Старовинне гуцульське мистецтво для України — поки що terra incognita. Такий висновок напрошується відразу після відвідин Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського, що в Коломиї. Але якщо про тамтешні писанки, килими та вишиванки середньостатистичний українець ще чув, то сучасний гуцульський живопис — явище в Україні практично невідоме.
Нещодавно у Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття завершилася виставка художника Мирослава Ясінського «Відгомін гуцульського бароко». Інтригує вже сама назва, оскільки про барокове гуцульське мистецтво, а тим паче живопис українські мистецтвознавці фактично не згадують. Із запитанням «Що таке гуцульське бароко?» журналіст «Дня», якому пощастило відвідати згадувану виставку в останній день її роботи, звернувся до Мирослава ЯСІНСЬКОГО.
— Термін «гуцульське бароко» — певною мірою мій особистий винахід. Але на те є свої підстави. Чи бачили ви старі гуцульські свічники? Кожен поважний гуцул повинен був мати вдома ікону та свічник. Коштував бронзовий свічник дорого, тому гуцули вирізали їх із дерева своїми руками. У мене вдома зберігається свічник, який зробив ще мій дід. Якщо придивитися до цих гуцульських свічників, стає очевидно, що вони зроблені у бароковому стилі — з характерними хвилястими лініями, колами та овалами, вмонтованими обличчями янголів, святих. Звідки ці елементи прийшли у народне мистецтво? Думаю, це не випадково. Коли Гуцульщина входила до складу Австро-Угорщини, місцеві жителі були представниками краю у сеймі чи послами у Відні. Наприклад, війт з мого рідного гуцульського села Ковалівка у статусі посла їздив до сейму у кептарі та вишиванці. Таким чином відбувалося взаємопроникнення культур — гуцульської і культури тогочасної Європи.
У своїх роботах я опираюся на народне мистецтво, оскільки ріс у цьому середовищі. Моя мама чудова вишивальниця, а тітки, окрім вишивання, ще й писанкарством займалися. Гуцульські народні умільці не знали мистецьких канонів, творили так, як відчували. Вони створювали свій світ, десь побачений та відкладений у пам’яті, внутрішньо пережитий та відтворений по-своєму. Я назвав це явище гуцульським бароко, оскільки саме барокових елементів у народному гуцульському мистецтві найбільше. А в мене особисто є триптих — асоціативна робота, намальована на основі свічників, яка й має відповідну назву «Відгомін гуцульського бароко».
— Перше, що виникає в уяві при згадці про ваші картини, — це особливий образ жіночого обличчя... Чому ви звертаєтеся саме до нього?
— Стосовно облич — це народний примітив, але такі обличчя переконливі та дуже цікаві. Від реалізму я відійшов ще під час навчання у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер — Львівська національна академія мистецтв) — цей напрямок став мені нецікавим. Чим унікальне народне мистецтво? Примітивізмом. Тим, що його творці не мали школи. Це суцільна душа! Коли людина без освіти, але з великим відчуттям пише писанку, вона вкладає в неї все побачене і пережите на емоційному рівні. Ви бачили космацькі писанки? Вони такі ж помаранчево-червоні, як і космацька осінь. А в суворій Верховині писанки малюють у синьо-фіолетових тонах. Такі ж народні типажі у гуцульській кераміці. Майстра з керамики Олексу Бахматюка перевершити неможливо. Я теж стараюся заглибитися у те народне чуття, і часом мені хочеться забути, що я вмію малювати. До речі, європейці цінують роботи українських художників саме тому, що вони вирізняються особливим духовним наповненням. На виставках європейських митців часто трапляються суто формальні абстрактні речі. Я у кожну роботу закладаю певну ідею і разом з тим залишаю простір для уяви.
Жіночий образ, невульгарний, напівзагадковий і красивий, — одна з основних сюжетних ліній у моїх картинах. Свого часу у нас був спільний проект із французами: кожна сторона повинна була за допомогою мистецтва передати власні враження від країни-партнера. Я намалював картину, яка називається «Чорна парижанка», тому що найпривабливіша жінка, яку я побачив у Франції, була африканського походження.
Разом із тим я багато уваги приділяю духовно-сакральній темі. Канонічні ікони я не пишу, оскільки вважаю, що цією справою повинні займатися монахи, які відповідно готуються до написання ікони. Але власне бачення на релігійну тему у мене є. Наприклад, такі роботи, як «Благовіщення», «Будьмо уважні», «Хресний шлях», починав малювати у Страсний тиждень. Одна з останніх робіт «Таїна тайни» — моє прочитання Тайної Вечері. До речі, у цій роботі теж присутні барокові елементи.
