На культурне обличчя України за її межами скаржаться часто. А нам, молодим митцям Львова, ця проблема близька як нікому іншому. Молодіжна мистецька фундація «Берег Батьківщини», яку я очолюю, влаштовує мистецькі виставки українських художників за кордоном. Щоразу ми переконуємось — Україна й українці в уявленні пересічних європейців досі постають у викривленому світлі, а наше мистецтво, хоч і приємно дивує їх, залишається до кінця не розкритим. Накреслюючи сучасний профіль української культури в країнах Європи, наша фундація зіштовхується і з проблемами нівелювання зразків українського та російського мистецтва, і зі «згрубілими» судженнями щодо нашої нації. Про деякі промовисті приклади із наших останніх поїздок ітиметься далі.
ЯК У ЛУВРІ УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО РОСІЙСЬКИМ СТАЛО
Париж. Весна. Фундація «Берег Батьківщини» приїхала презентувати в українській Греко-католицькій церкві Святого Володимира мистецький проект «Передвеликодні дари зі Львова», присвячений представникам української діаспори у Франції. Тоді й зараз наша основна мета — зламати стереотип сприйняття України діаспорянами, довести, що в Україні жити модно! Проте присмак естетично-мистецького задоволення від позитивної реакції на наш проект згірчила катастрофічна, на мій погляд, подія — презентація масштабної виставки «російського мистецтва» в Луврі. На центральному табло цієї експозиції — фотографія нашої Софії Київської з підписом «Російська пам’ятка, яка розташована на території України». А поруч — чимало українських ікон — Володимирська, Петровська Богоматір ХІІ ст., теж представлених як зразки російського мистецтва. Ми знаємо, що іконописна російська школа виникла тільки у ХVII ст., тобто навіть хронологічно ці ікони не можуть бути російськими. Але... Металеві нашивні прикраси з Товстої Могили, галицькі колти з орнітоморфними емалевими зображеннями й чимало інших предметів із власне українського мистецького «фонду» були представлені на виставці в Луврі як зразки «російського мистецтва». І саме це «російське мистецтво» французькі журналісти слухняно «піарили» на шпальтах своїх газет і журналів. Для пересічних французів різниці між словами Russia та Rouse немає.
Українська діаспора звернулася до Лувру з листом, в якому висловила своє здивування: як така поважна мистецька установа з високим кредитом довіри елементарно не перевірила достовірність інформації? У відповідь прозвучало: «Вам самим потрібно пильнувати свою культуру». І, мабуть, це слушне зауваження...
До слова, на сторінках російської газети «Русская мысль» в Парижі мені трапилась розлога стаття «Перемога Росії», в якій можна прочитати, що, мовляв, наша інтелігенція розмовляє російською, а бідні українці по селах досі плекають своє українське наріччя. Порушили автори й питання достовірності факту, що Ярославна була українською, а не російською княжною. Мовляв, потрібно ділитися — не лише собі привласнювати таку історичну постать.
Утім, не все так погано. Є у Франції осередки, які виступають своєрідними адвокатами українства. Зокрема, в місті Санліс живе онука українсько-канадської художниці Марії Стиранки (її батько, священик з Івано-Франківська, разом з матір’ю, що родом з Тернопільщини, виїхали до Канади на поч. ХХ ст.) Сьогодні українська мисткиня — дружина мера Санліса, тож подружжя популяризує українську культуру в Європі. Щороку 24 серпня все місто майорить жовто-блакитними прапорами, а на Різдво тут лунають українські колядки.
Повертаючись до виставки в Луврі, зауважу: на противагу фальсифікаторам, «Берег Батьківщини» планує влаштувати виставку українського мистецтва в паризькому музеї середньовіччя Клюні. Від трипільської кераміки, скіфського золота, барокових ікон, і до народного строю — все це зможуть побачити і французи, і українці. Таку ідею висловила Наталія Пастернак — президент п’ятнадцяти українських асоціацій, що діють у Франції. Задля популяризації України в Європі «Берег Батьківщини» приїжджатиме до Франції з новими художніми виставками — як молодих українських митців, так і представників традиційної школи. Презентуватимемо їх у галереях Парижа і, зокрема, в українському культурному центрі при Посольстві України в Парижі. А на Різдво, беручи приклад з паризько-українських вечорниць Олега Скрипки, влаштуємо українські святкування на Монмартрі, де виразотворчим мистецтвом (піснями та танцями) покажемо, яким насправді є обличчя нашої держави.
«УКРАЇНСЬКО-ІСПАНСЬКИЙ СЛОВНИК КРИЛАТИХ ВИСЛОВІВ» ДМИТРА ТАБАЧНИКА
Ще одним пунктом призначення «Берега Батьківщини» стала Іспанія. У рамках фестивалю української культури на запрошення президента Асоціації українців у місті Мурсія Лариси Пономаренко ми представили виставку живопису відомої львівської художниці Оксани Роюк-Багринівської під назвою «Версії». Символізм та етногенетичний український код, закладений у її роботах, «без стуку» проник у свідомість іспанського поціновувача мистецтва. Пригадую, як на відкритті один із відвідувачів виставки вигукнув: «Ущипніть мене! Я не можу в це повірити... Невже ви з України? У вас талановитий народ!». Іспанці — шоковані, українці — горді.
Лариса Пономаренко та її команда «зв’язують» розпорошене українство Мурсії в цілісне сузір’я, інтегрують українську культуру в іспанський контекст, зберігаючи її автохтонність. Варто згадати також про тамтешню українську школу, яка нараховує більше як сто учнів. Її директор Мирослава Латюк — талановитий хореограф, палкий речник українського виразотворчого мистецтва. Цікава деталь: її трирічний син Даніель завжди малює свою маму у великому вінку із стрічками та у червоних чоботях, а чоловік Хуан Мігель вивчає українську та чимало інвестує в нашу економіку.
Щоправда, в Іспанії на нас також чекала малоприємна «ін’єкція» — це образ України, що сформувався в уяві іспанців «завдяки» нашим політикам. Кров у жилах холоне, коли чуєш на свою адресу запитання: «Як ви могли віддати свою Україну?». Зіштовхнулися ми й із більш промовистими речами: в одній із кав’ярень разом із кавою офіціантка принесла нам на блюдечку... яйце і, ховаючись за парасолею, попросила не жбурляти ним у неї. Мовляв, не робіть так, як це роблять у вашій Верховній Раді. Докір українським «традиціям» парламентаризму — очевидний. «Потішили» й медіа. На шпальтах іспанських газет можна натрапити на статтю із заголовком «Галичани тільки нещодавно навчилися мити руки» — ці слова авторства міністра освіти та науки Дмитра Табачника облетіли весь світ.
Спростовувати сказане «згори» чи доводити щось у палких дискусіях справа не надто вдячна — наших сил не вистачить на кожного іспанця. Так само, як і кожного француза не візьмеш за руку й не поведеш показувати, де справді наше, а де — «їхнє». Натомість, свою правду світові можна довести промовистіше — за допомогою мистецтва. І, здається, нам це вдається...
