З цієї нагоди вже відбулися виставки художника у Львові, Івано-Франківську, Житомирі, Чернівцях, Пархомівці Харківської області. І де б не представляв свої роботи майстер, вони незмінно схвалюються фахівцями, притягують увагу шанувальників мистецтва.
Володимир Дзюбенко народився у містечку Червоноармійськ (до 1935 р. — Пулини) на Житомирщині. З дитинства його оточувала мальовнича поліська природа: пшеничні поля, квітучий льон, вільшаник, розсохла груша у садку, густі оксамитові ліси, зворушливі півники та мальви під батьківською хатою... Любов до рідного краю він несе через усе життя, а постать матері, природа та батьківська хата стали головними героями його творчості.
Дитинство майбутнього художника не було безтурботним, світлим і радісним. Батьків, які не визнавали радянської влади навіть після Другої світової війни і відмовились вступати у колгосп, запроторили до Сибіру, а з ними — і маленького Володю. Там за дитиною нікому було доглядати, бо мати важко працювала на золотих копальнях. Умови проживання були жахливі, й він сильно застудився. Невідомо, чим би все закінчилося за відсутності найпростішого лікування, якби не родичі з Житомира. Ті, подолавши безліч перепон, забрали хлопчика до себе. Майже три роки дитина лежала в туберкульозно-кістковому санаторії. Довгими місяцями життєвий простір хлопчика був обмежений чотирма стінами лікарняної палати. Хтозна, як позначилося б на психіці Володі перебування у всуціль закритому приміщенні за відсутності нормального спілкування, якби він не почав малювати! Цілими днями перебуваючи у ліжку, Володя чудодіяв олівцем, самостійно створюючи для себе дитячий світ мрій і фантазій, що сягали далеко за межі лікарняного закладу.
Далі йому щастило зустріти людей, які допомогли повірити в себе, підтримали його талант. Один із них — учитель малювання Червоноармійської середньої школи Ісак Якович Нібульський, який не був професійним художником, але любив живопис і мав справжній педагогічний талант. Після школи Володимир закінчив Решетилівське профтехучилище килимарства, Харківське художнє училище. До речі, дипломна робота Володимира Дзюбенка «Думи» була визнана кращою на курсі, вона й досі зберігається в училищі. Далі вступив до Харківського художньо-промислового інституту, де йому також пощастило з педагогами: Борисом Косаревим, Леонідом Черновим, Олександром Хмельницьким.
Творчість Володимира Дзюбенка, «...митця надзвичайно потужного й воднораз до неймовірності скромного, негаласливого у творчості і ставленні до неї» (Віктор Баранов), туго зв’язана, згущена, цілісна, вона не розпадається на безліч стилів, напрямків і етапів. Можна виокремити хіба що два періоди: становлення його як особистості у мистецтві (1975—1988) та розквіту (кінець 1980-х і до сьогодні), які гармонійно доповнюють один одного і розвивають творчість у поступі. Живопис Дзюбенка неповторний, не схожий ні на який інший, у ньому немає й натяку на наслідування або переспіви. І хоч у різні часи мистецтвознавці знаходили у його картинах то Матісса, то імпресіоністів Піссаро з Синьяком, то навіть Сезанна, він залишається українським Дзюбенком.
Його живопис просякнутий ліричністю, філософічною споглядальністю, любов’ю до людей поліського краю, кожного куточка рідної землі. Цікаво, що художник не виписує конкретні риси обличчя, а дає узагальнений образ своїх героїв — хлопчаків, матерів, лагідних бабусь, і завдяки цьому прийомові кожен у просторі його картин може уявити саме свою матір чи бабусю, а то й себе в образі босоногого хлоп’яти.
Особливої уваги заслуговує серія, присвячена спогадам дитинства: «Золоті яблука дитинства», «Бусел, бусел, сядь на колоду», «Колись у дитинстві», «Осіння журба», «Самотній пастушок» — хлопчик у штанцях із однією підтяжкою стоїть і мрійливо дивиться, як летить журавель під хмарами. Художник створює уособлений образ дітей післявоєнного покоління, якими ніхто не займався, яких ніхто не виховував.