— Гуцули спершу були язичниками, що теж знайшло своє відображення у мистецтві та народних традиціях. Чи звертаєтеся ви до язичницьких витоків гуцульської культури у власних роботах?
— У горах є село Криворівня. Одного разу я був там на Водохреща. Це свято гуцули відзначають дуже колоритно — всі одягнені у національні строї, грають труби, трембіти, але ритм їхніх колядок язичницький. У моїх роботах присутні також символи язичництва — багато писанкових елементів, які за своєю суттю не є християнськими. Загалом на Покутті та в коломийській Гуцульщині, звідки я родом, набагато менше зв’язків з давніми віруваннями. Я працюю не лише на полотні, а й на склі, і за основу для своїх робіт на склі взяв саме покутську народну ікону. Разом із тим я вдосконалив цю народну техніку і малюю на двох листах скла зі зворотного боку. Так зображення виглядає більш об’ємним. Також я працюю у техніці левкасу (міцний ѓрунт під фарбу на основі клеїв та крейди. — Авт.). Техніка левкасу — дуже древня і використовувалася для іконописання на дошці. Я працюю у цій техніці близько десяти років і винайшов власну технологію. Я малюю тільки на старих дошках. Мої друзі приносять мені старі австрійські двері, шафи. А левкас у мене об’ємний. Також у своїх картинах я використовую різьблення, позолоту, інколи метал і навіть кераміку. Експериментував навіть зі шматками писанки.
— У попередні століття в Україні функціонували потужні школи іконопису. Як би ви оцінили сучасне українське сакральне мистецтво?
— Мені дуже подобається, що при Львівській національній академії мистецтв створено факультет сакрального мистецтва. На початку 1990-х років на Західній Україні відкрили багато церков і постало питання їхнього розпису. У результаті розписами займалися всі, хто тільки міг. Це було жахливо. Сьогодні створено школи. У Львівській академії мистецтв більший наголос зроблено на візантійській традиції іконописання. У Києві працює багато учнів Миколи Стороженка. Львівська і київська школи завжди у доброму розумінні цього слова конкурували одна з одною.
— Талановиті гуцули — здебільшого прості селяни без освіти, але в той же час вони естети і геніальні майстри. Звідки, на вашу думку, у гуцулів такий потяг до прекрасного?
— Народ беззаперечно геніальний. Багато чого в нас закладено генетично. Наприклад, у відомому Музеї писанки, що в Коломиї, відкрилася виставка виробів зі шкіри Ольги Шулепи. Так от, у цих роботах чимало елементів, які походять з трипільської культури. А якщо дитина росте у такій атмосфері народного мистецтва, бачить навколо відповідні речі (а вироби старовинних різьбярів є чи не в кожній гуцульській хаті. — Авт.), вона не потребує особливого виховання. Окрім того, на гуцульську культуру вплинуло тривале перебування у складі європейської держави.
— Утім, маючи прекрасні мистецькі традиції, молодь на Гуцульщині під впливом неякісного телебачення відходить від власних витоків. Як запобігти цьому процесові? І як, на вашу думку, привернути увагу України до гуцульського мистецтва, яке на цю увагу заслуговує, але для більшості українців залишається terra incognita?
— Я навіть в коломийських гуцульських крамницях бачу матрьошки. Тоді запитую у пані продавця, як це так, що вона на Гуцульщині продає матрьошки. А вона відповідає, що треба виживати. Якби всім було властиве почуття патріотизму, цих речей не було б. У Києві є відомий ПінчукАртЦентр. Хто з українських митців там виставляється? Усе космополітичне...
Це не означає, що ми повинні ходити в шароварах. У нас є прекрасні сучасні художники, яких можна показати світові. Але їх фактично не пускають за кордон. А таке мистецтво, як в ПінчукАртЦентрі, можна побачити будь-де. Зрозуміло, що не можна звинувачувати лише когось. Ми теж маємо бути самодостатніми і працювати над собою.
ДОВІДКА «Дня»
Мирослав Ясінський закінчив Косівське училище прикладного мистецтва, а пізніше — Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Найбільший вплив на формування його мистецького стилю здійснили українські художники Любомир Медвідь, Олег Мінько та Зеновій Флінта. Брав участь у виставках за кордоном: у Австрії, Італії, Франції, Канаді, Німеччині, Польщі, Румунії, Литві, Латвії. Перша персональна виставка Мирослава Ясінського у Європі відбулася 2005 року в Берліні. Розробляв інтер’єр для коломийського Музею писанки. Викладає у Коломийському інституті Прикарпатського національного університету на факультеті дизайну та в Коломийському педагогічному коледжі.
