Понад три роки тому Крим уже було оголошено неукраїнським. Окупаційна влада швидко провела референдум, що визначив статус півострова. Майже 97% кримчан нібито проголосували за приєднання до Росії. За даними меджлісу кримськотатарського народу, насправді на незаконне волевиявлення прийшло всього 30% населення півострова. У нас забрали Крим, але не можуть забрати пам’ять про Ай-Петрі, Артек і Коктебель. Про першу поїздку на півострів, про відпустки, походи, галасливі пляжі і старенькі тролейбуси. Про все це згадують українці у соціальній мережі «Фейсбук». Вони викладають світлини з хештегом #КримЦеЯ.
«А МОЇ ВЕСНЯНКИ ПЕРЕМНОЖИЛИСЯ...»
Добірку фото відкриває світлина кольору сепії «Кіммерія на заході»: гори, море, по якому пливуть кораблі, пляж, на якому багато відпочивальників, на воді видно сріблясту доріжку від сонця, що сідає. А ще кілька традиційних літніх знімків: пляж, плавання в морі, берег. Цим світлинам 10 років. Спогадами ділиться Наталія Мещерякова, військовослужбовець 128-ї гірськопіхотної бригади: «Дофейсбучна ера, я вела ЖЖ. Іду на поправку... Пролежала цілий день на каменях у Двох’якорній бухті, роздивляючись рибок зі сріблястими боками, крабиків, що грілися на камінчиках, та качок нирків. Зі «снігової королеви» перетворилася на підпечену на видатних місцях булочку. Мені однозначно подобається такий повільний, дикуватий відпочинок... Подобається лежати в кріслі під виноградом із книжкою в руках і насолоджуватися соковитими ягодами, зриваючи їх на відстані витягнутої руки. Я зрозуміла, що виноград значно смачніший, коли нагрітий сонцем. Як в «Італійському полудні»... Прийняла за пінгвіна чайку, що пірнула... Ми з нею ганялися за одним косяком ставриди в бухті... розкішна розвага, до речі: маска з трубкою, краби, креветки, ставридка, зеленуха, кілька, пеленгасика й камбалу бачила... А мої веснянки перемножилися...»
А ось фото з іншого літа. Зелене поле, в якому біліють ромашки і дика морква. Наталія мружиться проти сонця, прикрасила червоним маком волосся, іншу квітку тримає в зубах. «Не здаватися і знайти пару маків, навіть коли макові поля під Бахчисараєм відцвіли, 2008 рік», — пише вона.
Наталія не втратила Крим як курорт, росіяни забрали в неї дім. Жінка народилася на півострові, її батьки також звідти родом. А ось чорно-біла стара світлина молодої жінки з хвилястим волоссям, зібраним на потилиці. Вона сидить верхи на кам’яному леві, погляд щасливий і замріяний. «Моя бабуся Зінаїда. Студентка педагогічного інституту в Сімферополі. 1947 рік. Парк педагогічного інституту, Малий Воронцовський палац».
«ПЕРША ФОРТЕЦЯ, ПЕРШЕ «ОГО», ПЕРШІ РАПАНИ ТА МІДІЇ»
Засмагла дівчинка у рожевому капелюшку, білій футболці й короткій джинсовій спідниці сидить на камені. «Бахчисарай надихнув історією та садами. В Коктебелі я зачарувалася Волошиним. Карадаг вибухнув запахами різнотрав’я та кольорів.
Судак — перша фортеця, перше «ого». Бухта між Судаком та Сонячною долиною — лазурне море, як в кінострічках, знайомство з дельфінами, стрибок зі скелі, вибита частина зуба. Феодосія залишилася улюбленим містом, з музеєм Гріна.