— У цьому періоді Володимир Дзюбенко дуже цільний і прекрасний, — вважає професор, заслужений художник України Валентин Грицаненко. — Ці картини найбільш зворушливі, чисті й душевно щемні, просякнуті глибокою ностальгією за дитинством, теплотою і щирістю.
Змальовуючи оспівану Лесею Українкою поліську природу, Володимир Дзюбенко і сам стає поетом. Про це свідчать не тільки назви його картин: «Ой, зелене жито, зелене», «Мрії літнього вечора», «Мати сіяла сон», «Погляньте, мамо, на серпень», «Ой, летіла горлиця», «Зелений дивосвіт», «Маки серед тиші», — а й та одухотвореність, мрійливість, легка печаль, самозаглибленість, «мінорність», якою просякнуті його твори. Цю опоетизованість і романтизм підкреслює і колористична гама живописця. Володимир Дзюбенко — блискучий колорист, причому відчувається, що живописець свідомо і цілеспрямовано надає важливого значення кольору, прискіпливо чаклує над поєднанням барв і відтінків. Це, звичайно, зелений (бо ж Полісся), всі відтінки зеленавого: від весняного насиченого до степового, зеленувато-рудого, випаленого сонцем (це вже Слобожанщина). Соняшниково-жовтий, бронзово-рудий, золотаво-вохристий, насичено-синій («Півники»). Здебільшого ж тони приглушені, пастельні, дещо розмиті, як у імпресіоністів. Ця пастельність надає картинам Володимира Дзюбенка душевності, тепла, зворушливості і тремтливого смутку за юністю, першим коханням, молодими батьками, летом життя.
Особливістю картин художника є також обрамленість його сюжетів. У ранній творчості на його картинах відкритий простір сягає безкінечності, в зрілому віці він надає перевагу закритому простору. Арка з густих крон дерев, розлогих стовбурів, ажурне плетиво гілок... Обмежуючи простір, Дзюбенко ніби концентрує увагу глядача на головному, на авторському задумі.
— Кожен живописець малює світ таким, якою є його душа, — сказав львівський митець, народний художник України Олег Мінько після відвідин виставки Дзюбенка у Національному музеї ім. Шептицького у Львові. — Відчувається, що Володимир Дзюбенко — людина тепла, порядна, з тонкою, вразливою душею. Такі і його картини.
Ще одна важлива тема, яка помітно виокремлюється у творчості художника в середині 1990-х, — це переосмислення віри, релігії, повернення до Бога. «Благовіщення», «Проповідь», «Ходіння по водах», «По дорозі до Єрусалиму» «Повернення блудного сина», «Вечірня молитва» не копіюють релігійних сюжетів і не претендують на точність відтворення, очевидно, тому ці твори харківський мистецтвознавець Ольга Денисенко називає «перекладом Біблії на мову нашого села».
2003 року Володимир Дзюбенко повернувся у батьківську хату, що у містечку Червоноармійськ Житомирської області. Проживши більше тридцяти років у Харкові, він все ж відчував потяг до рідної домівки. Після смерті матері не захотів продати невелику приземисту хату на околиці, яку так часто малював на своїх полотнах. Переїхавши, Володимир продовжує спілкуватись із живописцями з усієї України і насамперед — із художниками-земляками. Наприкінці 2003 року вони разом створили «Пулинське земляцтво» — на сьогодні це майже 20 творчих особистостей родом із Червоноармійська. 2005 року земляцтво у складі Володимира Дзюбенка, Миколи Опанащука, Миколи Левандовського, Миколи Беньковського, Валерія та Миколи Грибанів, Валентина Войтенка, Євгенії Забродської, Леоніда Фесенка, Юрія Супрунчука, Валерія Скрицького, Тетяни Золотаренко створило картинну галерею «Пулинські барви». У серпні 2006 року за участі В. Дзюбенка сталася ще одна важлива подія в житті міста: відкрився художній відділ Червоноармійської школи мистецтв. Тепер 25 талановитих дітей тут навчаються малювати.
Утім, Володимир Дзюбенко не зупиняється на досягнутому. В його мріях — відродити традиції давнього ткацького ремесла на батьківщині, адже він — не тільки талановитий художник, а й тонкий майстер ткацької справи.
