Українська журналістика переживає глибоку кризу. Криза є системною і такою, що стосується всіх складових медіасфери.
Здавалося, що ще після першого Майдану 2004 року журналістика в Україні стане справді незалежною, авторитетною і зможе виправдати статус «четвертої влади». Можливо, зовні нібито і зараз все більш-менш добре. Але всередині «медіатусовки» ситуація виглядає більш песимістичною.
Уже стали звичними обговорення залежності багатьох популярних телеканалів та видань від олігархів та політиків, констатація недостатнього рівня професіоналізму журналістів та неякісної журналістської освіти, висування претензій до медіаспільноти, що намагається догодити грантодавцям та іншим меценатам, ігноруючи інтереси суспільства...
Чому на 26-му році незалежності в країні такий великий дефіцит орієнтованих на служіння суспільним інтересам засобів масової інформації та авторитетних журналістських громадських організацій?
Можна довго обмірковувати причинно-наслідкові зв’язки, шукати винних та крайніх... Але спробуймо скласти суб’єктивний перелік основних передумов цієї сумної ситуації.
По-перше — про це весь час говорять, але про це в такому контексті не згадати неможливо — ЗМІ в Україні майже не мають шансів на самоокупність. Кажуть, що причиною є економічна криза, але проблема не тільки в погіршенні ситуації в економіці за останні роки.
Фахівці стверджують: в Україні найбільш успішні бізнес-проекти в медіасфері — це видання типу «бабуся». На сторінках такої преси мають бути поради «народних цілителів» і знахарів, рецепти «панацеї» та «домашніх ліків від усіх хвороб».
Здається, що якби з медіаринку в один момент прибрати дотації від власників, гранти та бюджетне фінансування, то у нас, цілком імовірно, залишилися б тільки друковані «бабусі» в кіосках «Преса», недорогі сіткоми на телеекранах, порнографія (в широкому сенсі цього слова) в інтернеті, інфотеймент в усіляких різновидах.
Отже, друга передумова кризи в українських медіа — це відсутність сформованого та артикульованого запиту суспільства на якісну і кваліфіковану журналістику. Можна будувати плани щодо створення суспільного телебачення, «українського Бі-Бі-Сі» на базі «UA:Перший», але якщо люди не хочуть дивитися серйозні аналітичні передачі й читати серйозні, значного обсягу (!) публіцистичні тексти, вони цього не робитимуть. Для того щоб «змусити» їх це зробити, треба роками виховувати вдумливого глядача й читача. Такі «виховні» програми в нас теж є дефіцитом — газета «День» є винятком.
Коли суспільство не хоче забагато думати, то журналістика вимушена йти в жовтий інфотеймент, «абстрагуватися» від того, що потрібно суспільству.
У такому разі ЗМІ, яке прагне бути самоокупним, може загрожувати «бабусізація»: потурання «запитам» найневибагливішого читача-глядача та відмова від генерації суспільно важливого, але складного «нудного» змісту.
Якщо медіа створюється як «проект впливу», то в цьому разі журналісти вимушені фокусувати увагу на тому, що є важливим для інвестора або грантодавця, які мають свої власні цілі та завдання. При цьому інтереси суспільства випадають із пріоритетів і потрапляють у поле зору медіа лише тоді, коли (випадково) збігаються з інтересами тих структур або людей, які утримують медіапроекти.
Можна змішати ці формати, як намагаються зробити деякі телеканали. Можна, до того ж, іти на демпінг і роздавати газети зі змішаним у рівних пропорціях інфотейментом і «матеріалами впливу» майже чи зовсім задаром. Але це не врятує ситуації — будь-який із цих шляхів є хибним, з точки зору розвитку медіа. В кожному з цих варіантів справжні суспільні інтереси переважно ігноруються, а професіональні стандарти журналістики — відкидаються.
Втім, існування в такому стані не є проблемою для тих, «хто в танку», — тих, хто утримує такі ЗМІ, або тих, хто там працює. Тому, незважаючи на постійні намагання різних міжнародних організацій щось змінити в «медіаландшафті» України, радикальних реформ у цієї сфері ми не бачимо.
Окрема тема — це журналістські організації, які в нас фактично являють собою або щось середнє між творчими союзами та профспілками, або громадські контролюючі органи, які працюють на гранти і стежать за станом свободи слова. На сьогодні суспільство не виказує бажання утримувати діяльні, впливові та численні громадські медіаорганізації. І за умов, коли ЗМІ у своїй переважній більшості зосереджені насамперед на суто комерційних завданнях або «заряджені» на просування інтересів власника або донора, об’єднання журналістів, закономірно, є відображенням цих реалій.
Складно вимагати від медіаспілок синхронної із суспільством реакції на суспільно важливі теми, якщо ні ці структури, ні ЗМІ, в яких працюють їхні члени, ніяк не залежать від суспільства й не мають потреби орієнтуватися на його потреби.
Візьмемо, наприклад, участь Національної спілки журналістів України у спільних проектах з росіянами під егідою ОБСЄ. НСЖУ є не представницькім органом громадян, а лише об’єднанням «професійних творчих працівників — журналістів та інших працівників засобів масової інформації, які професійно займаються журналістикою, публіцистичною діяльністю». Лише члени НСЖУ (а Спілка налічує понад 20 000 членів) своїми спільними рішеннями мають право на корекцію курсу цієї структури. Якщо цього корегування не відбувається, то нема на то ради. Врешті-решт, «НСЖУ ставить перед собою мету сприяти розвиткові журналістики в Україні та захищати соціальні, економічні, творчі інтереси журналістів». Журналістів, а не суспільства.
Певна річ, можна заперечити цей факт і зауважити щось про обов’язкову громадянську позицію ЗМІ, підзвітність медіагромадськості та інші «гуманітарні» аспекти. Але все це належить до сфери суспільних інтересів, не є обов’язковим до виконання, і на них, як ми вже згадали, у своїй повсякденній праці орієнтуються далеко не завжди й далеко не всі представники ЗМІ в Україні. Це, насправді, і є головною причиною кризи української журналістики, про яку йшлося на початку цієї статті.
Що все це означає для майбутнього українських мас-медіа?
Засоби масової інформації, завдання яких за визначенням — взаємодія із суспільством, — не можуть існувати у вакуумі. Якщо журналістська діяльність здійснюється, так би мовити, в незалежний від громадського життя спосіб, це невідворотно зменшує суспільну підтримку ЗМІ. Відтак медіа поступово втрачають «життєві сили» — підтримку та довіру людей. У свою чергу, втрата довіри поступово забирає у ЗМІ статус «четвертої влади», сутність якого — у впливі мас-медіа на громадську думку. Це вже, власне, наслідки кризи журналістики в Україні.
Поки що катастрофічного падіння довіри до традиційних медіа в нас немає. До речі, за опитуванням Internews для проекту USAID «У-Медіа», рівень довіри до телебачення в Україні знизився з 61% 2015 року до 58% 2016-го, до друкованих ЗМІ — з 34% до 31%. Але з огляду на те, що серед громадськості дедалі більшої популярності набувають радикально негативні оцінки роботи представників медіаспільноти України, на всіх нас чекають попереду не найкращі часи з життя української журналістики. Без термінового відновлення тісної співпраці із соціумом, без постійного врахування в повсякденній діяльності ЗМІ інтересів суспільства, без перетворень медіаполя країни і зміни принципів функціонування ЗМІ відповідно до стандартів цивілізованого світу, поточну кризу мас-медіа в Україні нам не подолати, а її майбутньому загостренню — не запобігти.
