«ОКУПАНТИ, ЯКІ ЗАСІЛИ В КРИМУ, НЕ ЗНАЮТЬ МЕЖІ»
Андрій ГОДОВАНЕЦЬ, ведучий ТВі:
— Журналістам надзвичайно складно працювати за нинішніх умов. Факти побиття колег у Криму я розцінюю як своєрідну форму залякування й тиску. Необхідно розповідати про них на кожному кроці — на жаль, це поки щонайбільше, що можуть робити журналісти. У цивілізованих країнах і в тих, що розвиваються, — робота медійника під час військових дій або в інших надзвичайних ситуаціях фактично прирівнюється до роботи медика — їх не чіпає жодна зі сторін конфлікту. Але про це, на жаль, не доводиться говорити у випадку з Росією, вчинки якої назвали неадекватними навіть найближчі у нещодавньому минулому країни-союзники Кремля. Увесь світ бачить, що окупанти, які засіли в Криму, не знають межі, перед якою потрібно зупинитися. Задля досягнення мети вони не гребують жодними засобами. Тож будь-яка знімальна група, яка їде на півострів, повинна розуміти, чим усе це може для неї обернутися. Зараз нам уже пізно намагатися бути «почутими» в Криму. Коли Західна Україна та південно-східні регіони упродовж десятиліть не чули одне одного, коли відбувалася цілеспрямована руйнація відносин і пропаганда розколу України, то за нинішніх умов жоден засіб масової інформації не здатен за кілька тижнів змінити ситуацію на краще. Журналістам наразі залишається хіба що виконувати свої безпосередні обов’язки — інформувати. Не варто розраховувати на те, що вдасться вплинути на маси і змінити громадську думку. Але це, разом з тим, і хороший урок для всіх нас. Адже, коли Крим буде звільнено, всі ми будемо точно знати, що нам потрібно робити заради об’єднання країни. Гадаю, що всі ми в цьому напрямку недопрацьовували, легковажачи таким важливим питанням.
Попри все, об’єктивність, як завжди, має бути сьогодні на першому місці. Звісно, складно абстрагуватися від політичних та емоційних процесів але ж це — твоя робота. Нещодавно у нашій студії був гість, ми розмовляли про можливе відокремлення півострова від України. З одного боку, ти розумієш — Крим мусить залишитися в складі нашої держави. А з іншого боку, ти відкладаєш емоції в бік і цілком спокійно ставиш запитання про те, що, може, й справді доцільно було б провести референдум у Криму? Журналісти добре розуміють: сьогодні за відокремлення проголосує Крим, а якщо завтра, не дай Боже, це ж захочуть зробити кілька областей південно-східного регіону? Наскільки українським медійникам зараз удається балансувати на цій межі, мені складно відповісти.
Із російських каналів сьогодні ллється суцільна брехня. І цій маячні почали вірити навіть закордонні журналісти! Знаєте, в наш час цифрових технологій світ змінюється настільки швидко, що журналістові дедалі складніше відстежувати й бути в курсі останніх подій. Більше того, вони не знають специфіки українсько-російського конфлікту, не знають його історії. Тож досить часто не можуть об’єктивно підготувати матеріал на цю тему. Звісно, із часом все стане на свої місця. Але поки що останніми тижнями українські ЗМІ в цьому інформаційному полі дуже «просідали».
Нам зараз потрібне передусім об’єднання країни. Можливо, журналістам потрібно запрошувати до розмови не експертів, а пересічних людей, які можуть розповісти зворушливі історії про те, що «бандерівець» — це не хлопець зі щитом, палицею та шлемом на голові, готовий іти і лупцювати кримчан… Навпаки, варто розповідати патріотичні історії про те, як родина зі Львова приймає у себе сім’ю військовослужбовця із Севастополя. І чим більше українці бачитимуть зв’язок одного з іншим, тим міцнішою ставатиме нація.
«ЖУРНАЛІСТИКА НАВИВОРІТ...»