«МЕНЕ КРИМ З ДИТИНСТВА ВЧИВ БАЧИТИ І МРІЯТИ. ЦЬОГО В МЕНЕ НІХТО НЕ МОЖЕ ВІДІБРАТИ. НА ВІДМІНУ ВІД МІСЦЯ, КУДИ МИ З РОДИНОЮ ЗАРАЗ МОЖЕМО ПОВЕРНУТИСЯ ЛИШЕ СПОГАДАМИ... В 15—16 РОКІВ БАГАТО МАЛЮВАЛА...» — НАПИСАЛА НА СВОЇЙ СТОРІНЦІ У «ФЕЙСБУЦІ» НАТАЛІЯ МЕЩЕРЯКОВА / ФОТО З «ФЕЙСБУК»-СТОРІНКИ НАТАЛІЇ МЕЩЕРЯКОВОЇ
Сонячна долина — перше знайомство з «ЮБК», перші мигдалеві та гранатові діброви, перші рапани та мідії, перше вино, перша гора, перше море. Назавжди люблю», — згадує свій Крим киянка Катерина Оверченко.
Юна дівчина у джинсах і майці з виглядом переможниці стоїть на величезному камені. Софія Беляєва, яка нині живе в Києві, пише про світлину: «Великий каньйон Криму. Повітря так п’янить, що боїшся провалитися в глибину неба. 2010 рік». Є у її альбомі ще одна світлина: «Євпаторія. Пологовий, у якому я народилася і в який мене привів тато, показати під якими вікнами він стояв».
«АТМОСФЕРА БЕЗПРОСВІТНОЇ БЕЗВИХОДІ»
Немовля з пшеничним кольором волосся у татових руках злітає до блакитного неба. Хлопчик широко посміхається — він у захваті від польоту. Максим Музика згадує: «З піврічним сином. Наш останній похід по Кримських горах, який завершувався кількома днями на березі моря. м. Форос, жовтень-2009».
Максим — киянин. Він часто їздив у Крим і запам’ятав його не тільки теплим, сонячним і безтурботним. У нього є спогади і про тривожний півострів перед «референдумом». Тоді чоловік підтримував українських військових у Криму й описував побачене й почуте.
«Джанкой. Провідники усіх розбудили для перевірки документів. О 3.13 зайшли у вагон двоє пацанчиків, одягнених абияк. Помітно нервували і метушились. Заходячи в купе, просили тільки чоловіків показати документи, світили ліхтариком на сторінки. У паспортах цікавила винятково прописка. У моєму паспорті не одразу змогли розібрати почерк паспортистки на печаті з адресою. Довелося озвучити самому. Сонно і буденно промовив: «Київ». Перепитали і... повернули паспорт. Зі словами «Вибачай, друже» пішли далі», — так описує чоловік початок подорожі.
«Вдалося поспілкуватися з російськими бійцями в Саках. Назвалися Женею та Андрієм. Потиснули руки — міцні і сухі долоні. Відкриті, хоч і насторожені, обличчя. Служать у Чеченському батальйоні «Восток», — продовжує згадувати Музика. — Щиро вірять, що приїхали сюди захищати мирне населення від екстремістів... Найстрашніше, що коли настане час «Ч», вони щиро вбиватимуть нас...».
«Як і наші військові, я розлючений через власну безпорадність. Атмосфера безпросвітної безвиході», — описує Максим.
«Переліз через паркан (заблокованої росіянами військової частини. — Авт.) і розслабився. Настільки, що зупинив вигук за півметра від розтяжки... Житиму далі», — розповідає Максим про небезпечні пригоди. Описує враження, яке на нього справили бійці: «Цікаво дивитися в очі хлопців, яких через кілька днів перетворять на «миротворців» або кинуть напризволяще. Їм хочеться уваги і спілкування».
«Мене в Криму часто питають, чи воюватиму я, якщо почнеться війна. Відповідаю: для мене вже все почалося, я вже воюю. Поки нікого не вбиваю, лише стараюся вправити мозок тому, кому можна встигнути вправити», — пояснює, чому поїхав у Крим, Максим. Він пішов на фронт добровольцем у серпні 2014-го. Пройшов не одну гарячу точку, повернувся в 2016 р., написав дві книжки про війну.
Усе почалося з кримських заміток. Загалом їх 9. Остання закінчується словами: «Так і закінчився мій інформаційно-розвідувальний марш-кидок по Криму. Маршрут вийшов кумедний: Сімферополь—Євпаторія, Новоозерне—Саки—Севастополь—Феодосія—Керч—Сімферополь. До побачення, улюблений півострове...»
