Кризовий і переломний 2007-й політичний рік в Україні почався 12 січня з подоланням президентського вето на Закон про Кабінет Міністрів. Саме прийняття цього закону дало істотний поштовх до загострення протистояння між Президентом, з одного боку, та урядом і парламентською коаліцією — з іншого. Законодавчий наступ на президентські повноваження супроводжувався демонстрацією намірів коаліції будь- яким шляхом розширити свої ряди до 300 депутатів за рахунок переманювання депутатів з опозиційних фракцій, що у свою чергу руйнувало фракційну структуру парламенту й парламентську опозицію. Формат «співіснування й конкуренції» між гілками влади змінився форматом гострої політичної боротьби. Крихкий баланс сил коаліція/опозиція/Президент опинився під загрозою.
У березні БЮТ і «Наша Україна» уклали угоду про спільну діяльність і тим самим вийшли на повний об’єднаний формат. Після зміцнення внутрішніх рядів, наступним кроком об’єднаної опозиції стало залучення до своїх ініціатив Президента. До кінця березня коаліція на чолі з Януковичем офіційно оголосила про наступ на опозицію, що виявився в кількісному розширенні парламентської більшості за рахунок опозиційних депутатів. Стратегія регіоналів була направлена на перехоплення й закріплення ініціативи, відтиснення опозиції на узбіччя та зняття загрози дострокових виборів. Для цього регіонали почали роботу з вербування депутатів, які вагалися, в коаліційні ряди. Це зіграло б на ослаблення й дезорганізацію опозиційних БЮТ і НУ.
При цьому ослаблення опозиції прямо впливало й на ослаблення Президента. По суті, це стало відкритим оголошенням війни Президенту та опозиції, оскільки «проект 300» нівелював інструмент президентського вето, і фактично робив Президента номінальною фігурою, оскільки позбавляв його хоч би відносно стабільної підтримки в парламенті та блокуючого пакету у вигляді голосів опозиції.
Весь останній тиждень березня тривали дискусії про те, чи можна розпустити парламент і на якій підставі. В інтернеті навіть з’явилася копія указу про розпуск, який став, так би мовити, віртуальною репетицією. Поворотним на політичному порядку денному став початок квітня — Президент після консультацій із керівниками фракцій підписав указ про розпуск парламенту. Найдієвішою відповіддю коаліції стало звернення до Конституційного Суду. Можливість оскаржити рішення в суді перевела політичний конфлікт у площину юридичних воєн.
Через тиждень-півтора після указу Президента стало очевидним, що коаліційні сили налаштовані щонайбільше — повністю заблокувати тему дострокових виборів, у найгіршому випадку — на максимальне затягнення і відстрочення виборів. Для коаліції життєво важливим було виграти час, для Президента — навпаки, максимально прискорити процес. Так з’явився другий указ Прези дента про розпуск парламенту від 26 квітня 2007 року.
Позиції всередині самої коаліції почали потроху розколюватися. Якщо Партія регіонів була, в принципі, готовою до того, щоб погодитися на дострокові вибори, то їхні колеги з коаліції — соціалісти й комуністи зайняли позицію неприйняття указу Президента. Вже протягом перших днів після 26 квітня стало зрозуміло, що блокує досягнення компромісу між Януковичем і Ющенком Олександр Мороз. Він у кон’юнктурі кризи став найпослідовнішим і найрадикальнішим противником сценарію дострокових виборів.
Тому недивно, що досягнуті у форматі «двійки» Янукович — Ющенко домовленості від 4 травня про те, що дострокові вибори повинні відбутися, спровокували різку реакцію спікера — він не визнав їх як підставу для виборів. Морозу поступово вдалося втягнути Януковича у свою гру. Прем’єр досить швидко денонсує досягнуті з Ющенком домовленості і фактично стає на одну позицію зі спікером. До третьої декади травня стало зрозуміло, що прем’єр і спікер спробують нівелювати виборчий контекст, і спробують нав’язати суспільству та опонентам новий контекст — конституційні зміни, які ще більшою мірою урізують повноваження Президента. Але в результаті гра «в конституційні зміни» так і залишилася грою лише Януковича й Мороза.
