21 листопада 2013 року. У вечірніх новинах — Юрій Бойко, який російською мовою зачитує з листа офіційну позицію Кабінету Міністрів, добираючи слова і запинаючись. Того осіннього дня уряд Миколи Азарова зупинив процес підготовки до підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Із цього рішення влади три роки тому розпочалися події, які спричинили тектонічні зрушення — не тільки в Україні, а й в усьому світі.
Українські медіа подали повідомлення про зміну зовнішньополітичного курсу держави переважно без коментарів або разом зі своєю оцінкою, яка зводилася до невтішного висновку: «Все пропало» (цитата із заголовку одного інтернет-видання від того ж дня, 21 листопада 2013-го). Незважаючи на певні утиски та переслідування, в країні все ж тоді була свобода слова — зрозуміло, часткова, але все одно була. Тоталітарну державу влада побудувати не наважилася, тому що до 21 листопада ще намагалася робити вигляд, що йде в Європу, і зберегла вільні медіа й доступ до соціальних мереж.
«Встречаемся в 22.30 под монументом Независимости. Одевайтесь тепло, берите зонтики, чай, кофе, хорошее настроение и друзей. Перепост всячески приветствуется!» — це легендарний пост журналіста «Української правди» Мустафи Найєма, що його він оприлюднив у «Фейсбуці» увечері того ж таки дня, десь біля 20.00.
Прийнято вважати (чому — це окрема розмова), що саме цей допис став поштовхом для початку Євромайдану. Також цей пост зафіксував початок руху багатьох представників ЗМІ в політику, але це, напевно, також тема окремої статті — не про журналістику, а про журналістів.
Треба зазначити, що вперше слово «Євромайдан» з’явилося саме у соціальних мережах, саме в ті дні, 21 — 22 листопада 2013 року. Хештег #Євромайдан дуже швидко тоді потрапив у тренди Twitter. Але все ж таки до справжнього інформаційного вибуху нас відділяло ще кілька днів.
Перші приголомшливі новини, які все змінили і спричинили справжнє інформаційне цунамі, з’явилися зранку 30 листопада. Пам’ятаю хаотичний ефір «Еспресo TБ» — було помітно, що телеканал не готувався до суботнього марафону в прямому ефірі, але неочікуване побиття студентів змусило змінити програму.
Саме у відповідь на першу сутичку з’явилася спільнота «Євромайдан SOS» та її сторінка у «Фейсбуці», яка стала постійним джерелом інформації щодо перебігу подій. Напевно, якраз відтоді традиційна журналістика на Євромайдані поступилася місцем активістам і блогерам, котрі повідомляли на своїх сторінках гарячі новини — спочатку в Києві, а потім у регіонах.
Всі декілька місяців Євромайдану соціальні мережі — переважно «Фейсбук» — були основним джерелом актуальної інформації. Новини з’являлися щодня, і тисячі українців відтоді поступово звикли переглядати свою стрічку новин у «Фейсбуці» цілий день, перед сном, прокидаючись вночі та спросоння рано-вранці.
Ще однією складовою «євромайданівської» журналістики були прямі телетрансляції та «стріми» — відеовключення з епіцентру акцій протесту. За допомогою інтернет-технологій кожен міг стати очевидцем подій — навіть з-за кордону можна було бачити, що відбувалося на центральній площі столиці України, у прямій трансляції.
«Пам’ятаю одну з перших трансляцій Євромайдану, — розповідає головний редактор київського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнецова. — ...Почувши про стрім, Руслана, перш ніж відповідати, звернулася до присутніх: «Люди, завдяки цій відеокамері нас зараз бачить весь світ — давайте запалимо ліхтарики наших мобільних і скажемо: «Україна — це Європа...». «Слова про «весь світ» були на той момент сильним перебільшенням, але перебільшенням пророчим, — додає Інна Кузнецова. — Бо вже за три дні нас почали пізнавати на вулицях, а наші трансляції з Майдану розміщували у себе різні сайти і передавали телеканали. Ще через тиждень деякі відео «Радіо Свобода» з Києва можна було побачити на CNN, дозвіл на їхнє використання просили провідні світові агенції та відомі кінодокументалісти».
Для мешканців міст, де відбувалися протести, прямі ефіри та «Фейсбук» стали головною мотивуючою силою, що спонукала людей залишити хатні дивани і вийти на холодні та небезпечні вулиці. Саме так люди збиралися на київський Майдан з усіх районів столиці вночі 11 грудня, під час штурму...
Найбільш вражаючі, найжахливіші кадри за весь час протистояння були 18—20 лютого 2014 року. Завдяки тому, що в тих, хто не боявся, були камери, а ті, хто був з камерою, не боялися, ми змогли наочно побачити ціну, яку заплатила країна за вимогу євроінтеграції.
«Коли ти бачиш, як убивають людей, важко зберегти спокій і залишатися фотографом. Бо найперше ти — громадянин цієї країни», — каже Олександр Ратушняк. Він працював fashion-фотографом, але з початком протестів пішов на Майдан. Його знімки увійшли до списку найбільш вражаючих фото Революції Гідності. Один із найвідоміших кадрів — «Протистояння на Інститутській. Побиті міліцією батько й син ідуть вулицею» — був зроблений 18 лютого. «Перед атакою силовиків бачив, як так звані правоохоронці брали в руки каміння, в одного з них за пазухою навіть був запханий молоток. Навіщо? А за деякий час на Інститутській я побачив двох привидів. Спочатку я не повірив своїм очам: центром міста йшли двоє людей, обличчя й одяг яких були яскраво-червоними від крові... Здавалося, що то персонажі якогось моторошного фільму жахів, але це були живі люди, і кров була справжня», — таку анотацію додає Олександр до свого знімка.
Керівник турфірми Ігор Захаренко до початку протестів здебільшого фільмував розкішні курорти й екзотичні подорожі. А 20 лютого він зняв найбільш шокуючі кадри розстрілу Небесної Сотні на Інститутській. Відзнятий матеріал Ігор передав у редакцію «Радіо Свобода». А потім виклав на своїй сторінці у «Фейсбуці» зі словами: «Мої відео і фото побачив весь світ. Але сам я ще не встиг їх побачити. Тому викладаю всі фото. Може, хтось впізнає себе, родичів, друзів. Багатьох уже немає в живих...». Потім Ігор Захаренко розповідав в інтерв’ю, що той день, 20 лютого, йому ще довго снився...
...Під час сутичок із силовиками журналістів били, навіть убивали, але репортери й активісти Євромайдану продовжували знімати, випускати стріми, описувати гарячі події. Українці — і весь світ — мали можливість постійно отримувати інформацію про те, що відбувається в Україні. Попри різне ставлення власників ЗМІ до Євромайдану, в медіа не було засилля відвертої брехні або пропаганди в стилі «Раша ТВ». Це, безперечно, результат ще першого Майдану. Після «журналістської революції» 2004-го, коли журналісти пообіцяли говорити тільки правду, українські медіа таки змінилися, і, як виявилося, невідворотно. Певна річ, маніпуляції в медіа залишаються й видозмінюються, але дуже тішить, що навіть технології впливу на громадську думку посилено маскуються під об’єктивність та дотримання журналістських стандартів. Це, насправді, дуже обмежує можливість маніпулювання. І тому, хоча в медіасфері ще є над чим працювати, можна констатувати, що два Майдани, хоч і не впоралися з усіма своїми завданнями (це ще м’яко сказано), але точно забезпечили нам можливість відкритого обговорення найактуальніших тем, свободу слова та плюралізм думок.
