Донецька художниця Людмила Бекасова не любить говорити про себе дуже багато. Вона каже, що про все свідчать її картини, які на сьогодні є у багатьох приватних колекціях у нашій країні та за її межами. Її візитною карткою можна назвати «Осінній трамвай», де змальований аж ніяк не індустріальний, а романтичний Донецьк.
— Перша картина, яка одразу асоціюється з вами, це «Осінній трамвай».
— Напевно, так воно і є. Річ у тім, що ця картина багатьом подобається. Тому що в ній присутні мажорні ностальгічні нотки. А це завжди притягує.
— До того ж це своєрідне руйнування стереотипів. Адже на полотні Донецьк змальований не як індустріальне місто, а як дуже красиве й історичне.
— Згодна. Адже найчастіше місто і донецькі пейзажі традиційно змальовують на фоні териконів. У мене багато картин на донецьку тематику. Але всі вони виконані в романтичному стилі. Це бульвар Пушкіна з ліхтарями і закоханими парочками, вулички осінні і дощові, площі весняні і сонячні. Я люблю ходити пішки. Коли йду містом, трапляються цікаві сюжети, які я, прийшовши в майстерню, намагаюсь одразу ж змалювати, поки не розсіялось враження. Ось так само вийшло і з жовтим трамвайчиком.
— Ви однаково успішно працюєте в різних жанрах і стилях...
— Так, я пишу портрети і пейзажі, натюрморти і тварин. Але найулюбленішим моїм жанром є міський пейзаж. Люблю подорожувати. Побувавши в тій чи іншій країні або місті, я обов’язково залишаю свої враження на полотні. Більшість моїх картин виконано в стилі імпресіонізму, в яких я прагну вловити і зафіксувати прекрасну мить навколишнього світу. Але також працюю і в реалістичній манері.
— А як можете охарактеризувати те, як ви пишете?
— Просто набуваю стану безумовної любові. Моя свідомість працює тоді, коли я тільки починаю картину, витискаю на палітру фарби. Потім, входячи в цей стан, рука сама пише. Але ще складність полягає в тому, що коли ти розростаєшся в ефірному тілі, можеш чути, що відбувається на першому поверсі (майстерня художниці на п’ятому поверсі. — Авт.). Тому я ставлю музику. До речі, Донецьк я писала здебільшого під рок. Це був Френк Дюваль, перший його концерт.
Крім того, останнім часом дуже часто медитую. Намагаюсь усвідомлювати кожен момент, бути тут і зараз. Я живу цим і радію. Стараюсь радіти. Буває, що я відпочиваю і не пишу. Та все одно скучаю за живописом. І коли знову починаєш писати, з’являється стан ейфорії.
— Окрім живопису, ви також займаєтесь художньою фотографією. Але ж фотографія і живопис — це різні мистецтва. Як ви їх співвідносите?
— Річ у тім, що малюю я з двох років, а фотографую — із семи. І те, і інше в мені прекрасно уживається. До того ж фотографія дуже допомагає. Адже із собою не носиш етюдник і фарби, а фотоапарат завжди під рукою. Хвилини прекрасного заходу сонця, прозора морська хвиля, багатолюдна вуличка — все це можна зафіксувати, а потім використати в роботі над картиною. Для мене не принципово, з чого працювати — з натури чи з фотографії. Головне — мною побачене усвідомлене враження.
— Якщо говорити про живопис у Донецьку. Чи можна виділити окрему «донецьку» школу живопису?
— Я не думаю, що зараз можна виділити окрему школу. Творчість художників Донецька різнопланова і неповторна, як і творчість багатьох інших художників, які живуть в Україні.
— Багато ваших робіт — у приватних колекціях, як в Україні, так і за кордоном. Чи не важко вам розставатися зі своїми картинами?
— Інколи. Але це швидко минає, адже якщо чесно, отримуєш задоволення лише тоді, коли картину помічають, захоплюються нею, коли вона знаходить свого господаря. Тому радує, коли кожна картина запитана.
— А буває так, що вам не подобається картина?
— Швидше, ні. Адже я пишу тільки в позитивному настрої, а значить хоч один мазок, але вдався.
— Чи може сучасний художник бути самодостатнім?
— Звичайно. Все залежить від людини. Я думаю, будь-хто, хто без залишку віддається своїй професії, живе і дихає тим, чим він займається, врешті-решт, отримує свою винагороду.
— Чи є ще щось у мистецтві, що вам хотілося б освоїти?
— Я постійно експериментую, шукаю нові прийоми в живописі. Постійно перебуваю у творчому пошуку. Тому думаю, що попереду у мене ще багато нових приємних відкриттів.
— Ви говорили, що любите подорожувати, втім, віддані Донецьку...
— Раніше я в Донецьку бачила всі недоліки. А коли виїжджаєш за кордон, цього не помічаєш, дивишся якось з іншого боку, а вдома все сприймається близько. Зараз я намагаюсь і тут цього не помічати, але часом, коли їдеш у громадському транспорті, це зробити важко... Взагалі Донецьк — це моє місто, у якому я прокидаюсь, у якому я дихаю (яким би не було це повітря), тут встає моє сонце, сніг іде, дощ іде, чудові заходи сонця...
