Перша згадка у літописі про масове будівництво укріплень на рубежах Русі з’явилася 988 року. Найукріпленішою була Посульська оборонна лінія, що межувала на той час з Диким полем. Продовжив діяльність Володимира Великого зі зміцнення рубежів держави Ярослав Мудрий створенням оборонної лінії по Росі, про що засвідчив літописець 1032 р. Ці твердині слугували захистом від кочових орд, які, змінюючи одна одну, потужними валами накочувались зі сходу на форпост осілої Європи.
Проте не меншої уваги потребували й західні кордони. Тут теж існувала система укріплень Київської Русі, а згодом Галицько-Волинського князівства, що контролювала шляхи через легкодоступні перевали в Карпатах. З тих часів збереглися залишки давніх оборонних споруд, зокрема на прилеглій до р. Стрий та її приток ділянці Прикарпаття, якою пролягав т.з. Соляний шлях із Русі в Європу. Для будівництва твердинь в горах давні русичі вибирали вже створені природою укріплення (скелі, гори-останці), доповнюючи їх кріпосними стінами, вежами, житловими та оборонними будівлями. Домінуюче місце серед них посідав неприступний скельний замок Тустань біля нинішнього с.Урич, що був також митницею. Другорядні відгалуження шляху перекривали Скелі Довбуша, печерний монастир у с.Розгірче і давньоруське городище у с.Верхнє Синьовидне. Близьке їхнє взаємне розташування у давнину надавало можливість швидкої взаємодії під час небезпеки. А нині це допомагає включити їх у триденний чи більш тривалий туристичний маршрут. Влітку далекого 1884 р. цими місцями провів туристичну групу львівських студентів Іван Франко. Сьогодні лінію маршруту перетинає залізниця на Ужгород. Отже, вийшовши з потяга, можна одразу одягати рюкзак і починати мандрівку.
Наше знайомство з цими туристичними об’єктами було заплановане на другу частину походу по Сколівських Бескидах. Почали зі Скель Довбуша. Найближчий шлях (грунтівка) до них веде від с.Бубнище на Івано-Франківщині. Ми пішли з протилежного боку, з розташованого недалеко від залізниці с.Труханів. Від річечки на північно-східній околиці села добре промаркована стежка повела через ліс на гірський відріг. За годину над деревами з’явилися могутні скелі. Це — основний масив Скель Довбуша. Перед ним — обнесений давнім валом і ровом майданчик. У прямовисних стінах видовбані правильних обрисів ніші, печери. В одній із них по боках кам’яні лави. В іншій, за переказами, була конюшня опришків. Біля неї при дослідженнях виявлено фундамент якоїсь будівлі. Ще одну печеру, як припускають, займала комора. Над нішею на верхньому ярусі добре видно сліди примикання двосхилого даху прибудованої споруди. У скельних породах зустрічаються пази і заглиблення, куди вставляли дерев’яні балки, розбудовуючи природне укріплення. Розтинають масив вузькі похмурі щілиноподібні ущелини. В одній із них збереглися фрагменти кладки і склепіння. Про походження та призначення цих споруд до сьогодні немає єдиної думки. Вважають, що тут було і язичницьке капище, і християнський монастир, і давньоруська фортеця. Хоч самі монастирі на той час виконували оборонні функції. По видовбаних в скелях сходинках ми піднялися на верхівку масиву, де за давнини був спостережний пункт, а сьогодні відкривається широка панорама. Потім зайшли у тилову частину масиву, де особливо вражають дикі краєвиди. Тут і здиблене у височінь нагромадження скель, і поодинокі стовпоподібні скелі, і велетенські брили. І не завжди безпечно, про що свідчили огороджені сліди недавнього обвалу з попередженням про небезпеку. І нарешті пройшли через «чистилище» — вузьку щілину-ущелину, що розтинає масив. У верхній її частині довелося протискуватися, потім здолати невисоку скельну стінку.
Від Скель Довбуша до залишків скельного монастиря в с.Розгірче можна потрапити з Труханова, скориставшись якимсь транспортом. Ми обрали цікавіший, але складний для орієнтування шлях — по лісистому гребню гірського відрога. Лісові дороги та стежки, що ведуть невідомо куди, і відсутність маркерів роблять його проходження без карти та компасу неможливим. Початок шляху знайшли після кількох розвідок. Стежка повела в північному напрямку. Темп руху час від часу сповільнювали малинники на галявинках. На розгалуженнях вибирали шлях, що вів по гребню або ж повертав ліворуч, в долину р.Стрий. Загальний напрямок був вірний, але непомітну стежинку, що повертала до Розгірчого, без сумніву проскочили б, аби не місцеві грибники. Отже, за чотири години ми пройшли від Скель до церкви в центрі села, а біля автобусної зупинки повернули з дороги наліво, до свердловини з мінеральною водою, Потім вийшли до вказівника на монастир на північній окраїні села. Пам’ятку можна побачити, лише коли дорога підведе до лісистого схилу, а потім стежка виведе до видовбаних у скелі приміщень. На нижньому ярусі — два з’єднані між собою приміщення. У більшому, склепінчастому, колись були келії. На верхньому, куди ведуть видовбані у скелі сходинки, — церква. Від неї вузькою полицею можна вийти на верхівку скелі зі встановленим там хрестом, звідки відкривається панорама карпатських передгір’їв.
Від Розгірчого до Верхнього Синьовидного всього 8 км, які вирішили пройти вздовж річки. Але стежка скоро скінчилася, тож довелося скористатися маршруткою. На гору-останець Золоту в центрі села, де колись стояв давньоруський город і монастир св. Богородиці і де у 1240 р. зупинявся Данило Галицький, піднялися зі шкільного подвір’я, Зверху — цвинтар і збудована у 1938 р. дерев’яна церква на місці старої. Частково збереглися земляні вали та рови городища. Для нас відкрили церкву, показали вдалині пагорб, де також є городище і залишки печер.
До с.Урич рейсовий транспорт ходить нечасто. Нам повезло з попуткою. Від церкви за півгодини піднялися до замку. Вхід на його територію платний, у вартість квитка також входить відвідини музею с.Урич і бойківської хати. Власне, від замку залишився тільки невеликий фрагмент давньої кладки, хоч на не таких вже й старих фотографіях можна побачити кам’яну арку. Зате в первозданній величі збереглася природна складова твердині: рівний майданчик між могутніми скелями. Як і в Бубнищі, наші предки вміло пристосували їх до оборонних потреб. У скельних вертикалях збереглося близько 4000 пазів й заглиблень, у яких фіксувалися дерев’яні конструкції. Таким чином будувався неприступний 5-поверховий замок, що проіснував з ІХ по ХІІІ ст. У скелях збереглися видовбані цистерни для води і колодязь глибиною понад 30 м. Зовнішній вигляд твердині був відтворений багатолітнім дослідником Тустані Михайлом Рожком з розташування у скельній породі пазів та заглиблень.
З Урича дорогою через перевал ми прийшли у курорт Східницю зі знаменитими мінеральними водами, потім оглянули унікальні архітектурні пам’ятки Дрогобича і потягом з Трускавця виїхали до Києва.
