Розповідати про документальний фільм — завдання невдячне. На відміну від художніх картин, тут немає сюжету, й вся розповідь — фарби реальності, викладені автором-творцем. Тому важко пояснити, про що новий фільм Максима Суркова «У зоні особливої уваги», прем’єра якого відбудеться на каналі «1+1» у День захисту дітей, 1 червня. Можна сказати, що проект за сценарієм відомого письменника Юрія Покальчука — про дітей. Про дітей, що скоїли злочини перед суспільством і опинилися в колоніях, у дитячій зоні.
Юрій ПОКАЛЬЧУК:
— Багато років я працюю з Прилуцькою виховною колонією як громадський шеф, член Піклувальної ради колонії й член громадянської ради при Департаменті з питань виконання покарань. Я приїхав сюди в 1986 році, щоб написати репортаж для «Молоді України». Підлітки впрохали мене приїхати ще, бо я розмовляв із ними, як із людьми, а не як із «покидьками». Я приїхав знову, зробив там літературний гурток, потім ми почали видавати самовидавний альманах «Горизонт», який зараз так само квартально друкується за допомогою спонсорів у звичайному друкарському форматі. Там вміщені їхні вірші, твори про себе й малюнки. Днями виходить №1 2007 року, і я його повезу в Прилуки. Це велика подія для всіх вихованців.
— «У зоні особливої уваги» — фільм соціального напряму. Але, судячи з усього, ви цю проблему сприймаєте вже як особисту?
— Це нормальне явище, усі соціальні біди потрібно сприймати і як особисті, тоді ми доживемо до цивільного суспільства. Діти зростають, стають дорослими і якщо суспільство буде їх і далі викидати на смітник, воно створить собі велику армію асоціальних особистостей. Я радію, коли мої колишні вихованці вчаться у ВНЗ, одружуються і все в них у звичайному житті складається добре. Тут є й частинка моєї заслуги, крім, звичайно, вихователів, які працюють в колонії. Це важка й подвижницька праця, зовсім не оцінена суспільством. Із такими дітьми дуже важко працювати. Ніхто не втримається на такій роботі, якщо приходить працювати туди без душі.
— День прем’єри — 1 червня — День захисту дітей. Чи може демонстрація таких фільмів зупинити когось, не дати здійснити фатальний вчинок?
— Завданням фільму якраз і є показати батькам, дітям, вчителям і владі, що відбувається з нашою молоддю, чого їй бракує, що можна, потрібно робити. Я вже знаю з попередніх показів у школах, що цей фільм дуже сильно впливає на підлітків. І це велика заслуга каналу «1+1», який чи не єдиний в нашому телебаченні ставить гостро соціальні проблеми.
Максим СУРКОВ, режисер:
— Максиме, до цього у вас був фільм «Інакші» про дітей-аутистів, нині — прем’єра стрічки про інших проблематичних дітей. Збіг чи тенденція?
— Це не збіг. Я б сказав, що це — луна. Діти — майбутнє теперішнього суспільства. Це важливий момент. Будь-які екстремальні соціальні групи — це майбутнє теперішнього часу. Мені відразу було цікаво працювати з цією темою.
— Як будувався фільм, на чому засновувався?
— Підмурок фільму — монологи. Всі вони організовані певним чином та ілюстровані сценами щоденного життя колонії. Так там живуть день у день. Монологи вириваються з ланцюга щоденних подій. Діти розповідають про свої злочини й намагаються самі пояснити їх причини. Новий фільм — про зону, що там відбувається, хто там сидить. Сам я намагаюся нічого не оцінювати.
— Але в тебе є своя позиція щодо цього питання?
— Я особисто вважаю після всього того, що побачив і дізнався, що доля — повністю в їхніх руках. Вони не настільки малі. Якщо вони захочуть, більше в їхньому житті подібного не повториться. Але таке ніколи не забудеться. Злочину й покарання бояться всі в цьому суспільстві. І це сталося з цими дітьми.
— Ти — людина, яка побувала вперше у зоні для малолітніх. Перше враження.
— Я зараз дуже добре пригадав: ми їхали звичайним містом, і раптом попереду — стіна. У тебе забирають документи, навколо багато залізних дверей... Місто розділяє огорожа — і за ним абсолютно інші очі, інші історії. Напевно, люди гадали, як можна покарати інших людей, і вирішили, що потрібно обмежити свободу їхнього переміщення. Зробити огорожу. Було багато інших вражень, тому, можливо, не варто виділяти перше.
— І які інші враження?
— Я б відніс до них те, що не ввійшло в кадр. Інтенсивність ситуації — там все в багато разів швидше. Ти відразу потрапляєш у котлован швидких стосунків, хтось вітається, хтось намагається познайомитися, хтось намагається піднести штатив. Про це складно говорити. Це максимально загострені відносини між людьми. Кожний у житті пробував таке по-своєму, а тут вони живуть так день у день. Вони всі там страждають — це фраза, під якою я можу підписатися. Чи винні вони? — Звичайно! Вони — злочинці. Але слід пам’ятати, що всі вони там страждають. Це дуже важливий момент. Суспільство повинне думати не тільки про те, як їх засудити, а й як їм допомогти.
Фільм і становище цих дітей — наслідок моди на кримінал. Як тільки з екранів зникнуть приклади насильства, у цих прикладів відразу зникнуть послідовники. Діти — це послідовники дорослих. Дитина ніколи не вигадає сама вбити іншу людину. Їй потрібно це показати, продемонструвати. І не один раз. Цю ідею в неї потрібно впихати спеціально, щоб вона в неї повірила. Можу точно сказати, що злочин — у сім’ї. Коли дитина бачить навколо злочинне життя, коли до неї, ще беззахисної, ставляться злочинним чином, — у неї складається уявлення про світ як про злочинне співтовариство. Людина, яка хоче зрозуміти таких дітей в житті, повинна хоча б подивитися це кіно.
