Цього року під час зустрічі в Літній школі журналістики «Дня» автор видання, відомий публіцист Петро Кралюк зазначив, що велика увага до історії — це ознака запізнілого націєтворення. Наші сусіди з Європейського Союзу завершили процес формування зрілої нації — хто в ХІХ, хто — в ХХ столітті. Україна своє «домашнє завдання» до кінця ще не виконала. Із різних причин. Відповідно, історичні теми досі стоять на порядку денному публічної дискусії.
Саме тому довгоочікувана зустріч головного редактора «Дня» Лариси Івшиної зі студентами Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка була присвячена питанням важливості для журналістів історичної освіти. Треба нагадати, що «День» послідовно упродовж п’ятнадцяти років працював над тим, щоб заповнити прогалини в історичних знаннях свого читача. І вчився разом із ним.
2012-го минуло десять років проекту «Бібліотека газети «День», який започаткувала книжка «Україна Incognita». «Зустрітися зі студентами Інституту журналістики Ларису Івшину запросила Ольга Гресько, кандидат філологічних наук, доцент кафедри міжнародної журналістики. Пані Ольга викладає у студентів Інституту журналістики, зокрема, зарубіжну публіцистику й включила до програми курсу матеріали про Джеймса Мейса. А, на її думку, ніхто краще не розповість про цю постать, аніж головний редактор «Дня», — газети, з якою тісно співпрацював Мейс. Утім, запланована лекція вийшла далеко за окреслені рамки.
«Україна досі не подолала всі ті суспільні хвороби, яких вона набула, зокрема, у ХХ столітті. Відновити правильну «систему координат» повинні й журналісти. Хіба вони можуть виконати це завдання без відповідних історичних знань? Не кажучи вже про те, що, не розуміючи минулого своєї країни та його наслідків, медійники не здатні навіть адекватно оцінити той чи інший інформаційний привід», — зазначила Лариса Івшина, розпочинаючи зустріч.
Де молодим журналістам шукати історичні відомості, які допоможуть швидко й системно надолужити втрачене на уроках історії? Не секрет, що історична освіта в Україні досі здебільшого викладається з позицій радянської історіографії. Відповідно, годі шукати там системного україноцентричного аналізу нашого минулого та його хвороб. Утім, є інші — практично не осмислені суспільством — пласти, на які не надто звертається увага в школах і вишах. Це — українська публіцистика.
«Якби ми вчасно прочитували відповідні публіцистичні праці, то менше «блукали б у трьох соснах». Саме у попередників, які були сильними й цікавими людьми, можна почерпнути енергію, щоб провадити і свою діяльність, — переконана головний редактор «Дня». — Після ознайомлення з якісною інтелектуальною публіцистикою журналісти зростають». На думку Лариси Івшиної, всі занедбані проблеми проростають неосталінізмом, неоімперіалізмом, неоколоніалізмом. Звідси — пропозиції поставити пам’ятник Столипіну в центрі Києва, Катерині — в Одесі, Сталіну — в Запоріжжі. Та й якість сучасної влади, як стверджує пані Лариса, пропорційно обернена до масиву незробленої роботи в гуманітарній площині. Якби журналісти активно працювали з суспільством упродовж 20 років, це дало б запит на зовсім іншу владу.
До речі, й історичні постаті, які у всіх на слуху (а від цього обросли міфами) й не влаштовують якусь частину населення, привертають до себе стільки уваги, зокрема, й тому, що більшість суспільства не знає нікого альтернативного. Під час спілкування з молоддю Лариса Івшина запропонувала їм звернути більше уваги на постать Петра Григоренка. Прикметно, що практично ніхто зі студентів про генерала-дисидента нічого не чув. «Саме такі особистості можуть бути об’єднавчими для старшого та молодшого поколінь, для людей із різних регіонів. Досягнувши висот за радянських часів, Петро Григоренко добровільно пішов до в’язниці за свої переконання, незважаючи на те, що більшість тоді обирала конформізм, — зазначила пані Лариса. — Якщо ми не відчуємо цих людей, самі будемо на боці конформізму, який не перетворює цей світ і не дає нам жодної європейської перспективи».
Зустріч зі студентами переросла в діалог. Найбільш влучні запитання студентів відзначили призами: у винагороду вони отримали книжки із серії «Бронебійна публіцистика». Пропонуємо читачам найцікавіші фрагменти розмови.
Іванна ГАВЛЮК: — Ви неодноразово наголошували на потребі працювати над собою, формувати самого себе шляхом саморозвитку й самоосвіти. Я намагаюся, але це дуже важко. Порадьте, будь ласка, як сформувати систему самопізнання?
