Треба одразу сказати, що назва книжки «Третє Око» — в самісіньке око (даруйте за мимовільний каламбур). По-перше, Ольга Петрова — графік і живописець, чиї роботи знають, цінують і колекціонують і в Україні, і за кордоном. Причому не лише у Європі, але й у далекій Японії. По-друге, кандидат мистецтвознавства, доктор філософських наук, який уміє досконально і чітко розкласти по поличках ті чи інші течії і явища в мистецтві взагалі і в українському зокрема, дати професійну оцінку особистості художника в соціумі. Інколи жорстку і безсторонню. І, нарешті, по-третє: Ольга Петрова — безпосередній учасник багатьох подій, що вплинули на творчість художників, про яких вона пише, особисто знайома з людьми, чия громадянська позиція в різні роки значно вплинула на «зміну участі» інтелігенції.
Зізнаюсь, мені було боязко відкривати книжку — відлякував підзаголовок: «Мистецькі студії. Монографічна збірка статей». Та й видана вона була за сприяння Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України. Мені, непрофесіоналу в мистецтвознавстві, здавалося, що (нехай пробачить мене автор) текст ряснітиме специфічними термінами, зрозумілими і цікавими лише вузькому колу. Але цікавість узяла гору...
Книжка «Третє Око» — не монографія у класичному розумінні цього слова. Ольга Петрова створює живе мозаїчне панно, персонажами якого стають бунтівники-шістдесятники (І.Григор’єв, В. Рижих, А. Рибачук, В. Мельниченко), інакодумці, які не приймають конформізм «совка» і сховалися у «внутрішній еміграції», молоді талановиті художники покоління 70-х (В. Будников, З.Лерман, Ю. Луцкевич, В. Реунов), майстри «українського ренесансу» (термін російських експертів, що з’явився у 80-ті роки) Т. Сільваші, С. Гета, С. Базилєв, С. Одайник, ініціатори руху «антижлобізм» на чолі з Антіном Мухарським, що були модними і популярними наприкінці минулого століття, після розпаду незламної Країни Рад. Не до всіх із своїх героїв автор ставиться однозначно, чиїхось проектів не приймає зовсім, але критика її не агресивна, а аргументована — підкріплена літературними, історичними, політичними алюзіями.
М. ШИМЧУК. ІЗ СЕРІЇ «ДЖАЗ». 2015 р.
Ольга Петрова не дотримується жорсткої жанрової, стилістичної або хронологічної форми у своїх текстах. Не прагне бути відстороненим спостерігачем. Пристрасна, прямолінійна, а часом навіть різка людина в житті, вона не приховує особистих симпатій до обраних нею героїв монографії. Теоретичні статті перемежовуються з яскравими нарисами про творчість художників, близьких авторові по духу, — Сергія Параджанова, Данила Лідера, Адальберто Ерделі.
Особисто знайома з багатьма персонажами книжки — Сашком Животковим, Анною Гідорою, Валерієм Шкарупою, Сергієм Савченком, Михайлом Щиголем, Сергієм Гаєм, Владиславом Шерешевським, Катею Корнійчук, Олексієм Малих, Олександром Павловим — я не лише дізналася про них чимало нового, але й зрозуміла для себе, чому саме ці художники не загубилися в натовпі за часів змін, що живить їхній природний талант і зачаровує, коли дивишся на їхні роботи.
«Який же шир вміститися тут зміг! / Так цілий світ вмістилище знаходить...» — цю цитату Райнера Марія Рільке Ольга Петрова наводить, узагальнюючи розказану нею захопливу історію подорожі до затаєних лабіринтів творчості. І більше коментарів не потрібно.
P.S. Монографія Ольги Петрової «Третє Око» вийшла у світ багато в чому завдяки меценату Стеллі Беньяміновій (StadleyArtFoundation), справжньому цінителю і колекціонеру українського мистецтва. Вона ніколи не афішує своєї участі в якихось акціях подібного плану, і саме тому хочеться висловити їй щиру подяку за можливість прочитати цю книжку.
