Телебачення завжди виступало в ролі головного інформатора про події за кордоном. Всі відомості про війну в Іраку ми чуємо з вуст чи ведучих новинних програм, чи політиків. Сьогодні «День» надає слово людям, яким частіше доводиться виступати в ролі тих, у кого беруть інтерв’ю на ТБ в рамках їхньої спеціалізації, а не коментувати події планетарного масштабу. Отже — телегерої про війну в Іраку.
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:
— Більшість населення України була проти війни в Іраку ще до її початку, керуючись суто миролюбним інстинктом. Ця реакція співпадає з реакцією світової громадськості. Тепер, безумовно, ясно, що війна триватиме незалежно від того, як будуть виступати її противники у всьому світі. З’явилася інша проблема: якщо іракська армія не розвалиться після перших ударів (а зараз цього не сталося), то вважайте, що антиіракська коаліція морально війну програла. У цьому нині і полягає вся стратегія Саддама Хусейна. Зауважу, що лідер Іраку — особистість абсолютно неприваблива і його режим — диктаторський. Безумовно, американці знайдуть там сліди зброї, відсутність якої декларував Хусейн. Справа не в тому, що це все — неправда і американці просто хочуть забрати нафту. Яка б не була за своєю метою війна — вона була порушенням міжнародного права і моралі. Але вона обернеться істотнiшою поразкою американської адміністрації, ніж це можна було чекати, тому що число загиблих буде більшим, ніж очікувалося, а опір — довшим. Це значить, що всі розмови про те, що «у Іраку все збудоване на піску», ґрунтувалися на нерозумінні світової ситуації поза межами Америки. Мені шкода про це говорити, але це поразка Сполучених Штатів і їхніх союзників. А раз так, то і поразка всієї демократії на чолі з радикально правим консервативним керівництвом США.
Роль України у цій війні не зводиться до одного батальйону. Бо сам по собі факт вiдправки наших військових з гуманітарними цілями може бути розцінений у світі i як акт підтримки коаліції, очолюваної США, і як свідоцтво гуманної позиції. Проблема в тому, як корелюватиметься все це в цілому з нашою зовнішньою політичною лінією. З одного боку, ми засудили війну, а з другого — знаходимося в руслі американської зовнішньої політики. Мені здається, що це є недоліком нашої дипломатичної позиції. Я не бачу ніякої заслуги України в тому, що на міжнародній арені ми маємо вигляд «дволикого Януса». Я хотів би, щоб мій уряд займав виразнiшу позицію, яку б я міг назвати європейською.
Руслана ЛИЖИЧКО, співачка:
— Я взагалі проти проявів будь-якої агресії в житті, і завжди агітую зі сцени, щоб люди більше дивилися на сонце, ніж у приціл зброї. Усі люди, починаючи від Буша і закінчуючи нашими депутатами, нехай спочатку розберуться зі своїм серцем, почитають ще раз Біблію, подумають про якісь вічні цінності, і побачать, що сила все-таки — не у війні. Сила завжди буде йти від добра. Шкода, що у нас в Україні мистецька тусовка не висловлюється з цього приводу. Ви — перші, хто звернувся до мене з пропозицією висловити свою думку з цього приводу, а взагалі українські медіа не дуже активно стежать за реакцією наших громадян. Мені дуже прикро, що всі, починаючи з присутніх на церемонії вручення Оскара, можуть висловити свій протест, а ми мовчимо. Я із задоволенням пішла б у перших рядах демонстрації проти війни, навіть якби дістала кийком по голові. Всередині всі люди проти війни. Зовнішні ж прояви слід організовувати — для цього потрібні лідери. Якщо ми маємо свою думку, то повинні її без страху висловлювати.
Для мене війна в Іраку стала катастрофою: гарант демократії, представлений Америкою, шалено зганьбився. Для мене Америка в деяких речах була прикладом. Усі технології, якими ми володіємо, в першу чергу запозичуємо у Америки. Пережити такий переворот у свідомості дуже прикро. Напевне, тепер демократія піде від Європи. І Україна, замість того, щоб відсилати своїх хлопців на війну, нехай займе місце у перших рядах творців нової демократії.
Андрій КУРКОВ, письменник:
— До цієї війни я ставлюся без підкресленого трагізму, хоч я й не прихильник воєнних дій. Зупиняти зараз війну й виводити американські війська — це набагато більша дурниця й безвідповідальність, аніж ігнорування Сполученими Штатами думки членів Ради Безпеки ООН. У всіх сучасних війн є економічна ціна й ціна політична. Найбільший інвестор у цю війну — США. На цьому тижні повідомили, що президент Буш попросив у Конгресу 75 мільярдів доларів на ведення бойових дій і на відновлення післявоєнного Іраку. При цьому на відновлення піде лише п’ята частина суми, решта грошей піде на саму війну. Гадаю, що всі мислячі люди помітили відсутність у пресі й на телебаченні новин із післявоєнного Афганістану. Ми не знаємо, як і ким відновлюється ця країна після повалення режиму талібів. І тут не в цензурі питання. Просто після перемоги над талібами Афганістан утратив свою важливість для «цивілізованого» світу.
Те ж може статися з післявоєнним Іраком. Не хочу говорити про очевидне — про жертви серед мирного населення, про ціну нафти — це в усіх на слуху. Те, що не на слуху і не на виду, — це розподіл грошей на відновлення зруйнованої країни між великими фірмами та корпораціями тих країн, які підтримували війну. А це вже абсолютно новий варіант ретрибуції, і якщо «відновники зруйнованого» ввійдуть у смак, то в майбутньому саме країни і корпорації з великим будівельним потенціалом відіграватимуть у прийнятті складних ухвал про початок чергових воєнних дій не останню роль. Хотілося б у найближчому майбутньому прочитати на сторінках газет список «відновлювачів» і комерційні деталі їхнiх контрактів.
