3 жовтня, в день цього ювілею, на сторінці блогів європейських студій всесвітньовідомої Британської Бібліотеки (British Library) опубліковано статтю, присвячену цій унікальній творчій персоналії. Матеріал проілюстровано вибраними репродукціями з видань, які зберігаються у цій престижній книгозбірні. За короткий час публікація була зауважена багатьма читачами, про що свідчить кількість поширень (див.: Pavlo Kovzhun or ‘adopt his enthusiasm...’/). В такий спосіб знову пригадалася Європі колишня слава одного з найяскравіших представників українського мистецького модернізму, палкого популяризатора й продуцента актуальних естетичних ідей епохи, невтомного ентузіаста розбудови культурно-мистецького життя у Львові міжвоєнного двадцятиліття.
Про Павла Ковжуна було чимало написано ще за його життя. Деякі відомості про себе залишив і він сам, захоплююче згадуючи ті чи інші епізоди власної, на рідкість динамічної, біографії. Народився 3 жовтня 1896 р. у с. Костюшки, тоді Овруцького повіту Волинської губернії. Дитячі роки провів на Київщині (село Велике Половецьке), навчався у Васильківській комерційній школі та Білоцерківській гімназії. 1911 року, коли, за його ж словами, відчув себе «свідомим українцем», розпочав навчання у Київському художньому училищі. Своїми педагогами називав, крім сільського учителя Ф. Панасенка, знаних мистців М. Мурашка, І. Селезньова, А. Крюґер-Прахову. За чотири роки навчання він пройшов ранню школу національного гарту, відвідуючи таємні зібрання за участі Г. Хоткевича, М. Лисенка, П.І. Холодного, І. Стешенка, Л. Жебуньова, М. Синицього, а також редагуючи підпільний часопис спілки «середньошкільників» (яку теж очолював) «Голос Юнака».
У сімнадцять років Павло Ковжун взяв участь у першій загальній виставці українських мистців у Полтаві. Тоді найвпевненіше він чув себе у графіці, цікавлячись досвідом пізнього модерну і нових явищ європейського мистецтва, в першу чергу футуризмом. Оглядач однієї з київських виставок у відомому петербурзькому журналі «Аполлон» вирізняє його твори, зазначивши, що той намагається «…Уїстлерівську манеру графіки застосувати до характерно місцевих сюжетів». На жаль, цих робіт не віднайдено, натомість з цього ж періоду збереглися деякі графічні заставки з київського часопису «Сяйво» та обкладинки книг В. Винниченка «Федько-халамидник» та «Боротьба», які засвідчили пошук автором увиразнено пластичної форми, органічно пов’язаної з українською етнічною традицією.
На цій ранній стадії розвитку стильових рис графіки П. Ковжуна можна було вбачати відверті формальні парафрази з творів Георгія Нарбута, на той час найавторитетнішого графіка книги в усій Російській імперії. Трохи згодом Ковжун напише, що «…графіку Нарбута треба розглядати не тільки як технічну геніальність в сім роді, але й як колосальну силу у відродженні українського малярства взагалі, робленого високоаристократичним розумом». Натомість початкуючий художник на цьому пошуковому векторі не зупиняється. Він захоплюється литовським символістом М.К. Чурльонісом, зближується з П. Тичиною, Г. Михайличенком, А. Петрицьким, Р. Лісовським, Л. Курбасом, П. Козицьким у спільних стремліннях творення нового українського мистецтва та літератури. З поетом М. Семенком 1914 року засновує перший в Україні «лівий» мистецький гурток, планує поїздку в Париж. Готуючись до виставки українських «футуристів» (саме з цим рухом асоціювало себе це коло обдарованої молоді), Павло Ковжун їде в Крим, де і застає його початок Першої світової війни. 1915 року його мобілізують в царську російську армію, де він проходить курси прапорщиків, очоливши, при цьому, таємний український гурток. Невдовзі був мобілізований на фронт, у Карпатах – двічі поранений, після чого повертається до Києва. Не пориваючи з українськими колами, виконував нелегальні доручення (зокрема, возив на фронт політичні прокламації).
