Тема розмови журналістів «Дня» із заступником директора Інституту соціології НАН України Євгеном Головахою («Феномен «аморальної більшості», «День», 7 лютого 2003 року, див. також «Наш поступ змінить нас...», «День», 28 березня ц. р.) зачепила багатьох. У редакцію продовжують надходити відгуки читачів, своїми міркуваннями з «Днем» прагнуть поділитися і наші постійні автори. Сьогодні з колегою полемізує професор кафедри соціології Національного університету «Києво-Могилянська академія», президент Київського міжнародного інституту соціології Валерій ХМЕЛЬКО.
Серед даних досліджень, проведених за дванадцять років Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), я знайшов такі, що, на мою, думку, можуть зацікавити учасників дискусії, започаткованої газетою «День» 7 лютого публікацією інтерв’ю з відомим українським соціологом Євгеном Головахою. В цій публікації, серед іншого, наводилися дані про те, що за 20 років (з 1982 по 2002 рік) в Україні значно — з 83 до 36 відсотків — зменшилася частка дорослого населення, яка вважає, що більшість людей iз їхнього оточення є чуйними, завжди готовими прийти на допомогу. І навпаки, частка населення України, яка вважає, що такі люди складають меншість або що їх дуже мало, значно зросла, відповідно — з 17 до 64 відсотків. Цей факт був одним з тих, з яких Євген Головаха зробив логічний висновок про формування в Україні феномена «аморальної більшості».
Запитання, з відповідей на яке було отримано наведені вище дані, вперше було поставлено у 1982 році соціологами ІСД АН СРСР в анкеті всесоюзного опитування і у 2002 році — задля отримання порівняльних даних — воно було повторено без змін. Це запитання формулювалося таким чином: «Як ви вважаєте, чи багато хто серед людей, яких ви постійно зустрічаєте у своєму житті, чуйні, готові прийти на допомогу?» І пропонувалося чотири варіанти відповідей: «Майже усі»; «Більшість»; «Меншість»; «Дуже мало». Таке запитання фактично передбачає оцінювання зазначених якостей оточуючих не тільки виходячи з власного досвіду отримання допомоги від інших людей як вияву чуйності, але й оцінку того, що оточуючі виявляли таку чуйність одне до одного. А останнє так чи інакше формується під впливом розповідей інших людей, які можуть частіше поділитися своїми уболіваннями з приводу недобрих вчинків оточуючих, ніж приємним досвідом отримання допомоги від ближнього. Можливе й протилежне співвідношення. У будь-якому разі, та оцінка готовності оточуючих прийти на допомогу, яку люди дають не обов’язково виходячи з власного досвіду її отримання, є, на мою думку, менш надійною, ніж оцінка, що базується саме на власному досвіді.
Тому, коли в опитуванні, що проводилося КМІС взимку 1992—1993 років у мене вперше з’явилася можливість для отримання подібних даних, відповідне запитання я сформулював таким чином, щоб відповіді на нього базувалися на власному досвіді респондента: «Коли ви потрапляли у скрутне становище i хтось мiг вам допомогти — як часто вам при цьому допомагали?» При цьому пропонувалося такі п’ять варіантів відповідей: «Завжди»; «Часто»; «Час вiд часу», «Рiдко»; «Нiколи». У тому опитуванні (за вибіркою, репрезентативною для дорослого населення України у віці від 18 років) було отримані відповіді 2340 респондентів. Нагода поставити ще раз те саме запитання трапилася і через 10 років — у листопаді 2002 року, коли за аналогічною вибіркою було отримано відповіді 2022 респондентів. Відповіді у цих опитуваннях у відсотках розподілилися таким чином:
КОЛИ ВИ ПОТРАПЛЯЛИ У СКРУТНЕ СТАНОВИЩЕ I ХТОСЬ МIГ ВАМ ДОПОМОГТИ — ЯК ЧАСТО ВАМ ПРИ ЦЬОМУ ДОПОМАГАЛИ?
Аналіз цих даних засвідчує, що за останні 10 років майже у півтора разу зросла частка людей, які у скрутному становищі завжди отримували допомогу від оточуючих. За цей же час майже в 1,3 разу зменшилася частка тих, кому у скрутному становищі оточуючі часто надавали допомогу. У підсумку, частка тих, хто часто або завжди отримував допомогу від людей, практично не змінилася (різниця між цими частками — 39,4% у 1992 році та 36,6% у 2002 році — статистично незначуща). З другого боку, частка тих, хто дійсно зустрічався з аморальністю оточуючих, тобто хто рідко або ніколи не отримував допомоги у скрутному становищі, за останні 10 років не зросла, а зменшилася — з 32,4% до 28% (різниця статистично значуща з імовірністю не меншою 0,99).
Таким чином, якщо враховувати оцінки чуйності людей, що базуються на власному досвіді стосунків респондентів зі своїм оточенням, то немає підстав стверджувати, що після розпаду СРСР в Україні відбувався процес деморалізації людських стосунків і щодо цього у нашому суспільстві сформувалася «аморальна більшість». Хоча в інших аспектах, як показано у дослідженнях доктора Головахи, явища деморалізації напевне мали місце.
