Я поспішала до Національного музею народної архітектури та побуту України, що біля селища Пирогів, на зустріч із нашою сьогоднішньою героїнею Романою Кобальчинською, відомим українським етнографом, авторкою численних програм на радіо та телебаченні, що популяризують народні українські традиції, дослідника багатого розмаїття давніх народних страв. Погляд милували зігріті весняним сонцем чудові краєвиди: мов намальовані, дерев’яні хати; старі вітряки, які, ввижалося, от-от мали здійнятися в небо, несучи за собою купу куряви пережитого часу, іскри спогадів та призабуті наспіви. За пагорбом — велетенські смереки, в лапатій тіні яких ховалися від травневого сонця жіночки в яскравих вишиванках і плахтах... І чується пісня... Напевно, багато хто з відвідувачів відчуває тут щось схоже на духовне прозріння, ніби щось колись загублене, якийсь відколотий шматочок повернули на його природне місце, і, напевно, саме за цим відчуттям люди й приходять до Пирогова сім’ями.
Так, мандруючи, я нарешті дісталася до відділу «Карпати», де на мене чекала Романа Кобальчинська. Пані Романа — етнограф із 40-річним стажем, заслужений працівник культури, авторка 12 інтер’єрів у експозиції «Карпати». Для неї Карпати — найбільш милий серцю край, бо й сама вона народилася та виросла неподалік, на Львівщині, в містечку Ходорів. Любов до мистецтва, до етнографії їй ще в дитинстві прищепила мама — вишивальниця, народний майстер вишивки, прекрасна господиня й куховарка.
Пані Романа починає свою розповідь у хаті з села Шепіт Косівського району Івано-Франківської області (експозиція «Гуцульщина»). Серед традиційного хатнього інтер’єру — різьблених сволоків, одвірків, полиць, біло-зеленого керамічного посуду, тканих «писаних» верет та ліжників, оздоблених господинею писанками й сирними кониками, — особливе місце займає традиційна піч. Харчування та народні страви — то окремий предмет дослідження етнографа.
— Щоби записати страви, вишукувала по селах кухарок, жінок, які від Бога мали дар до куховарства, — оповідає пані Романа.— Пригадую Івана Тимофійчука 1910 року народження із села Шепіт, який повістував мені на рідному діалекті про звичаї й життя в горах: «У горах все гостре. Повітря з Чорногори, студена вода в головицях (джерелах. — Авт.), бринза, вона теж гостра. Каждий чоловік має знати, що коли з’їсти. Страви тре споживати з роздумом. З того ди (тоді. — Авт.) вони вийдуть людині на здоров’я. Колись м’ясо було тільки у свята, у неділю, чи в роботі на сінокосі, на толоці. А нині люди їдять ковбаси магазинні щоденно. А чи є то добре? Багато кому теперішнє життя не миром (не гаразд. — Авт.), а все через те, що люди відходять від привичних законів життя, живлення. Всі страви є здорові. Про то має дбати ѓаздиня. Від неї залежить здоров’я родини. Тре повертатися до старовіцької кухні. Мій тато ніколи не споживав багато страв на ніч. Тре їсти до смерку, а потім — ні. Хіба що випити гуслянки (кислого молока. — Авт.) і дзеру (сироватки. — Авт.). Як відживлятися (харчувалися. — Авт.), як колись, то вийде кожному на здоров’я».
— Пані Романо, певно, у вас були хороші вчителі, що ви так прикипіли серцем до етнографії?
— У мене були прекрасні викладачі. Наприклад, Христина Саноцька — відомий мистецтвознавець, кандидат наук. І ось, власне, дякуючи їй та своїй мамі я й відбулася як мистецтвознавець. Мені пощастило бути поряд з такими провідними етнографами Львівщини, як Катерина Матейко, Ірина Добрянська, Ярослава Музика, Неоніла Здоровега, Антон Будзан. З етнографами, які отримували освіту у Віденській, Краківській художніх академіях, які знали по п’ять-шість мов і від яких, безперечно, я багато почерпнула та навчилася.
— А які родинні традиції збереглися у вашій сім’ї?
— У нас в родині панувала надзвичайна повага до села й до народного мистецтва. Свята справлялися за прадавніми традиціями Львівщини, і, без сумніву, я вже тоді отримала оту основу, яка допомогла мені стати етнографом. Після заміжжя я переїхала до Києва і влаштувалася працювати в Музей народної архітектури та побуту.
— Розкажіть, будь ласка, про найбільш сильні враження від ваших експедицій.
— Щоб відтворити типові карпатські інтер’єри в хатах, які були перевезені в музей, ми виїжджали й збирали науковий матеріал. Гуцульські інтер’єри відзначаються вишуканістю і багатством різьбленого умеблювання, закарпатські мають більш аскетичні меблі, лише злегка оздоблені різьбленням чи розписом (на півдні Закарпаття).
