У феноменологію українського духу він вписався як яскрава, титанічна особистість, митець, котрий талановито виразив у малярських образах свій вражаючий діалог із життям, сповнений драматичного пафосу, гіркоти та водночас — пристрасної закоханості в земну, чуттєву красу світу. У вітчизняному мистецтві першої половини ХХ ст. він фактично репрезентує доволі рідкісний, вихований епохою зламу століть, тип художника-візіонера, творця масштабних за думкою символістських полотен. Ця риса творчості О. Новаківського особливо цінна й цікава нам сьогодні, в час агресивного наступу глобалізації, яка робить усе безликим, коли мистецтво стає чи не єдиним полем національно-культурного самоствердження народу.
Назва львівської виставки митця-ювіляра не випадкова. Образ жінки справді посідає важливе місце у творчості О. Новаківського, вихованця Краківської академії мистецтв (1891—1900), сформованого в атмосфері естетичних ідеалів модерну, символізму та неоромантизму, що панували тоді у Кракові в літературно-мистецьких колах «Молодої Польщі». Для Новаківського, як і для багатьох митців тієї епохи, образ жінки був улюбленим засобом поетичного іносказання, свого роду інструментом персоніфікації найбільш складних філософських, світоглядних значень тієї доби. В цьому сенсі жіночі образи Новаківського можна поставити в один ряд із творами таких визначних його європейських сучасників, як норвежець Едвард Мунк, німець Франц фон Штук, австрієць Фердинанд Кнопф. Водночас Новаківський вніс у трактування образу жінки цілком нові, забарвлені яскравою національною своєрідністю, інтонації, надав своїм образам більш масштабного, героїко-патріотичного звучання, актуального в складних умовах суспільно-політичної, а потім і збройної боротьби галицьких українців за свою національну ідентичність і незалежну державність. У низці його творів жінка уособлює збірний образ України, є символом етнокультурної та духовної спільноти народу. Так, у монументальних алегоричних панно, виконаних для Музичного інституту ім. М. Лисенка у Львові, Новаківський змальовує Україну в образі мудрої матері-виховательки, яка спонукає своїх дітей до освіти. В серії його великих програмних полотен на тему «Пробудження» центральна постать жінки персоніфікує Україну, котра воскресає з вікового поневолення й духовного сну («Пробудження на тлі Розп’яття»), здіймаючись над драмою історичних поразок («Пробудження на тлі революції») та над темрявою рабської покори («Пробудження на підземелля») до високих загальнолюдських ідеалів («Пробудження на тлі вівтаря»). Як у поезіях Шевченка, Україна у творах Новаківського нерідко виступає в образі обездоленої, багатостраждальної матері, яка оплакує своїх синів-героїв, що полягли в боях за незалежну українську державність («Переживання Світової війни», «Українська Mater dolorosa»). В інших творах митця вона зображена як матір-захисниця, котра оберігає в своїх обіймах дітей, боронячи їх перед загрозою майбутнього світового катаклізму, що його з пророчою далекоглядністю художник передчував уже в тридцятих роках минулого століття («Повінь»).
У низці показаних на виставці творів («Втрачені надії. Визволення», «Пробудження на тлі образів», «Лєда», «Дзвінка») Новаківський показує себе як художник-мислитель, який прагне втілити на своїх полотнах великий світ незримих духовних значень, піднімаючи у своїх символіко-алегоричних композиціях цілком нову тоді на галицькому ґрунті філософську, екзистенційну проблематику. Так, наприклад, у композиції «Втрачені надії. Визволення», зображаючи себе та дружину Анну-Марію в момент розпачу над домовиною дитини, художник піднімає цю особисту історію до рангу великого символу, стверджує духовну силу творчої особистості, її перемогу над трагічними ударами долі та одвічною драмою людського існування.
Філософський підтекст прочитується також у композиції «Дзвінка». Ця героїня гуцульської легенди, кохана народного месника Олекси Довбуша й призвідниця його трагічної загибелі, жінка з непевною усмішкою Мони-Лізи, стає в інтерпретації художника уособленням звабливої та водночас зрадливої принади життя. В таких творах, як «Дві баби роздумують над смертю», «Русалка», Новаківський ніби прагне заглянути в затаєну глибину жіночої душі, показати її скриті екзистенційні страхи. Щоб виразити в малярських образах цю незриму духовну суть, він послуговується в одних випадках напруженою експресією форм і нервовим буянням кольорових мазків, а в інших — засобами алегоричного іносказання.