24 травня стало очевидним, що діяльність Конституційного Суду остаточно заблокована, причому «зусиллями» двох сторін конфлікту. Його й без того сумнівна легітимність (істотно підірвана серією корупційних скандалів навколо кількох суддів) остаточно вичерпалася. Переговорний процес зайшов у глухий кут, і основним стратегічним напрямом стала Генеральна прокуратура.
Важливість ГПУ полягала в тому, що лише вона в умовах кризи легітимності практично всіх інститутів влади й судової системи, могла формально легітимувати радикальні кроки однієї зі сторін проти опонентів, додати їм певної законності й обгрунтованості.
Це, по суті, і стало відправною точкою до розвитку «силового сценарію» в Україні. Президент приймає рішення про звільнення з посади Генпрокурора Піскуна, внаслідок формального поєднання останнім прокурорської посади з депутатським мандатом. І призначає виконуючим обов’язки Генпрокурора Шемчука. Опоненти, природно, не визнали цього рішення, що спровокувало зіткнення представників силових структур (Державної служби охорони, лояльної до Президента й спецпідрозділів МВС, лояльного уряду) в приміщенні ГПУ.
Щодо цього показовим є той факт, що протягом кількох тижнів усі дії коаліційно-урядових сил носили свідомо провокаційний характер — необхідно було, щоб саме Президент зробив перший силовий крок. Це дало б їм досить підстав для низки ударів у відповідь, апеляцій до міжнародного співтовариства і свого електорату.
Президент же послідовно демонстрував готовність до квазісилового варіанту розвитку подій. Про це свідчать кадрові й управлінські рішення, які приймав Віктор Ющенко в силовій сфері. Йдеться про призначення Олександра Турчинова заступником секретаря РНБО, звільнення генерального прокурора Піскуна, введення в склад РНБО голів обласних держадміністрацій, перепідпорядкування Внутрішніх військ МВС Президенту, наказ про передислокацію до столиці близько 3,5 тисячi бійців Внутрішніх військ тощо. При цьому Ющенко неодноразово давав зрозуміти, що має для успіху силового сценарію як політичну волю, так і належний силовий потенціал.
Крім того, Президент практично протягом усієї кризи тримав у рукаві козирний туз, використати який мав можливість у будь- який момент — засідання РНБО, сама можливість проведення якого постійно тримала в напруженні правлячу коаліцію. Однак Президент не дав спровокувати себе на радикальні кроки, і весь арсенал задіявся переважно як чинник психологічного тиску на опонентів. У той же час, саме проурядове МВС першим застосувало дії, які можуть трактуватися як силові.
Все це відбувалося на фоні нагнітання урядом і коаліцією інформаційного шуму навколо теми «силового сценарію, який розгортається Ющенком». Це був пік протистояння, результатом якого стали тривалі переговори вже у форматі трійки (Ющенко—Янукович—Мороз) і масштабні домовленості, які включали, зокрема, дату дострокових виборів (30 вересня) і законодавчі пакети, необхідні для їхнього проведення.
Внаслідок цих дострокових виборів у парламенті залишилося як і раніше п’ять політичних сил, із тією різницею, що партію екс-спікера Мороза змінив блок екс-спікера Литвина, але важливіше те, що сумарний результат блоків НУ НС іБЮТ перевищив сумарний результат інших партій, що дало їм можливість сформувати правлячу коаліцію самостійно.
Однак навколо створення «демократичної коаліції» у складі БЮТ і НУ НС неодноразово анонсованої спікерами обох блоків під час виборчої кампанії і після її завершення, виникли проблеми. Частина фракції НУ НСзайняла позицію, що фактично призвела до гальмування створення коаліції. Демарш семи депутатів призвів до того, що в інтригу навколо кандидатури спікера публічно втрутився Президент. Віктор Ющенко провів бесіду з «непідписантами», після якої вони поставили свої підписи під коаліційною угодою. З ініціативи Президента була запропонована нова кандидатура від блоку на посаду спікера — Арсеній Яценюк. Ця кандидатура стала підсумком боротьби різних груп впливу в блоці НУ НС і, якщо ширше, в президентському оточенні, оскільки виникла необхідність у такій персоналії на спікерській посаді, яка б була здатна, по-перше, проводити та відстоювати президентську лінію в парламенті, обмежуючи амбіції й можливі замахи на президентські повноваження. По- друге, за такої невеликої переваги коаліції актуальним завданням для спікера ставало знаходження спільної мови з парламентською опозицією.