Моя перша експедиція мені особливо запам’яталась (а взагалі таких експедицій було близько 50). Це була спекотна літня днина, ми заходили в село Теребля... Назустріч нам, здіймаючи куряву, повагом йшла череда корів та буйволиць (до речі, такі буйволиці збереглися лише в цьому регіоні України) з розхиленими рогами, які, торкаючись тими рогами одна одної, створювали своєрідну луну, знаєте, таке неповторне потріскування, такий луск... а за ними йдуть жінки в семипілкових сорочках (зшитих із семи полотнищ. — Авт.), вишитих на грудях і на рукавах, підперезані фартухами. На голові в кожної жінки хустка, а поверх неї — великі солом’яні капелюхи. Спека, курява і велике розжарене сонце на тлі надзвичайно мальовничого села, і вбрання гуцульських жінок чомусь нагадало мені тоді народний одяг Мексики.
— Чому люди приходять сьогодні у ваш музей?
— Село зберігає свої традиції в побуті, в оповідках. Люди йдуть до музею, щоб пізнати себе, пізнати давню культуру будівництва. Це — обов’язок кожної родини. Приходять родинами, щоби показати дітям, що ось, мовляв, колись наші краяни жили в таких хатках дерев’яних, які дихали, мали глиняну долівку, а в хаті росло 12 дітей, і всі вони були здорові... Батькам є що показати тут дітям. Коли людина здатна відчути це все серцем і душею, а потім передати, — це великий талант.
— Чи є речі, які вас, людину з величезним досвідом і багажем, і нині можуть здивувати?
— Це надзвичайно людяні звичаї. На зелені свята, наприклад, пекли паски з сиром і ділилися ними, себто люди ділилися хлібом. Це й звичаї з глибоким змістом, і культура людей водночас. Ми це втрачаємо.
— Ваші окремі праці є зібранням записаних від селян традиційних страв? Чим вони особливі?
— Страви на Закарпатті, на Гуцульщині часто мають надзвичайно прості рецепти, проте вони тому й корисні: «бульба луплена» зі шкварками, які світяться на сонці, або ж яєчня на молоці, а банош... Яка ж то смакота! Посуд же, попри те, що він був дерев’яним, був чистісінький, бо його випарювали розжареним камінням та водою, перед тим додавши жмут кропиви, яка його дезінфікувала. У такому посуді навіть страви інакше смакують, — переконує Романа Кобальчинська.
А тепер кілька простих гуцульських рецептів, записаних пані Романою від жительки села Річка Межигірського району — Гельбич Марії Федорівни 1926 р.н. Відтворюємо рецепти зі збереженням дещо екзотичної для нас лексики.
БУРАЧАНКА
Нарізати бурякового листя, зварити. Воду зцідити. Налити солодкого молока. Окремо зробити підбивку. Взяти молоко і 2 — 3 столові ложки муки, розколотити. Вилити до горнця (горщика. — Авт.) і посолити. Страва готова.
ГОЛУБЦІ З МЕЛАЙНОЇ МУКИ
Мелайну (кукурудзяну. — Авт.) муку просіяти, запарити кип’ятком. Зцідити. Підсмажити на мастев (смальці. — Авт.) порізану цибулю, морков, додати пирцю, солі. Вимішати і загортати голубці. Скласти в горнець залити водою і поставити в піч варитись.
ЛЕВЕШ
Гриби білі помити і посолити. Покласти варити. Почистити булі (картоплю. — Авт.), моркву, цибулю. Верчи (змішати. — Авт.) з грибами. Зробити ранташ (заправку. — Авт.). Верчи ложку масти (смальцю. — Авт.) у фандлик (сковороду. — Авт.), столову ложку муки, чайну ложку паприки (червоного перцю). Най ся висмажит. Ділляти студеннов водов. Закип’ятити. Виляти до грибів, додати кропу, петрушки.
ШКУДРЯНКА
Взяти молока солодкого (топлене. — Авт.), клягу (сушеного телячого шлунка. — Авт.) одну чайну ложку. Розмішати. Дати встоятися. Потім покласти варити на малий вогонь. Як закипить, зробиться, як галушки. Шкудрянка готова.
ТОКАН
Взяти мелайної муки, просіяти. Висипати на кип’ячену воду. Посолити. Поставити варити, весь час вимішуючи батальовом (дерев’яною палицею. — Авт.), доки не відстане від гонця (горщик. — Авт.). Як звариться, висипати на диривляний кружок. Або ручник (рушник. — Авт.). Їли з молоком.
