Хто й навіщо провокує конфлікти, які змушують людей взятися
за зброю і підставляти голови під кулі? Це залишається за кадром і в жорсткому
правдивому фільмі Олександра Рогожкіна «Блокпост», герої якого — ні, не
воюють, бойових дій як таких на екрані немає — скоріше, живуть на черговій
неоголошеній війні. Чи то в Абхазії, чи то в Дагестані, чи то в Чечні,
чи то у Придністров'ї. Вони охороняють якийсь путівець до кладовища, об'єкт
абсолютно не стратегічний, влаштовують собі лазню, прикуповують у місцевого
населення «травку», фліртують із «аборигенками», лише іноді — якщо надходить
наказ — проводять перевірки в сусідніх селищах, виявляючи зброю. Немає
артобстрілів, бомбардування, атак, квітнуть квіти, щебечуть птахи, але
в повітрі розлито відчуття тривоги, непевності цієї тиші. Тому-то й пересуваються
солдатики територією своєї міні-застави пригнувшись, ходять околицями обережно,
щоб не наступити на свої ж «розтяжки» від мін або не підставитися під кулю
снайпера.
І чим безтурботнішим нам видається життя солдатів з блокпоста,
тим більше нагнітається відчуття, що рано чи пізно тиша вибухне трагедією.
Солдатів ненавидять уже за сам факт їхнього перебування
в цих краях. Вони чужинці. І тому їх убивають. Кого — пострілом здалеку,
кого — розрубавши на шматки й упакувавши в овечу шкуру, задля науки іншим
«миротворцям».
І це ще страшніше, ніж м'ясорубка війни з «Порятунку рядового
Райана» і «Тонкої червоної лінії». Образ війни, що проступає крізь просвітлену
атмосферу «Блокпоста», не менш жахливий. Тому що вмирати у мирному житті,
де гуляють дівчата, пасуться кози, літають метелики, безглуздо й несправедливо.
Тим паче, що жодна з протиборствуючих сторін не знає, заради яких вищих
інтересів російські солдати на російській же території когось зупиняють,
обшукують, затримують, а потім — постійно відчувають на собі погляд оптичного
прицілу.
У цьому фільмі за окремими долями людей незримо присутня
політична гра, замішана на амбіціях, грі іміджів. «Велика» політика, як
правило, не враховує інтересів пересічних громадян, які це відчувають,
перестають вірити в справедливість, а тому прагнуть «карати» кривдників
самі. Селяни з «Блокпоста», не розраховуючи, що місцева міліція з'ясує,
хто вистрілив у жінку під час «візиту» в село бронетранспортера, вбивають
першого російського солдата, що потрапив до їхніх рук. Так само старий
із «Ворошиловського стрільця» Станіслава Говорухіна, який встановлює справедливість
на власний розсуд, робить одного з хлопців-телепнів скопцем, другого підсмажує
в його ж машині, а третій з переляку й сам божеволіє: не довелося руки
об нього бруднити.
Солдати з «Блокпоста», що отримали друга в розчленованому
вигляді, можуть плюнути на накази свого начальства, що зрадило їх, і рознести
вщент селище вбивць (чи якийсь інший — це вже не матиме значення). Вірус
нетерпимості — у наших душах. Ми не вміємо і не любимо прощати. Нам не
хочеться чекати, коли країна (або вся планета) стане «правовою». Тим паче,
що історія показує: по-справжньому правовою вона ніколи не стане. І ніхто
не хоче зрозуміти, що рано чи пізно Бог нас покарає. Покарає дуже просто,
як робив завжди, коли хотів погубити людину, — відбере розум. І людство
знищить саме себе, вважаючи, що все, що воно творить, — на благо. Так що,
поки не пізно, кожному треба почати вирішувати для себе дилему — виправляти
світ, який нам дано долею, чи спробувати хоч би врятувати його?
