокрема, нардеп-комуніст накинувся на Шустера, звинувачуючи його та московського правозахисника Подрабінека в «пропаганді бандерівців». Комуніст кричав голосно, але не переконливо, а якось розгублено. Він не знайшов нічого кращого, як звинуватити Шустера, що той підкуповує аудиторію в студії за... 50 гривень. Савік резонно відповів, що люди, які приїздять на передачу з регіонів, повинні цілий день щось їсти. Ось вони на ці 50 гривень і харчуються. Дуже скромно, між іншим.

Наїжджав на Шустера й нардеп від ПР Єфремов, звинувачуючи журналіста в провокаціях. Але Савік відповів: «Ми, журналісти, все одно говоритимемо правду, навіть якщо ви, політики, називатимете це провокаціями». І тут він обмовився: «Звичайно, ви можете мене прибрати, вигнати з цієї передачі»... Вочевидь, відносини між Савелієм Шустером та його роботодавцем із Партії регіонів стають усе менш безхмарними. А «сталінським соколам» Шустер процитував слова знаменитого радянського кіноактора Георгія Жженова про те, що 1945 року була переможена лише одна іпостась фашизму, а інша, набагато підліша і цинічніша, ще довго існувала в СРСР. Екстаз серед «сталінських соколів» був непередаваний. Мустафа Найєм зібрав у Севастополі перед телекамерою купку місцевих патологічних українофобів, один з яких заявив, що «українська мова є аморальною мовою». Без коментарів. Дивує, що Мустафа не побачив у Севастополі прихильників України, яких там багато тисяч, незважаючи на спробу переконати, що всі в місті дотримуються виключно проросійської орієнтації. Вочевидь, Мустафу вже переконали.

Щоправда, в ефір прорвався молодий севастополець, який задрапувався в український державний прапор, і висловив іншу думку, ніж зібрані Найємом українофоби. Шкода, що українські (?) ЗМІ відрізняються такою однобічністю бачення, коли особливу увагу чомусь привертає явний маргінал, який скаржиться на те, що його «тонку натуру» ображає українська мова. Розвеселила, і дещо розрядила напруження в студії пані Богословська, яка заявила, що такі, як вона повинні прийти до влади. Вона лякала Туреччиною і вимагала на вічні часи зберегти в Криму російський флот. Думка про необхідність зміцнення українського флоту в таку голову, звичайно, прийти не могла...

Як завжди, безліч було закликів до дружби та братерства з північно-східним сусідом і докорів на адресу українського керівництва, яке Росію «недолюблює і недотоваришовує». До здорового глузду закликала нардеп Ліля Григорович, яка нагадала, що навіть такий відданий друг Москви як Лукашенко, який виявив титанічні зусилля на ниві дружби з сусідом, часто-густо виявляється йому неугодний. Загалом, жвавості, пристрасності, емоцій передачам на «Інтері» й ТРК «Україна» цілком вистачало. Але за рахунок глибини та переконливості, на жаль...

Ігор ЛОСЄВ
Газета: 
Рубрика: