Іван МАЩЕНКО, експерт із телебачення й радіомовлення:
— У 80-х роках минулого століття, працюючи генеральним директором Українського телебачення, я був організатором й ініціатором створення в приміщенні Держтелерадіо на Хрещатику, 26 імпровізованого музею телебачення й радіомовлення. Тоді в тому музеї був, наприклад, телевізор «КВН-49» (причому незіпсований) — перший радянський телевізор масового виробництва. Були, звичайно, й фотографії з різних телепередач, і вирізки з газет, і такі експонати, як подарунки глядачів та слухачів. У мене деякі речі навіть зберігаються досі, бо маю надію, що колись ми знову створимо такий музей. А потім почався перманентний ремонт і все зійшло нанівець... Але пам'ятаю, що в тому музеї була мікрофонна папка із завізованими текстами першої телепередачі, яка вийшла в ефір 1951 року в Києві. Цікаво було б подивитися її вміст.
Одним із унікальних експонатів для такого музею вважаю інформацію про телефот — перший у світі апарат передачі зображення електронним способом, розроблений, сконструйований і випробуваний нашим відомим співвітчизником Борисом Павловичем Грабовським. Так 1928 року в Ташкенті вперше в світі в природних умовах за допомогою електронного методу транслювалося рухоме зображення. А Грабовський згодом був визнаний винахідником електронного телебачення.
Іншими експонатами могли б бути, наприклад, розповіді про становлення українського радіо й телебачення: це й поява 16 листопада 1924 року першої радіопередачі в Харкові, це й експонати, пов'язані з будівництвом нового телецентру — 380-метрової телевежі на Сирці, яка входить у число десяти найвищих споруд світу такого типу. До того ж багато сучасних телекомпаній мають свої міні-музеї. Вони теж могли б представляти інтерес для глядачів.
Добре було б створити й відео-фонотеку передач різних студій та телекомпаній. Колись англійці (а потім і французи) подали події одного дня через призму телекомпаній близько 60 країн світу. Було б цікаво зробити подібну добірку відеовипусків новин усіх телекомпаній України. Мати такі наочні «посібники» було б дуже корисно.
Тетяна ЦИМБАЛ, народна артистка України, телеведуча:
— У такому музеї, перш за все, мала би бути представлена історія телебачення. Бо, виявляється, вона сьогодні залишилася хіба що в пам'яті. Навіть мало того, що залишилося на плівці. Серед багатьох історій я завжди розповідаю історію першого виходу камери на вулицю. Історію, що й мені розповіли люди, які сьогодні ще живуть і працюють, — першопросвітники українського телебачення. Навіть у Москві ще не практикувалися прямі репортажі з вулиці, а в Києві спромоглися показати демонстрацію трудящих на Хрещатику. Оскільки телевізійний центр знаходився на Хрещатику, то наші телевізійники придумали просто взяти й викотити камеру на вулицю. Це була свого роду революція. Вони, до речі, такі ж вигадники й досі! Багатьох із них уже немає, але якби показати їх телевізійними романтиками, якими вони були, мене б це дуже зворушило й зацікавило. Хотілося б, щоб писалися книги. Іван Гаврилович Мащенко має кілька книжок про історію українського телебачення, але там більше матеріалу, присвяченого датам та подіям. А хотілося б ще й книжок, де історія телебачення подається через творчо-емоційну сферу, характеристики творчих людей, які робили телевізійне мистецтво. Наприклад, відомий телепубліцист, тележурналіст, автор багатьох документальних фільмів та книг Георгій Іванович Зубков, який 11 років був спеціальним кореспондентом радянського телебачення в країнах Бенілюксу та Франції, теж часто нагадує своїм молодим вихованцям, що вони не ходили прославляти Брежнєва, а робили нове мистецтво. Тому хочеться більше дізнатися про людей, які розробляли, фантазували, вигадували те, як за допомогою електронних засобів робити не кіно чи театр, не те, що існувало раніше, а нове мистецтво зі своїми засобами виразності.
Для мене особисто надзвичайно хвилюючим був момент, коли я вперше потрапила в Чорнобиль. Для мене це була певна переоцінка цінностей. Бо потрібно було не просто зробити передачу, а кожного разу шукати новий жанр. Навіть тоді, коли ти приїздив туди з артистами й піснями, — це не був концерт. Кожного разу треба було шукати дистанцію, щоб ніде не схибити в настроях і подачі, загальній ноті цього спілкування. Тому творчий і мистецький бік телебачення цікавив мене завжди й цікавить зараз. Але росіяни створили цей віртуальний музей так, як вони створили й канал «Культура», й канали «Ностальгія» та «Ретро», а ми — ні. Я, наприклад, із задоволенням переглядаю програми згаданих вище каналів як старі хороші фільми. Значить, це — мистецтво. Значить, телебаченню це підвладно. Талановитий критик і журналіст Володимир Саппак колись писав: «Годі роздумувати там, де можна відчувати». Дійсно, були такі моменти, коли ми відчували катарсис біля екранів телевізорів. А ми, на жаль, не дуже любимо пам'ятати й часто забуваємо, що самі дуже цікаві й самодостатні. Якби ми поважали своє, цінили й не забували, то й набували б.
Ще один цікавий «експонат» — фільм, знятий 1985 року нашим корифеєм, улюбленцем усіх телевізійників Віктором Борисовичем Кісіним разом із політичним аналітиком та коментатором 80-х років Володимиром Дунаєвим, який працював у США спеціальним кореспондентом радянського телебачення. Фільм називався «Останній доказ королів». Це був дуже цікавий прогноз. Ми згадували його під час американсько- іракського конфлікту. Але найцікавіше було те, що Віктор Борисович знімав його в Києві, а глядачі відвідали Овальний кабінет Білого дому — не намальований, а справжній. Усе було зроблено завдяки образним засобам телебачення та телевізійним спецефектам.
До речі, в Києві народився й знаменитий «Їжачок у тумані», який 2003 року був визнаний кращим мультфільмом усіх часів і народів. А саме — у програмі «На добраніч, діти!», де була серія «Їжачкові казочки». Тому ми маємо стільки експонатів, що можна посперечатися ще не з одним музеєм.
Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («Студія «1+1»):
— Для мене цікава історія українського радіо, оскільки, щоб якось долучитися до місцевих контекстів, завжди живився радіоінформацією. Я, як і більшість людей мого покоління, зростав «під радіоточку»: день починався з відомого «Говорить Київ». Мені було б цікаво подивитися, як виглядали апаратні, можливо, люди, які робили телебачення. Оскільки в той час майже всі передачі йшли у прямому ефірі, зрідка щось знімалося на кіноплівку, то, якщо збереглися якісь записи колишніх програм, із цікавістю б їх подивився чи почитав. Вважаю, це — найцікавіше. Навіть просто обличчя людей, які колись були на телеекрані, — це окремий кайф. Я вже не кажу про манери. Вираз обличчя — вже сам по собі є документом епохи.