Лариса ІВШИНА: — Процес формування навичок самостійного мислення — це довга дорога. Насамперед ви повинні дбати про те, щоб сформувати своє особисте «ціннісне меню». Як це зробити? По-перше, треба брати до рук серйозні книжки. По-друге, сформувати пріоритети щодо того, на які зустрічі, події ви витрачатимете час. Поряд із нами жили або ще живуть великі сучасники. Я досі шкодую, що не змогла вчасно піти на зустріч із тією чи іншою людиною й взяти від неї щось справді цінне, відкладаючи це на потім. Деякі з таких людей пішли з життя, а я так і не встигла з ними познайомитися. Наприклад, скоро в Києві відзначатимуть ювілей великого поета Миколи Вінграновського. Я мала кілька шансів поспілкуватися з ним особисто, але так цього й не зробила — й тепер страшенно шкодую. Тому не втрачайте даремно час і шанси послухати тих же Івана Дзюбу чи Євгена Сверстюка.
Опісля, навчена досвідом, я не втратила одного дуже важливого шансу. На мою долю випала видатна зустріч — із Сергієм Борисовичем Кримським. Час до знайомства з цією людиною та час після нього — це зовсім інші уявлення. Із якою легкістю ця гігантська людина, філософ світового рівня, оперував важливими категоріями! Студенти на його лекціях стояли, бо не було де сісти. Між іншим, він викладав й у вашому університеті. Тож, якщо поряд з вами відбувається щось надзвичайне, перебіжіть в іншу аудиторію й послухайте. Умовно кажучи, не варто сидіти в коконі. Ніхто не знає, що справді може вплинути на людську душу. Комусь вистачить таких зустрічей. Недарма світові філософи кажуть, що на одному боці планети метелик махне крилами, а на іншому підніметься цунамі. Махайте крильцями — можливо, з цього щось вийде.
Для того, щоб зорієнтувати людей, які шукають способи для самоосвіти, «День» публікував списки з десяти книжок, без яких не уявляють своє життя сьогоднішні мудреці. Знайдіть ці списки на сайті газети. Як з’ясувалося, ми, люди, котрі вважають себе начитаними й ставляться з великим пієтетом до книжки, мало знаємо про рекомендовану літературу, а вона є смислоутворюючою. Однак спершу треба сформувати смак і рівень, а вже потім додавати щось складніше. Як на мене, сам процес спілкування зі справжньою книжкою не замінить ніщо: ні мережі, ні електронні книжки — це гурманська насолода. До речі, газета «День» продовжуватиме свій шлях читання — слідкуйте за нами. Самоосвіта й робота над собою зараз особливо важлива — про вас, окрім вас самих, точно ніхто не подбає. Державі й політикам не до того. Утім, це навіть добре. Молоді доведеться вчитися самостійності. Патерналізм, на жаль та на щастя одночасно, вже закінчився. Зараз — ідеальний момент, щоб показати, як ми рухаємось і чого ми хочемо.
Світлана ПЛАВСЬКА: — Журналісти часто кажуть, що аудиторія не потребує інтелектуальної інформації. Проте ваше видання є свідченням того, що запит на інтелектуальну пресу все ж існує. Чому ж в Україні такий низький відсоток саме якісних засобів масової інформації?
Л.І.: — Я маю відмінні уявлення про громадян України від тих, хто говорить, що українці не потребують інтелектуальних ЗМІ. Численні політичні перипетії та складні обставини зробили українську читацьку публіку страшенно розсіяною. Цим продуктивним полем майже ніхто не займається. Найлегше заволодіти увагою людей могло б телебачення, утім, ряд політичних причин вплинув на викривлення телевізійного простору. Відповідно, народ здебільшого дезорієнтований. Але! Згадайте успіх проекту «Великі Українці»: він моментально показав колосальний запит суспільства на подібний продукт. Тобто суспільний організм відчуває потребу у своїх героях, знанні своєї історії та зовнішнього світу. Я переконана — якби в прайм-тайм показували хороші програми з Ліною Костенко, Оксаною Пахльовською, Євгеном Сверстюком, Іваном Дзюбою та іншими цікавими людьми, їх би дивилися. А, окрім цього, ще ж у кожному регіоні є свої гіганти — часто не пізнані. Наприклад, на Волині мешкає чудовий письменник і цікавий філософ Володимир Лис. Є фантастичні мери, яких не видно за горою комунальних проблем. Якби їх показали українському соціумові, він знову почав би вірити в можливість зміни владних команд.
