Говорити щось хороше про УТ-1 уже котрий рік вважається у нас моветоном. Тягар сталої репутації консервативного і закостенілого у своїй офіціозності каналу висить на кожному, хто намагається зробити щось саме в рамках «Першого національного». Спортивний блок мовлення УТ-1 так само давно набув слави примітивного і нездатного до вдосконалення. Тому і до нового проекту щотижневої програми «Футбол як футбол» ставлення було заздалегідь скептичне.
Що ми мали досі у вітчизняному спортивному мовленні? Нові спортивні програми всіх без винятку каналів спочатку вигідно відрізнялися від УТ-1 свіжістю нових облич, більш сучасною стилістикою, вищою якістю зйомки і монтажу матеріалу. На цьому, власне, все й закінчувалось. Вважаючи спорт темою другорядною, керівники всіх без винятку каналів задовольнилися досягнутим і глядачу залишилось лише спостерігати за самовдоволеними посмішками юних і не дуже «зірок» спортивного телеекрана, котрі в різному темпі і в різних декораціях жваво читали з екрана – підказчика банальні новини, які все частіше виявлялись «другої свіжості». Були, безперечно, окремі вдалі інтерв’ю і тематичні програми, однак погодьтеся, що спортивні програми цього сезону в більшості своїй асоціюються у глядача з безкінечними трансляціями футбольних чемпіонатів іноземних країн у супроводі гнусавих голосів, котрі докладно повідомляють повну статистику виступів італійської команди «Барі», яка має бути страшенно цікавою українському глядачеві.
Звичний для всіх країн, у тому числі і для нашої колишньої батьківщини, щотижневий футбольний огляд був лише на УТ-1 і мав донедавна вигляд записаної заздалегідь програми, де журналісти намагались показати все, що вдалось записати на вітчизняних стадіонах, повідомити результати і дати аналіз. Попри жвавий диск- жокейний стиль ведучих передача під назвою «Футбол від УТН» швидко навіювала здоровий сон під перелік тих, що забили і пропустили, виграли і зазнали поразки. Програмі не вистачало живого спілкування із глядачем, видавалося, що його навіть побоюються. Прямий ефір просто напрошувався, стукав у двері.
Нарешті це сталося. В оригінально оформленій студії було зроблено спробу живої розмови про футбол за матеріалом останніх подій на стадіонах України і світу. Гостями передачі «Футбол як футбол» за перший місяць існування проекту встигли побувати відомі у футболі люди: Олег Базилевич, Володимир Веремєєв, Андрій Гусин, Гигорій Суркіс, Анатолій Шепель, з якими, окрім ведучого, розмовляли журналісти різних спортивних видань, а також глядачі шляхом запитань за телефоном і через Інтернет.
Безперечно, одразу «виліз» цілий букет проблем, які різали око. Змонтовані заздалегідь сюжети про футбольні матчі не одразу почали органічно лягати в контекст розмови в студії. Інколи авторитет гостей занадто сильно тиснув на журналістів, розмову не завжди вдавалося спрямувати у цікаве для глядача, а не її учасників, русло. Далася взнаки і мовна проблема: у прямому ефірі одразу було видно, для кого із журналістів українська не є органічною, що породжувало скутість і невпевненість.
Та що цікаво — попри всі свої очевидні недоліки програма з кожним разом виглядала все більш цікавою. Думки, висловлені у студії, інколи дратували, водночас підкуповуючи своєю безпосередністю. Прямий ефір — жорстока річ. Він викриває все, що людина могла успішно приховувати, пишучи в газети і журнали, говорячи під телекартинку або начитуючи із телесуфлера. Безпосередній обмін думками, до якого ми давно звикли у політиці, у футболі виглядає свіжим вітром серед задушливої атмосфери всезагальної залежності журналістів від сильних футбольного світу. Дивно, але в нашому футболі досі не було регулярних відкритих дискусій з проблем всенародної гри, яка, попри думку окремих телепродюсерів, цікавить дуже широку телеаудиторію.
Цього тижня програма «Футбол як футбол» здійснила якісний прорив, знайшовши нарешті людину, що здатна вести саме такого роду передачу. Досвідчений Сергій Бондаренко, який починав проект у ролі ведучого, хотів він того чи ні, приніс із собою весь тягар «старого» спортивного УТ-1, із якого він, власне, і вийшов. Спроби Сергія вирватись на якісно новий рівень розмови в студії розбивалися об багаторічні навички роботи в одномірному і безконфліктному ефірному просторі. Сергій Голяченко, котрий був у центрі кадру у першій передачі квітня, виявився якраз тим, кого не вистачало програмі «Футбол як футбол». Перебуваючи довгий час за кадром у спортивних програмах «Мюзик-радіо» і студії «1+1», Сергій Голяченко легко упізнавався за впевненістю своєї мови, складалося враження, що цей приємного тембру голос може ще багато чого цікавого сказати, але час ефіру обмежено, зустрінемось наступного разу. У хвилинних прямих радіовключеннях із різних спортивних арен України і світу голос Голяченка звучав так, ніби він не стоїть під дощем на верхотурі стадіону, а зручно влаштувався у студійному кріслі.
Звісно, радіо і телевізійна журналістика відрізняються одна від одної. Якщо проаналізувати зовнішній вигляд нового ведучого програми «Футбол як футбол», то вигляд цей значно поступається чи не всім завсідникам спортивного телекадру. Але ж телевізор не тільки бачать, але й слухають. Слухати ж згадану телепередачу відтепер стало набагато не те що приємніше, просто легше стало. Голяченко є стравжнім господарем студії, задаючи потрібний темп розмові, вправно вводячи і виводячи із дискусії як авторитетного тренера Базилевича, так і самозакоханого журналіста Франкова. Щодо команди, яка працює поза кадром, складається враження, що вона також швидко знайшла спільну мову з новим «обличчям програми».
Мені відомо, що на передачу «Футбол як футбол» впала просто лавина критичних зауважень від глядачів. Як не парадоксально, але це є свідченням живучості проекту «Футбол як футбол», задуманого Семеном Случевським. Бо критикують уже не саму передачу, а сперечаються із думками, висловленими в ній. Як не вистачало нашому футболу такої телевізійної суперечки, і як добре, що вона тепер є. Без характерної для інших каналів крикливої реклами канал УТ-1 створив і розвиває нормальну живу програму про футбол, якої ми так довго чекали.
