Сергій Новиков належить до тих представників донецького культурного середовища, які своєю особистістю руйнують укорінений у масовій свідомості стереотипний образ донеччанина. Художник пішов із життя в першій половині 1990-х, тому його мало знають в Україні. Але його роботи відомі за кордоном, де Сергій Новиков представляв свої картини не один раз, у тому числі й на персональних виставках.
В Україні персональна виставка художника так і не відбулася. Він помер 1995 року за тиждень до її відкриття.
Сергій Новиков працював в унікальній техніці, яку називають фігуративним символізмом. Сьогодні його картини зберігаються у приватних колекціях європейських колекціонерів, у музеях Франції, США, Німеччини та Швеції. Декілька робіт представлено в Донецькому та Горлівському художніх музеях. Але найбільша частина колекції належить родині Новикова. Детальніше про митця «Дню» розповів його друг, заслужений художник України, скульптор Петро Антип.
— Ми познайомилися десь у 1987—1988 рр. в образотворчій студії БК ім. Леніна в Горлівці (рідному місті С. Новикова. — Ред.). Він там працював. Я написав портрет і показав Сергієві. Йому сподобалося. З того часу ми почали спілкуватися, потім наше спілкування переросло в дружбу. Ми допомагали один одному, складали композиції. 1989 року разом створили гурт «Арт-Схід», куди влилися ще декілька художників і графіків. На той момент група була дуже сильною, ми виставлялися в Українському домі в Києві, але потім вона розпалася. Сергій помер, решта художників виїхали за кордон, а я залишився в Горлівці.
Те, як ми писали, назвали фігуративним символізмом (наочне мистецтво. — Прим. автора). Колір, обсяг малюнка, світлові плями визначали образ. Сергій — унікальний художник, і його техніка унікальна. В нього не було спеціальної освіти, але був свій особливий зір, своє бачення. Його надихав «Кобзар» Тараса Шевченка. Він завжди писав і завжди читав Шевченка. Якось він показав мені ілюстрацію до «Гайдамаків» — це було інше бачення, інші козаки, інші шаровари. З цією картиною його взяли до московського Манежу. Тоді для будь-якого митця це було дуже престижно, а для молодого — тим більше.
Багато йому дав Париж. Він там не дивився, як пишуть інші художники, він дивився на природу, на каміння, орнаменти, на метеликів. Сергій дуже любив метеликів, і його цікавило все: структура, малюнки. Він був у Парижі багато разів, уперше він потрапив туди 1989 року: мене запросили на виставку, а я запросив Сергія. Він там продав декілька картин. Ще раз ми відвідали Париж 1991 року, коли в Україні проходив референдум із приводу незалежності. Ми в Горлівці першими повісили український прапор, у 1988-1989-му самі роздавали листівки, але незалежність зустріли в іншій країні.
Сергій був порядною, життєрадісною, чистої води людиною. У 1980-х його часто «бомбили» менти через те, що він не працював. А він постійно писав картини, вірші, робив офорти. Він любив писати абстракції, символи, йому дуже подобалися візерунки української писанки, він робив витинанки. Останню його роботу «Ікар» створено в новій техніці. Дехто вважає її символічною.
2008 року в часописі Національного музею України «Музейний провулок» вийшла стаття про Сергія «Ті, чия дорога в післязавтра». Мало хто потрапляє до цього часопису. Я радий, що про нього згадують і що його пам’ятають.
