Нещодавно минуло 60 років від дня смерті Володимира Винниченка. Аналізуючи його художню та епістолярну спадщину, читаючи його щоденники, можемо поглянути на Володимира Винниченка під зовсім новим кутом зору. Нагадаємо, що малярська спадщина Винниченка нараховує близько 100 полотен. 2010 року відбувся третій етап передачі полотен зі США до України, таким чином, уся малярська спадщина автора «Сонячної машини» повернулася до нашої держави й нині зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. Картини вже експонувалися в низці музеїв, зокрема, на батьківщині Винниченка — в Кіровограді, зараз можемо побачити їх на виставці в київському Музеї Грушевського (до 3 квітня).
— Відомо, що ще юнаком Володимир Винниченко виявляв хист до малювання, — розповідає директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України, доктор філологічних наук Микола ЖУЛИНСЬКИЙ. — І ця його внутрішня пристрасть, можливо, трохи пригальмувала тоді, коли він розпочав активну політичну й літературну діяльність.
Володимир ПАНЧЕНКО, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, історик літератури, відомий знавець життя та творчості Володимира Винниченка зазначає:
— Кіровоградські краєзнавці, земляки Винниченка, кажуть, що він міг відвідувати рисувальні курси при земському реальному училищі, коли навчався в іншому закладі — Єлисаветградській чоловічій гімназії. Але це лише гіпотеза.
Та живописна творчість, яку ми можемо побачити сьогодні, розпочалася в 20-х роках, і він її продовжував до кінця життя. На те було кілька причин: його перебування у французькому мистецькому середовищі, спілкування з багатьма художниками, політична та літературна ізоляція. Орієнтовно в цей період з-під його пензля вийшов «Портрет дружини», «Автопортрет» та деякі ескізи. Визначальний вплив на розвиток його малярського хисту справило близьке знайомство з видатним художником Миколою Глущенком. У період між 1927 і 1934 роками Винниченко входить до паризької школи «Еколь де Парі», що славилась своєю високою живописною культурою, представниками якої, крім Глущенка, були українські митці Гординський, Хмелюк, Грищенко, Бутович, Андрієнко та інші яскраві мистецькі постаті. В Парижі 1929 року Володимир Винниченко стає одним із фундаторів Артистичної секції при Українській громаді. Його інтерес до малярської творчості постійно зростає, у щоденниках знаходимо цікаві оцінки картин деяких художників та різноманітних виставок, що свідчить про своєрідне бачення мистецтва.
— Винниченко ще з перших своїх малярських кроків дивував своїми досягненнями, — казав Микола Глущенко.
Спершу Винниченко працював у жанрі пейзажу, пізніше почав малювати портрети та натюрморти: не лише олією, а й акварельними фарбами, часто олівцем, тушшю. Та найчастіше на полотнах Винниченка зустрічаються пейзажі. У пам’яті автора залишилися українські краєвиди — «Хутір Велика Бастида», «Український пейзаж». Володимир Винниченко зображає також картини французької природи.
«Винниченко-художник — це вагома сторінка, викреслена з історії українського мистецтва», — наголошує академік Академії мистецтв України Олександр ФЕДОРУК у своїй статті «Володимир Винниченко як художник».
Щодо характеру живописної творчості Винниченка, зазначимо, що тут він постає перед нами окремо від своєї літературної і політичної діяльності.
«Своїх поглядів письменницьких чи політичних у малярстві популяризувати не намагався», — зазначає про Винниченка Святослав ГОРДИНСЬКИЙ, який бачив у ньому художника «далеко не аматорської міри».
До речі, художні роботи Винниченка довгий час зберігалися в США не випадково.
— Зрозуміло, виникає питання, як так сталося, що мистецька спадщина зберігалася в США, якщо Винниченко жив у Франції. Відповідь знаходимо в щоденниках і листуваннях. Справа в тому, що Винниченко мав багатьох прихильників у США, у нього був план — переслати свої роботи (що йому вдалося), після чого й самому туди вирушити — для того, щоб влаштувати виставку живопису, а водночас проповідувати конкордизм, — пояснює Володимир Панченко. — Конкордизм — це його філософсько-етичне вчення, над яким він працював останні 25 років життя. Це Винниченкова теорія щастя, яка стосувалася аспектів самовдосконалення людини, морального боку стосунків між людьми. Так от, картини Винниченко переслав, але йому самому виїхати не вдалося.
Варто зазначити, що над розвитком власної філософської теорії Винниченко працював не менш натхненно, ніж над картинами. Так само, як і малювання, створення власного «рецепту щастя» займало значну частину його часу, після того, як він оселився в Мужені.
— Ідея конкордизму — це результат тривалих роздумів, досліджень і вивчень різних релігій, які є на нашій планеті, тих моральних принципів і засад, які формували людство протягом багатьох віків, — розповідає «Дню» Микола Жулинський. — До цієї ідеї Винниченко прийшов, намагаючись певною мірою дати людству рецепт удосконалення людини та життя, формування «морального» світу. Декому це здається наївним і нереальним. Безперечно, важко повірити в те, що цю ідею можна було б реалізувати. Для цього потрібна воля всього людства. Але конкордизм як ціла система поглядів, уявлень Володимира Винниченка щодо буття людини й майбутнього людства — надзвичайно цікава. Я переконаний, що рано чи пізно людству доведеться поглянути на те, як воно живе, які відносини існують між людьми, як людина ставиться до природи, як ставиться до себе і чи перебуває людина в гармонії з собою та оточуючим світом. Винниченко відчув потребу гармонізації внутрішнього світу людини із оточуючим світом. З цією метою він багато років так натхненно створював працю «Конкордизм». Гадаю, сьогодні саме час до неї повертатися.