Дуже характерне для образного мислення Новаківського рішення композиції «Лєда», виконаної за мотивами античного міфу про любовний зв’язок жінки Лєди з богом Зевсом, що зійшов до неї в образі лебедя. В серії творів на цю тему опосередковано виражені чи не найбільш глибокі філософські інтонації творчості О. Новаківського, що перегукуються з ідеями Артура Шопенгауера та Фрідріха Ніцше, улюблених філософів артистичної богеми часів його молодості. Еротичний мотив у цьому творі художник трактує як сконцентрований вираз могутньої, ірраціональної влади життя, як спалах в одвічному ланцюгу великої містерії природи («Лєда класична»). Натомість в іншій версії цього твору — «Лєда модерна» (експресіоністична) — художник творить образ, у якому пристрасно сплелися розкіш і передчуття драми. Образ цей набуває терпкого, трагедійного звучання, символізуючи одвічний драматизм людського призначення.
На виставці показані також чисельні жіночі портрети, що їх Новаківський залюбки малював упродовж свого життя. Портретував переважно жінок із найближчого оточення або ж просто цінительок його таланту, представниць галицького інтелігентного жіноцтва. В них добре прослідковуються особливості малярського почерку художника на різних етапах його творчості. Найбільш раннім його портретам початку 1900-х років («Портрет графині Квілецької», «Лещинська при фортепіано») властива міцна реалістична пластика форм, стриманість колориту та старанність психологічної характеристики. Водночас у натурних начерках («Портрет Л. Вогульської», «Жінка в саду») помітна зацікавленість митця імпресіоністичною чистотою кольору й ефектами світла. Ці твори чарують свіжістю спонтанного сприйняття моделі. Натомість пізнім портретам художника (1930-ті рр.) властива посилена експресія форм і потужна стихія кольорових мазків, що стають немов символічним записом авторської ідеї твору («Портрет М. Ковальчук», «Молочарка» та ін).
З особливою любов’ю художник малював численні портрети своєї дружини Анни-Марії. Вона була його улюбленою моделлю та персонажем багатьох композицій («Коляда», «У задумі» та ін.). Скрізь її образ митець підносить на високий п’єдестал ідеалу жінки — як втілення душевної краси, моральної чистоти та ніжності почуттів. В її образі художник оспівує красу материнства, змальовує її як свою музу, віддану дружину й матір своїх дітей («Музика», рисунки — «Ангел Життя над країною смерті», «Автопортрет з дружиною і сином»). Загалом твори, присвячені образу Анни-Марії, — це одна з найчарівніших сторінок у мистецькому доробкові Новаківського.
В окремому залі виставки представлено великі малярські полотна й рисунки О. Новаківського на релігійну тематику, нерідко інспіровані в його творчості особою митрополита Андрея Шептицького — духовного наставника митця та його щедрого мецената. Це передусім численні «Мадонни», в яких жінка виступає в образі Богородиці, оточена атмосферою святості та звеличення, як божественна покровителька простого українського люду («Мадонна системи»), як його захисниця в часи недолі й історичних випробувань («Мадонна Червоної Калини» («Стрілецька»). Вона у творах митця велично возсідає на престолі з дитям-Ісусом на руках у супроводі босоногих селянських діточок, нагадуючи Мадонн італійського Ренесансу і водночас репрезентуючи суто український ідеал.
Останнім величним акордом творчості О. Новаківського стала його праця над монументальним образом «Мати Милосердя» для собору св. Юра у Львові. На виставці показані попередні малярські варіанти цієї композиції та останній величезних розмірів (300 х 197 см) підготовчий рисунок до цього образу, який залишився незавершеним через несподівану смерть художника в серпні 1935 р.
Майбутнім поколінням він залишив у спадок це своє останнє послання — величаву композицію, в якій Богородиця втілена в образі босоногої селянки, що стрімко злітає вгору над українською землею, простягаючи людям у дар свого малого сина — Ісуса, майбутнього спасителя світу. У своєрідній інтерпретації Новаківського цей образ переростає рамки суто релігійного змісту, стає символічним втіленням піднесеної духовно-національної ідеї.
«Недокінчена, вуглем виконана «Святоюрська Мадонна» — писала 1935 р. сучасниця художника Л. Федорович-Малицька, — це не «скорботна мати» більшости знаних нам малярів, не етерична істота, типу Богородиць Ботічеллі. Ні. Це надлюдського зросту сильна, горда, войовнича Богоматір... Від неї віє повагою римської матрони, що виховувала своїх синів на твердих громадян римської імперії, віє силою та величчю».