Павло КУЖЕЄВ, ведучий «112-Україна»:
— Не тільки «материковій» Україні бракує інформації про події в Криму. Самі кримчани розуміють, що нестача інформації про події на півострові зокрема й у країні загалом породжує неймовірні чутки, макабричні фантазії, маніпуляції брехнею. Тому мешканці півострова цими днями самі стали народними кореспондентами, особливо оточені окупантами українські військові. Тобто в нинішній ситуації ми отримали журналістику навиворіт: коли не репортер шукає інформацію, а навпаки — самі блокадники першими почали шукати виходи на загальнодержавні ЗМІ. А як могло бути інакше, коли всі ми бачимо, як добре організатори кримського заколоту знають і послуговуються ленінськими революційними настановами: насамперед захопити пошту, телеграф, телефон! І це їм майже вдалося. Як у тодішньому Петрограді, задля революційної доцільності розводили мости, так і тепер нинішні самоуправлінці Криму в ручному режимі регулюють транспортне сполучення. Наприклад, нещодавно літак, яким творча група нашого каналу прямувала до Сімферополя, аеропорт столиці АРК не прийняв, і мої колеги разом з іншими пасажирами повернулися назад у «Бориспіль». Також із півострова повідомляють про паспортний контроль і селекцію пасажирів на залізничних вокзалах. Виникають проблеми під час пересування автотранспортом. Страх та істерію і далі розкручують горезвісні «зелені чоловічки», які дуже подібні до тих, хто позує на рекламних світлинах приватних військових компаній. У каламутностях інформаційних потоків Криму багатьом «материковим» журналістам доводиться бовтатись навпомацки. Проте недарма «112-Україна» планувався не лише як ресурс інтерактивної комунікації. Оперативність і прямоефірність — це ще одна фішка, яка вирізняє нас серед інших мас-медіа. Тож для того щоб забезпечити мовлення і наповнити його змістом, потрібно не лише супутниковий зв’язок тримати в тонусі, а й самим побігати, і стосунки налагодити, і куди треба просочитися за новою інформацією. Солідарно допомагають кримські журналісти, хоч у них самих зараз — як в аграріїв у жнива. Додала клопоту агресорам ще й технологія стримінгу — коли через Інтернет можна в реальному часі побачити стан справ на будь-якому об’єкті за умови, що там працює бодай одна веб-камера. Отже, почути Крим і бути самому почутим там — можна, хоч і важко, звісно. Але ніхто не обіцяв променадів!
Якщо колись і настає момент істини, то зараз — саме такий випадок. І як мені здається, всім зрозуміло, що ворог уже не «біля брами», а зухвало гуляє по землі нашої суверенної держави. Нещодавні події на Майдані неоднозначно сприймалися у різних сегментах суспільства й суперечливо під кутом зору журналістських стандартів висвітлювалися різними мас-медіа. Утім, «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — тож ми у своїй хаті якось обов’язково знайшли би порозуміння. І ось такий шанс на «водяне перемир’я», як у «Другій книжці джунглів» Кіплінга, дає нам якраз кримська проблема. Можна, звісно, стати на рейки російського агітпропу й розбити лоба в атаці на російські засоби масової пропаганди. Можна увімкнути «плач Ярославни» і чекати — «заграница нам поможет», а можна всім згуртуватися і разом виконувати свою роботу за всіма стандартами нашої професії. Останній варіант — найлегший і найкращий.
Понад 20 років було забагато розмов про національну ідею і створення й захист вітчизняного інформаційного, культурного простору. І взагалі, що це за боязка позиція така — «захист»? Чому не експансія, не вплив, не інтеграція питомих українських смислів? Уміємо готувати, та не вміємо подавати... Якщо ж говорити про російські серіали, то запропонуйте відповідній глядацькій аудиторії альтернативу, яка за рейтинговими показниками і чергою рекламодавців реально випереджала би той проблемний конвент. А то у нас завжди виходить, як, приміром, з маєтком Пшонки або Межигір’ям: скажіть, коли ці об’єкти вам більше подобалися — до чи після візиту активістів? Те саме і з художнім медіа-контентом, в якому міксуються «шляхетні» енкаведисти, гламурні проститутки і блатняк по радіо. Як на мій смак, краще вже ніяк, аніж так. А решта — похідне...
Навряд чи в комплексі проблем сьогодні можна виокремити якісь першорядні чи другорядні теми. Я, звичайно, говорю з позиції журналіста, який працює на каналі, що веде безперервне мовлення у прямому ефірі. Такий формат надає можливість говорити про все. Але й за таких умов не варто зосереджуватись лише на кризах, сльозах, горі…