Відчуття своєї країни дуже деформоване, зокрема й стараннями журналістів. Ще 2004 року в інтерв’ю «Телекритиці» я казала, що журналістика, безумовно, відповідальна за спотворення системи координат. Адже картинка на українському ТБ у тому числі зумовлена планкою та рівнем журналістів, які там працюють. Наприклад, нещодавні випуски новин на російському телебаченні починалися з того, що з життя пішла Галина Вишневська. Хто знає щось про неї серед української публіки? Рівно стільки ж, як і про Петра Григоренка. Це свідчить про планомірне перетворення України в аутсайдера європейського континенту чи взагалі — чорну діру цивілізації.
Юрій ПРИМАЧУК: — Я хотів би запитати про дієвість журналістики. Із першого курсу нас вчать, що приклад Вотергейту — класичний випадок, коли журналістика змінює дійсність. Але в Україні трапляються розслідування, які за своїм рівне не слабші за Вотергейт, проте на них немає жодної реакції. Під час виборів було чимало гострих публікацій і в «Дні», які мусили б сколихнути суспільство! Але нічого на трапляється. Як журналістика може пробити оцю броню байдужості й чи можна в умовах теперішнього суспільства зробити це взагалі?
Л.І.: — Тут, на жаль, немає єдиної відповіді. Україна успадкувала дуже багато складних процесів. Якщо коротко, це три — навіть не одна — незавершені революції. Ми мали шанси, але не скористалися ними. Організм виробляє енергію, яка має дати певний результат. А результату немає... Помаранчева революція мала великий шанс, але її очолили не ті лідери. Я часто кажу, що 1999 року був президент, але не було народу, а 2004-го був народ, але не було президента. Ці «лижі» роз’їхалися, а ми тепер хочемо, щоб відразу щось змінилося. Повинен з’явитися народ — і це відбувається; головне — щоб процес не почав розвиватися за якимось грубим сценарієм. Багато людей відчувають приниження та національну несправедливість — не треба дати розгулятися цим пристрастям. Необхідно поєднати три незавершені революції в одній.
Після розчарувань 2004 року суспільна зарядженість на зміни знизу перебуває на рівні 0,1%. Тож чого можна чекати? Потенціал потрібно наростити. А це — чималий масив роботи. Коли це дасть свої результати, — покаже час. Але докладати зусиль кожен повинен вже сьогодні.
ВРАЖЕННЯ
Іванна ГАВЛЮК, Інститут журналістики:
— Я дуже вдячна Ларисі Івшиній за зустріч. Особисто я зробила для себе багато висновків. Дещо дізналась, а в дечому впевнилась. Я сприймала почуту від редактора «Дня» інформацію з кількох позицій. Перша — це, звісно, розвиток журналістики та специфіка сучасної журналістської творчості. Інший — процес «будування» себе, що теж дуже важливо. Самоосвіта є основною запорукою самореалізації. Найцікавішими моментами розмови мені здалися коментарі пані Лариси щодо необхідності інтелектуальної революції, якісного наповнення свободи слова, самовизначення в контексті журналістики та наголос на потребі зустрічатися з видатними сучасниками. Ще раз дякую за нагоду поспілкуватися. Із нетерпінням чекаю на наступну зустріч.
Юрій ПРИМАЧУК, Інститут журналістики:
— Зустріч із Ларисою Івшиною видалася цікавою, навіть, можна сказати, неординарною. Незважаючи на те, що перед нами була видатна, досвідчена людина, зверхності не відчувалося. Приємно здивувало те, що ми не почули купи банальностей, як от: «журналістом бути важко, але шляхетно», «ви виростете й врятуєте Україну»... Так, темою була історична самоосвіта; але основною була ідея, що ми маємо розвиватися, а не що з нами щось не так. Це приємно — в такому форматі хотілося й говорити, й слухати.
Найбільше запам’яталася сама манера виступу пані Лариси. Людина говорить яскраво й метафорично, на льоту добирає цитати, крилаті вислови. І, звісно, відповіді на запитання — це було варте окремої зустрічі. Головне — мінімум «протокольності»: все було на диво органічно.
Юлія ГУДОШНИК, Інститут журналістики:
— Я почула для себе надзвичайно багато корисних речей і важливих порад. Особливо сподобався погляд пані Івшиної на відновлення історичної пам’яті, і взагалі — її віра в українців. А ще — неймовірні метафори, наприклад, «взяли пункцію зі спинного мозку». Все це — новий погляд на нас самих.
