Якщо ви мандруватимете Франківщиною й доля закине вас у той куточок краю, де проходить дорога із Коломиї на Косів, то ви неодмінно помітите село Уторопи, яке ніби намальоване на полотні, вкритому смереками та де-не-де — світло-зеленими буками. Вниз від села простяглися гаї та поля. Місцеві жителі, століттями зберігають і досліджують історію свого села. Їм є про що розповісти. Уторопи мають давню історію та культуру, оповиту легендами й переказами.
Одна з найвідоміших легенд уторопчан — про місцеве гірське озеро, яке знаходиться на південь від села, серед гірських вершин. Озеро невелике, але глибоке, в народі його називають Лебединим або Либіддю.
Легенда розповідає, що за часів монголо-татарських набігів один із їхніх загонів заблудився в Карпатах. Татари довго блукали лісами поки натрапили на хату старого гуцула, в якого була красуня-дочка Маруся. Татари забрали дівчину й наказали батькові провести їх через ліси та показати місце, де б вони могли відпочити. І він повів татар на зледеніле озеро. Вороги розклали там багаття, а лід розтанув, проломився, й татари пішли на дно. А разом із ними й Маруся. Тільки останнє слово «тату» полинуло над верхів’ями Карпат. Так виникло повір’я, що дівчина не потонула, а перетворилася на білого лебедя, який щовечора кружляє над озером...
Доля звела мене з мешканкою Уторопів панною Ганною ОБІХОДЕНКО. Про своє село пані Ганна розповідає дуже тепло: віруючі люди зберігають і передають нащадкам традиції, громада гуртується навколо церкви. Про церкву в Уторопах мова окрема. Перші письмові згадки про церкву архистратига Михаїла в Уторопах датуються ХVІІ століттям. Тоді в ній зберігалися справді унікальні книги: стародруки з друкарень при Львівському Ставропігійському Успенському соборі та з Києво-Печерської лаври. Особливо цінним було Уторопське Євангеліє, надруковане 1674р. у друкарні Львівського Ставропігійського братства. Книга була ілюстрована високомистецькими гравюрами. Згодом на місці старої церкви побудували нову. На жаль, від удару блискавки згоріла і церква, і все церковне майно, в тому числі «Уторопське Євангеліє». Згодом храм відбудували на новому місці, а на місці старого звели каплицю.
Моя співрозмовниця, пані Ганна, з гордістю повідомила, що колись Уторопи були містом, де варили сіль на продаж. Ще й досі в селищі збереглися кринички, де господині беруть солону воду для приготування страв — супів, борщів тощо. Цю ж сіль використовували для лікувальних ванн у санаторіях. Та й сама назва села пов’язана з солеварінням.
Перші солеварні в Уторопах згадуються в 1367 році як власність «Королівства Польського». До наших днів збереглися назви частин села Баня й Ринок. На Бані брали й варили сіль, а продавали на площі, яку називали Ринок. Уторопські солеварні давали значну кількість річної продукції солі.
У 1524 році село одержало Магдебурзьке право і стало першим містом Гуцульщини. Місцева кухня зазнала впливу угорської й польської. Це й не дивно. Місто в різні часи перебувало під владою цих держав.
Тут продавалася сіль місцевим і приїжджим купцям, тут зустрічалися солеторговці з різних сіл Прикарпаття, Поділля, Наддніпрянщини. Так і тривало допоки місто не зруйнували турецькі орди. У XVII столітті в Уторопах був побудований шляхетський замок княгині Яблонської. Згодом у краї посилився наступ католицизму. А далі галичани вже потрапили під владу Австро-Угорщини. На початку в Уторопах ще відбувалася жвава торгівля (зокрема й сіллю). Але із введенням монополії на гуцульське солеваріння, в тому числі й уторопське, найстарше містечко Гуцульщини фактично втратило міський статус і перетворилося у звичайне село з усіма кріпосницькими порядками. За часів радянської влади багато селян із Уторопів було арештовано та вивезено.
Попри все життя в містечку продовжувало вирувати. Просвітницькі традиції не вмирали тут ніколи. В Уторопах народився й похований Тарас Мельничук — поет, лауреат Державної премії України ім. Т.Шевченка. З Уторопами пов’язане ім’я греко-католицького священика, українського громадсько-культурного діяча, одного з перших галицьких просвітителів К. Блонського.
А які кулінарні традиції зберігають Уторопи? Про це нам також розповіла пані Ганна, яка добре знається на гуцульських традиціях, але так само любить експериментувати. Цікаві рецепти вона дбайливо фіксує у своєму кулінарному архіві. Пані Ганна подарувала «Дню» кілька своїх фірмових гуцульських рецептів.
БОРЩ У КРУЖКАХ НА ПАРНОМУ МОЛОЦІ
На борщ (трилітрову каструлю) потрібне звичайне, або буженне м’ясо, попередньо зварені буряки (два невеликих, або один середній) натовчують і протушують. Додають оцет і цукор. Окремо розводять 0,5 літра парного молока (на Фраківщині кажуть солодкого) з 1-1,5 ложками борошна. Буряк кидають у бульйон (інколи в борщ кладуть окремо зварену картоплю в мундирах, попередньо почищену й нарізану кубиками), додають підсмажену цибулю, а потім поступово вливають, весь час помішуючи, молоко з борошном, слідкуючи, щоб маса не була занадто густою. Сіль, перець, прянощі — за смаком.
До борщу традиційно подають пампушки з часником, чи млинці з м’ясом.
ГОЛУБЦІ З КУКУРУДЗЯНОЮ КРУПОЮ
Для цих голубців використовують капусту квашену в качанах. Щоб прибрати з капусти кислоту, лиски роз’єднують і трохи проварюють.
Крупа має бути «рубша» (грубого помелу). ЇЇ проварюють окремо, додають до шкварок, змішаних із цибулею та морквою, що протушені на олії. Перемішують (крупа добре вбирає жир). А далі вже готують як звичайні голубці. Подають із сметаною.
КНИГЛІ
Змішати 300 г сирої натертої на тертці картоплі (з сирої картоплі попередньо зціджують сік) та 1кг вареної картоплі, перекрученої на м’ясорубці. Додають одне яйце й борошно, місять тісто й роблять невеликі кульки, які потім розплескують подібно тому, як на сирники, і обкатують у борошні. Сіль, перець — за смаком. Варять у гарячому окропі, як ліниві вареники. До готових книглів додають смажені шкварки та сметану.
КВАСОЛЯНИКИ
На 1 кг вареної квасолі 300 гр. фаршу (свинячого чи яловичого), одна цибулина, сіль перець — за смаком, одна-дві ложки манки або борошна (краще борошна), одне яйце, прокрутити на м’ясорубці до однорідної маси. Формувати котлети і смажити.
