Чи доводиться вітчизняним журналістам приховувати і препарувати інформацію, яку ніяким чином не можна віднести до державної таємниці?
Ірина МАЛИХІНА, кореспондент ТСН, «Студія «1+1»:
— Я поки що стикалася з таким невинним проявом приховування , як «притримування» інформації в очікуванні інформаційного чи календарного приводу, який би більш виграшно підкреслював ту чи іншу інформацію. Хоча не секрет, що саме такий метод «притримування» використовується й у медіа-компроматних кампаніях: вичікують вдалого моменту, а тоді оприлюднюють. Але то вже зовсім інше.
Єгор ЧЕЧЕРИНДА, журналіст програми «Вікна-новини»,СТБ:
— Згідно Міжнародного кодексу журналістів я не маю права приховувати чи препарувати будь-яку інформацію. Але в Україні своя специфіка роботи. Журналістам не завжди дозволено казати абсолютну правду. Переважна більшість видань чи телеканалів під «правдою» розуміють саме ту інформацію, яка вигідна для людей, що є власниками газети чи каналу. Вони платять гроші, вони й визначають «обмеження» правди. Яскравий приклад цього — державні мас-медіа. Там контроль «правди» найбільший. Дивно, як в Україні досі не створили «Міністерство правди» за Оруеллом. Бо «старший брат», який «дивиться на тебе», у нас уже є. Перегляньте випуски УТН. Поїдьте до Дніпропетровська, і подивіться на його зображення на величезних рекламних щитах по всьому місту. Під фото побачите підпис — «гарант стабільності, добробуту, Конституції». Хіба не схоже на «1984» Оруелла ?
Виходить замкнене коло. Народ через власну «посередність» обирає собі подібну «сірість», яка не дозволяє цьому народові стати обізнаним та перетворитись з натовпу у сукупність особистостей, які б обирали в органи влади не посередностей, а подібних до себе індивідуалів-професіоналів. У влади спрацьовує природний інстинкт само- збереження.
От і виходить: бідний, бо дурний, дурний — бо бідний. Сподіваюсь, після 31-го жовтня щось має змінитись.
Олег ЛЕБЄДЬ, журналіст, «Новий канал»
— За ідеєю, робота журналіста в тому і полягає, щоб донести до людей інформацію без спотворень, купюр і додатків. І не журналістові вирішувати, що можна знати глядачеві і читачеві, а до чого він іще «не доріс». Хтось заперечить, що іноді журналіст може приховати правду в інтересах торжества ідеалів добра і справедливості. Може бути і так... Однак питання в тому, звідки журналістові відомо, що таке добре і що таке погано, і чи не обернеться якою-небудь катастрофою завтра те, що сьогодні йому здається найправильнішим і найнеобхіднішим?
Із другого боку, чи будь- яку інформацію готовий нормально сприйняти будь- який народ? Спробуймо уявити собі гіпотетичну ситуацію і в гучній історії про Білла Клінтона та Моніку Левінські, підставити інші імена. Ця історія і в Америці не минула дарма (серби досі розплачуються), а в іншій країні навіть важко передбачити, що було б, якби народ дізнався настільки інтимні подробиці із життя можновладців.
Це знову-таки можна заперечити, що не журналістові вирішувати, чим це обернеться, його справа донести інформацію...
Таким чином, усе впирається в те, чи може інформація в принципі бути об'єктивною? Боюся, що хоч би як журналіст старався, це неможливо. Так чи інакше, але він висловить певне ставлення до матеріалу. І це не обов'язково буде оформлено у вигляді конкретних оцінок і коментарів — усе складається із загального контексту подачі матеріалу, тобто того, чию думку журналіст поставить останньою, де поставить сполучник «і», а де — «але», де обріже інтерв'ю, яку інформацію вважатиме за потрібне додати до основної новини, що і як перекаже своїми словами тощо. Тому, коли журналісти кажуть, що вони роблять тільки об'єктивні новини і жодних оцінок не дають, мені смішно. Єдиною об'єктивною субстанцією, за визначенням, є тільки Господь Бог, але Він, наскільки мені відомо, новинами не займається. Та й не дуже-то, як показує досвід, люди люблять сприймати те, що Він їм каже.
Денис ЖАРКИХ, «Інтер»
— Препарувати можна тільки мертвий матеріал, живий ріжуть. Якщо перше є безболісним, то друге деякі журналісти сприймають, неначе різали їх. Будь-який журналіст стає перед вибором: робити заздалегідь мертвий матеріал, за який можуть навіть похвалити, або живий і пережити, нехай навіть незначну і коректну, але різанину. На жаль, на користь створення чого-небудь живого не свідчить майже нічого. В українському суспільстві журналіст часто перебуває в становищі актора із кріпосного театру. Чи збере він аплодисменти в залу, ще невідомо, але за лаштунками поб'ють обов'язково. А тому мертвечини, яку легко препарувати, на нашому ТБ більше ніж досить.