Що було далі – не обійтися без його ж хронологічних військових нотаток: «З початком революції, яка застала мене на фронті, за українізацію свого полку мав я бути переданий військово-польовому судові. Одначе українізував цілком 26 гарматній корпус, в якім тоді був мій полк; при нім видавав першу військову газетку на румунському фронті п. п. «Козацька думка», якої вийшло понад 30 чисел (тричі тижнево). Увесь час займав багато виборних посад. Пізніше, в Ясах, при штабі 9-ої Армії видавав і редагував тижневик «Україна» (після Терниченка), а ще пізніше, – «Голос Часу» щоденник, що друкувався в 75 тисяч прим., та «Вісник Нац.-Обл. Комісарів Румфронту». При цім – крім мене й Обідного, ніхто на цілім фронті не володів українською мовою в письмі. Був військовим представником місії від Центральної Ради до Румунії»... У черговий раз, після важкої недуги повернувшись до Києва, Павло Ковжун активізується на мистецькому фронті, безуспішно робить спробу поступити до класу Г. Нарбута в новоствореній Державній Українській Академії Мистецтв, натомість невдовзі «був мобілізований Центральною Радою і приділений до Військово-історичного відділу Генерального штабу», «запрошений експедицією Заготови Державних Паперів при Міністерстві Фінансів УНР до конкурсу на рисунки грошей і поштових марок». І знову, між Києвом і фронтом… «Перейшов тифи, повстання, одночасно, як була змога, працював в українській пресі та виконував різні малярські замовлення для війська й уряду. На еміграції я – з дня інтернування українського війська».
З табору для інтернованих вояків Армії УНР у Пикуличах наприкінці 1921 року Павло Ковжун на постійно переїздить до Львова. «Разом з іншими мистцями й архітекторами ділю радість перемоги велико-української мистецької культури над провінціяльною галицькою», – напише він згодом, освоюючи культурний простір міста. Розпочав з співпраці з місцевими видавництвами, заохочуючи власників (серед них Ф. Федорціва, М. Таранька, І. Тиктора) до підвищення естетичного рівня української періодики і книговидання. Встановивши контакти з галицькими діячами мистецтва (М. Голубцем, М. Осінчуком, М. Федюком, О. Кульчицькою, І. Крушельницьким та ін.), він ініціює заснування 1922 року Гуртка Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ) головою якого обрано Міністра освіти і віросповідання УНР Петра Ів. Холодного, який теж переїхав до Львова. Разом з місцевими художниками та колегами-наддніпрянцями (Р. Лісовським, В. Крижанівським, М. Бутовичем, Ю. Магалевським та ін.) Павло Ковжун намагається урухомити виставкове життя Львова. Він сам узяв на себе ношу менеджера різних організаційних заходів, координуючи діяльність ГДУМ-у разом з істориком мистецтва, письменником і редактором М. Голубцем. Його графічні твори на перших виставках гуртка вразили відвідувачів масштабом формально-пластичних шукань, якими жив автор, ставлячи собі за мету синтезувати національну традицію з провідними течіями європейського модернізму. Стрімку еволюцію формально-образного мислення мистця засвідчила вже перша група книг І. Франка 1921-1923 років «Панські жарти», «Із днів журби», «Зів’яле листя», «Борислав сміється», «Semper tiro», «Великий шум», «Як Юра Шикманюк брив Черемош» і «Казки», обкладинки яких стало справжнім святом для галицьких українців. Надалі невтомний волиняк лише нарощував свою активність: зі стійкою періодичністю він продовжував дивувати львів’ян чимраз оригінальнішими рішеннями в оформленні популярних часописів «Світ Дитини», «Молода Україна», «Молоде Життя», «Поступ», «Маски», «Духовна Бесіда», «Культура», «Митуса», календарів-альманахів «Просвіта», «Громада», «Заграва», книг К. Сосенка, В. Софроніва-Левицького, О. Маковея, Б. Грінченка, В. Бобинського, П. Франка, М. Старицького, Є. Чикаленка, Д. Лондона, С. О’Браєна та ін. Більше того, задля більшої національної ваги естетичного чинника в житті українців у Третій Речі Посполитій після поразки національно-визвольних змагань Павло Ковжун рекомендував для різних замовників професійні послуги своїх колег з Наддніпрянщини, які теж опинилися на той час у Львові – Р. Лісовського, М. Бутовича, В. Крижанівського та ін. Доволі швидко це позначилося на цілісному образі нової львівської графіки, з унікальною комбінацією стильових рис – від необароко, неовізантизму до футуризму, експресіонізму, конструктивізму та конгломерату Ар Деко.