Голосування «на грані фолу» за спікера й прем’єра продемонстрували, що з одного боку, коаліція є дієздатною, з іншого, — ще раз підтвердилася хиткість такої невеликої переваги для проведення власної законодавчої політики.
Перемога продемонструвала наявність безлічі проблем не тільки з кількісним, але і з якісним складом коаліції. Стало очевидним, що для її успішної роботи необхідний вищий рівень взаєморозуміння й усвідомлення спільності інтересів між політичними силами коаліції і всередині кожної із них, ніж той, який спостерігається нині.
Фінальним акордом інтригуючих подій року, що йде, стало призначення секретарем РНБО Раїси Богатирьової — однієї з ключових людей із Партії регіонів, яка пішла в опозицію. Це призначення можна вважати не тільки інтригою року, але й найбільшою багатоходівкою, яку намагаються розгадати політики, політологи і різною мірою політично ангажовані громадяни. В інтризі з Богатирьовою можна виділити два боки питання: що стоїть за цим призначення і чого чекати в майбутньому.
Очевидно, що провідну скрипку в цій інтризі грає Президент. Ющенка не влаштовує конфліктна структура, що складається після дострокових парламентських виборів у Верховній Раді, жорстке й фронтальне розділення на коаліцію та опозицію, що нівелюють стійкість його позицій на парламентському майданчику. Адже, якщо подивитися на демократичну коаліцію, то реально на неї впливає Тимошенко, а якщо подивитися на фракцію НУ НС, то з урахуванням внутрішньофракційних процесів у час прем’єриади, Ющенко вже не може повною мірою спиратися на «свій» блок.
Як Президенту Ющенку необхідне вибудовування збалансованої політичної системи, компромісної системи влади, інтеграції країни в єдине ціле. Спочатку вирішити ці завдання могла реалізація ідеї широкої коаліції. Однак невдача на парламентському майданчику дала імпульс для пошуку інших мостів для компромісу. У Президента вже неодноразово таким мостом виступала РНБО. Можна пригадати Порошенка за часів прем’єра Тимошенко або Плюща при Януковичі. Таким чином, РНБО вже традиційно майданчик для стримання прем’єра і вибудовування елітного балансу. Ця основна роль уготована й Богатирьовій.
Призначення Раїси Богатирьової — прагматичний вибір для президентської команди. У структуру влади ввійшло помірне крило регіоналів (Ахметов — Колесніков — Богатирьова), яке власне завжди було за владний баланс. Одночасно це працює й на зниження опозиційного потенціалу радикальнішого крила (Янукович — Азаров). Інтеграція Богатирьової в РНБО звузить поле для маневру Януковича, в тому числі з урахуванням його президентської перспективи. Конкурентом і суб’єктом опонування для Януковича і його опозиційного уряду стане легітимний уряд Юлії Тимошенко, а в парламенті — демократична коаліція. Президент же опиняється над сутичкою й тому отримує більше можливостей для маневру.
Не можна не розглядати й той зріз, що Партія регіонів також отримує певні бонуси від цього призначення. По-перше, призначення стало певним струсом для регіоналів, вивело на порядок денний питання довгострокової стратегії партії та перспектив її лідера. І якщо рішення керівництва політради про настійну рекомендацію Богатирьовій відмовитися від пропозиції можна вважати логічною реакцією партії, то той факт, що воно не мало належного значення свідчить багато про що. І про те, що в партії немає єдності, і про те, що Янукович втрачає лідерські позиції. Для регіоналів дуже важливо все ж таки визначиться, які механізми можуть допомогти їм конвертувати свій електоральний вплив у реальну владу. Можливо, відповідь криється в консенсусі еліт, і щодо цього Богатирьова зможе зіграти не останню роль. На посаді секретаря РНБО Богатирьова отримає прямий доступ до Президента, стане каналом зв’язку між главою держави й бізнес-структурами, що стоять за Партією регіонів, яким зрештою доведеться вирішити головне своє рівняння: яке місце зайняти в українській політиці і яким належить бути внеску в будівництво держави Україна.
