«Дня» за 8, 18 і 25 червня
ШОУ ТРИВАЄ
В’їжджаємо на майданчик перед сходами до пам’ятника та музею Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
Тут нас офіційно зустрічає життєрадісний хор у національних костюмах. Лише гармоніст був у цивільному прикиді та шпигунських чорних окулярах.
З іншого боку майданчика, де півколом вишикувалася автоколона, виступали неофіційні артисти — циркачі. Чоловік та жінка. Він — у гуцульській овечій жилетці та папасі, вона — в чорно-білому трико. Артистка, наче ластівка, крутилася в кільці, підвішеному на дереві. Він — ходив по канату, натягненому між акаціями. Артист був трохи нетверезий, тому йому не одразу вдалося осідлати канат, проте він навіть почав жонглювати на ньому булавами.
У неї — досить жорстке обличчя. У нього — розмите та якесь беззахисне. На тлі яскраво-синього Дніпра ці загорілі «бродячі артисти» мали дуже екзотичний вигляд. Родом вони виявилися з Черкас. Дивлячись на фотоапарати та логотипи видань на блейзерах, після чергового номера вони раптом почали скаржитися, що рік тому в них убили доньку-студентку. Що вони й досі не знають обставин. Знайшли її в річці.
Артисти знову повернулися до виступу. Їхній міні-концерт оповив трагічний серпанок. Було щось безнадійне в цьому закiльцьованому вертінні. Мов сама надія, нiби білка в колесі, крутилася всередині обруча. І чоловік, уловивши цей ритм безвиході, знову попрямував нетвердою ходою натягнутим канатом долі. Шоу триває. Парад але! А на тлі цієї пари чарівний Дніпро підморгував здалеку сонячними відблисками.
ЧЕМПІОН СЕРЕД ПЕЙЗАЖІВ
Підіймаємося сходами на Чернечу гору. Навколо величезні дерева, висота — метрів п’ятнадцять-двадцять. Здається незрозумілим, як ці парадні сходи могли опинитися серед джунглів?
Кам’яний Тарас Григорович, заклавши руки за спину, звисока дивився на чергових гостей, які з’явилися вшанувати його пам’ять. Після урочистої промови учасники автопробігу поклали квіти до могили національного генія.
Напевно, Канівська панорама — найкрасивіше місце Дніпра. Якось дивовижно річка поєднується тут із листяним лісом, що підноситься до неба, його норовливу вдачу належно приборкують садiвники. Вони зробили все, щоб доглянутість не була надмірною, як у Версальському парку, де, здається, навіть птахів підстригли. Тут природі мудро залишили її первозданність.
Краєвид із Тарасової гори в хіт-параді вітчизняних пейзажів справедливо посідає перше місце. Він гарний, як абсолютно готова картина якогось художника-передвижника. А може, й самого Шевченка, який досить вміло поєднував у своїх пейзажах духовне та земне.
Може, комусь ця панорама видасться надто сентиментальною, але на світі не так багато місць, де можна просто завмерти в зворушенні. У цьому пейзажі рифмувалося все: пагорб, вода, хмари, дерева.
Тому були абсолютно доречні після отримання такої дози природної поезії відвідини реконструйованої хатини Великого Кобзаря.
ЗЕЛЕНИЙ СОН
Навколо цього будиночка трава сяяла смарагдовим, зеленим світлом. Свіжоскошена трава була й усередині будиночка поета, вона давала сильний пряний запах. Повітря, настояне на травах, зачаровувало солодким ароматом літа. Здавалося, тут усе занурене в зелений сон.
У одній із кімнат відтворили реальну обстановку Шевченкової хатини. У затишній, крихітній кімнатці висіла ікона, рушники та два портрети Тараса Григоровича. На столі стояла кобза. Через неї мiж журналістами й екскурсоводом розгорілася дискусія: чи вмів Великий Кобзар грати на інструменті чи ні?
Виявилося, спірне питання, яке не має багато документальних підтверджень. Екскурсовод наполягала, що Шевченко виконував якісь свої твори під музичний супровід. Якщо це так, то до всіх звеличань Шевченка можна додати — український Гомер.
Не сперечатимуся, але, здається, що в цьому місці між небом і землею берези натягнуті, мов струни. І, торкаючись їх, хтось видобуває чарівливу мелодію, що заповнює клітини наших душ до краю. Чи це поет, чи сам Бог...
Спускаємося назад. Один із журналістів наостанок попросив сфотографувати себе на тлі пам’ятника Тарасу Григоровичу з реплікою: «Знадобиться, якщо стану кандидатом у депутати...»
Перед сходами якийсь художник, що ліпить свої витвори з гіпсу, якраз зачепив тему влади. Крім профілів Шевченка, він пропонував потенційним покупцям анфас Леніна та Сталіна. А для байдужих до політики мав еротичні набори німф. Широкий асортимент.
ПОТОП І РИБАЛКА
Мчимо вздовж Кременчуцького водосховища. Космічна краса! Небеса в пінних хмарних візерунках нагадують море. Одне море внизу, інше, — як його відображення, — зверху. Наше Daewoo «Дня» летючою срібною рибою мчить між двома цими стихіями: водною та повітряною. Машина, мов іграшкова, рухається на ниточках сонячних променів...
Володя почав журитися з приводу затоплення найродючіших земель через дамбу:
— Це ж скільки сіл на дні! Жах! Скільки гектарів урожайних полів!
Після паузи.
— Я б тут порибалив! Із компанією б сюди. Особливо он у ту невеличку затоку...
— А як же села? — запитую.
— Їм уже не допоможеш. Хоча, кажуть, є проекти, що передбачають спуск цієї води.
— Як ти тоді порибалиш? — допитуюся.
— Треба поспішати, — мудро вирішив Сонюк, у якому співчуття до предкiв та прагнення порибалити злилися воєдино.
День закінчився в санаторії, де в урочистій обстановці Валерій Цибух, голова Державної туристичної адміністрації України, закликав журналістiв своїм пером сприяти розвитку туризму в країні. Що ми й робимо.
Генеральні спонсори автопробігу — «Страхова група ТАС», «Бош», «Нафтогаз України»