Визначаючи суспільно-культурний статус П. Ковжуна в 1920-і роки, необхідно звернути увагу на широкий діапазон його діяльності не лише як художника, але й як модератора різних мистецьких подій, рецензента виставок, редактора, упорядника каталогів, члена літературно-мистецьких угруповань і громадських товариств. Відчуваючи свою потрібність для інтелектуального і творчого життя міста, він намагається бувати всюди, де реалізовувалися значимі національні культурні і господарські проекти. У близькому спілкуванні перебував з відомими письменниками і науковцями М. Вороним, Д. Донцовим, О. Бабієм, М. Рудницьким, Г. Лужницьким, брав участь у заходах, присвячених 10-літтю з часу смерті І. Франка. Разом з тим посилював творчу активність на різних напрямках – як книжковий, газетно-журнальний графік, карикатурист, розробник костюмів для дитячих театральних постановок, проектів килимів, рекламних афіш, малих форм графіки (в першу чергу – екслібрису). Упродовж 1920-х років створив чимало станкових живописних творів, а також розпочав (спільно з М. Осінчуком) працю в галузі церковної поліхромії.
Сам лише послужний список створеного Павлом Ковжуном у Львові за неповних два десятиліття зайняв би багато місця. До нього, поза сумнівом, слід було додати і перелік у більш ніж 100 позицій публікацій у книгах та періодиці, матеріали рефератів, прочитаних у Берліні наприкінці 1930-х років, десяток розписаних (у співавторстві) храмів. Однією з найбільших його заслуг було організаційне скріплення Асоціації Незалежних Українських Мистців (АНУМ) – найбільш діяльної і форматної професійної організації художників загальнонаціонального рівня у першій половині XX ст.
Саме завдячуючи Павлові Ковжуну в 1930-і роки модерна українська графіка тріумфально завоювала симпатії глядачів у великих європейських містах – Празі, Берліні, Римі. Саме завдяки великому міжнародному авторитету Ковжуна репродукції української графіки потрапляли на шпальти найбільш престижних фахових органів – польського журналу «Grafika», чехословацького журналу «Hollar», німецького місячника «Gebrauchsgraphik». На сьогодні його графічні перлини захоплюють дослідників високим авторським стилем, в якому зустрілися новітні явища мистецтва та відлуння національної необарокової традиції. Смерть 15 травня 1939 року зупинила яскраву творчу ходу Павла Максимовича Ковжуна на 43 році життя від звичайного запалення легенів, насправді ж – від фізичного виснаження на усіх напрямних своєї творчої і суспільно-культурної діяльності. Залишив по собі великий приклад Українця і Європейця. А ще – всесильний Вогонь і Пристрасність. Його зусилля були спрямовані на далекі перспективи української національної культури, тому в залишених ним малярських творах і текстах є адресність до нових поколінь Українства. Вчитаємося хоч би в наступні рядки з далекого 1934 року:
«Вогонь! Вогонь у малярстві, в образотворчім мистецтві – це не сюжет, не ілюстрація, не опис природи фарбами – це ані не ліричний вірш на полотні, ані не драматична дія в рисунку, ані моменти діалогів чи полотняне дзеркало портрету – це одушевлена творцем фарба й форма. Саме – форма й фарба впливають так само, як тепло чи холод, як біль і радість – вони є виявом нашої мистецької творчості. (…) Ми не можемо сприймати пасивно мистецький світовий рух, ми можемо сприймати його лиш активно, вносячи й свої мистецькі елементи до сучасної мистецької творчості. Через це ми хочемо змусити нашу думаючу еліту зрозуміти й докладно пізнати наші зусилля, щоб тим самим притягнути її до співпраці, до сприйняття нашої творчості, – одержати від нас нові очі, побачити новий світ у сфері кольору й форми».
