Чому на вітчизняному ТБ практично відсутній такий жанр, як «журналістське розслідування»? Чи є на нього, як ви вважаєте, соціальне замовлення? Скажiмо, від глядачів?
Віктор ЛУГОВИК, випусковий редактор програми «Репортер» («Новий канал»):
— Я б не сказав, що жанр журналістського розслідування на українському ТБ практично відсутній. Один із телеканалів не так давно, в розпал відомих подій, розгорнуто показав варіації його використання. Щоправда, подібну діяльність назвати журналістською складно. Дебатувати зараз на тему, чому в нас не розвивається жанр журналістського розслідування, — все одно, що почати з’ясовувати, чому мільйони людей в Україні заробляють не $3000, як у розвинутих країнах, не $300, як колишні «брати зі східноєвропейського соцтабору», а $30. Проблема у відсутності в Україні передумов, умов, середовища тощо для нормального функціонування мас-медіа взагалі. За нинішньої ситуації будь-який журналістський продукт — зокрема розслідування, — що якимось чином зачіпає сферу влади або великих фінансових інтересів, навряд чи може бути поданий у незаангажованому вигляді. Головне — усвідомлювати, що таке становище не повинно бути перманентним.
Роман СКРИПІН, «Вікна. Опівночі» (СТБ):
— Не через лінькуватість журналістів. А через тотальну контрольованість та цензурованість не лише на телебаченні, а й у пресі. Особливо це стало очевидним у справі «тейпгейту», коли аудиторія мала читати поміж рядків, слухати поміж звуків та читати правду в очах ведучих у намаганні з’ясувати: «А що ж діється?» Усі питання розв’язали б журналістські розслідування. Не одне, а кілька, з різними точками зору тощо. Натомість нам підсунули агітку ICTV. У межах дозволеного та керованого. Решта або не могла відкрити рота, або його завчасно затулили.
Професiйний рівень наших журналістів дозволив би здійснювати журналiстськi розслiдування. Але не зараз. Бо зараз не можна. Бо це загрожуватиме пострадянському ладу, що нині є в Україні. Журналістське розслідування — це мужній крок, котрий українська журналістка зробить рано чи пізно. Я сподіваюся, час для цього ще не згаяно.
Ганна БЕЗЛЮДНА, шеф-редактор інформаційно-аналітичної служби телеканалу «Інтер»:
— Я не вважаю, що на нашому телебаченні відсутній жанр журналістського розслідування. Чому? По суті, журналістське розслідування — це аналітичний жанр, що вимагає вживання заходів і певною мірою впливає на поведінку глядача. Безумовно, він суттєво відрізняється від інших ТБ-жанрів, бо передбачає добір певного матеріалу з потоку інформації, особливої його організації та подачі. Наприклад, практично кожний випуск програми «Вчасно» — це журналістське розслідування. В потоцi кримінальної інформації обирається вузька тема; аналітичний аналіз будується виключно на оперативних зйомках, інтерв’ю з працівниками правоохоронних органів, завжди показується кінцевий результат їх діяльності. Саме в цю схему найбільш вдало вписуються нещодавні резонансні випуски про кримінального авторитета Прища і крадіжки боєприпасів та зброї у Хмельницькій області. В соціальній площини такі розслідування проводить «N-ний кілометр» . Згадаймо хоча б, як виникла (з промайнулого повідомлення, якому ніхто не надав значення), аналізувалася і чим закінчилася тема екологічного лиха в Болеславчику. А в «Подробицях тижня» матеріал про справу Жердицького та викрадені остарбайтерівські мільйони також не анонсувався як «журналістське розслідування», хоч був таким за своєю суттю і жанром, — а це вже політичний пласт інформації.
У нашій інформаційно-аналітичній службі цей жанр присутній і буде присутнім. Більше за те — ми готуємо цілий проект «Розслідування подробиць» . Найближчим часом вийде перший фільм проекту. Він — про білі плями у справі Георгія Гонгадзе. Зникнення журналіста — одна з найбільш резонансних справ у історії незалежної України. І сьогодні вже ясно, що воно не залишиться без наслідків для країни. Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ, спеціальний кореспондент «ТСН» («1+1»):
— Якщо говорити про політичні чи довколаполітичні розслідування, то основна проблема — це результат розслідування, який може дуже не сподобатися персонам, стосовно яких розслідування ведеться, з усіма наслідками для медіа та журналіста. Тому велика кількість «розслідувань» на українському ТБ — це відпрацювання команди «фас!», виданої постатями, чиї тіні сіріють за медіа. З іншого боку — особиста мотивація журналіста. Абстрагуватися від такої роботи неможливо. Розслідування — жанр, який потребує концентрації понад законних вісім годин на добу, здорової печінки і відсутності особистого життя. Теоретично, такі журналісти більше заробляють, але часу витрачати гроші не мають. Крім того — з власного досвіду — це питання міцних нервів своїх та редактора чи керівника ЗМІ. Часом останнім аргументом для оприлюднення чи неоприлюднення викопаних фактів стає лексика, відома поінформованим читачам із стенограм «нібито записів». Часом доводиться стримуватися, щоб не рубанути, часом — самому себе заводити, щоб тягнути віз далі. Часом з’являються параноїдальні ідеї щодо прослуховування телефонів, зовнішнього спостереження, словом, фактів, неможливих у нашій демократичній, правовій, соціальній і таке інше державі.
Соціальний запит на журналістські розслідування маловідчутний, бо обивателю тіньові сторони життя цікаві лише на повний шлунок. Крім того, розуміння схем, варіантів тощо переважно потребує доброї освіти, з якою часто проблеми у тих, хто пише, не кажучи про тих, хто результат цього писання споглядає у «ящику». Українці в більшості своїй не усвідомлюють необхідності власної поінформованості, бо не платять податки, а тому не відчувають, що це за їхні гроші купуються «мерси» і «євроремонтуються» офіси слуг народу. Українці продовжують боятися чиновників, влади, позаочі клянуть, а далі голосують «як треба». Вони намагаються мінімалізувати свої відносини з владою — від ЖЕКу до Президента, — а тому їх мало цікавлять внутрішньовладні розклади.
Як наслідок, залишаються розслідування історичні (бажано, щоб усі дійові особи вже давно померли), культурологічні (чи правда, що українці винайшли самогонку?), соціальні (як людям три роки не платять зарплату, а вони ще живуть? Питання «Чому» і «Хто винен» — поза увагою, якщо відповіді виходять за місцевий рівень).
Одним словом, чекаємо на появу нових поколінь молодих українців, які відчуватимуть себе громадянами у своїй державі і матимуть що запитати у вітчизняних медіа. І на власників успішних(!) та прибуткових(!!) медіа(!!!), які положення ст. 15 Конституції «цензура заборонена» сприйматимуть буквально.
