На сьогодні політреформа зупинилася на роздоріжжі, яке було б точніше назвати тактичним тупиком. Маючи на руках уже схвалений законопроект конституційних змін, у якому прописано схеми відносин між парламентом, урядом і президентом, депутати залишаються в цілковитій невизначеності з тим, за якою системою обиратимуть парламент. Власне, те, що реформу почали з повноважень інститутів, а не з моделей виборів, може бути однією з причин появи привиду парламентської кризи, котрий ось уже другий місяць витає над Україною.
Слід нагадати, що моделі виборів — це не тільки правила голосування, а й підмурок, на якому будують, а головне — реалізовують свої функції політичні інститути та коаліції. Тому питання про електоральний бар’єр або, кажучи політичним сленгом, електоральну гільйотину на рівні 1% — вельми непросте. Коротко наведемо всі «за» та «проти». Прихильники низького бар’єра аргументують його тим, що планка в 1% дозволить врахувати інтереси мажоритарних депутатів, які не готові змінити свій «холостий» статус на партійний; поменшає вплив адмінресурсу; збільшиться кількість центристських партій.
Опоненти також мають свої аргументи: низький бар’єр призведе до мультипартійності та клонування великих і середніх партій, а отже, партійного хаосу в парламенті; коаліційна і блокова стратегія на виборах буде непріоритетною, оскільки партії прагнуть самостійно брати участь у виборах; шанс потрапити до парламенту отримають так звані віртуальні та технологічні партії, і, нарешті, виникнуть проблеми зі створенням більшості та коаліційного уряду. Як бачимо, список аргументів широкий і кожен із них можна як підтвердити, так і спростувати. Спробуємо оцінити реальні ризики низького рівня електорального порога.
Очевидний і найімовірніший ризик — мультипартійність. Уявімо собі гіпотетичну ситуацію на виборах із низьким бар’єром. Вихід нових партійних гравців посилить невизначеність партійної конкуренції. Як повинні поводитися так звані усталені партії, які мають свій електорат, по відношенню до нових і, навпаки, яку тактику оберуть нові партії? У зв’язку з цим можна відзначити два ймовірні наслідки. У невигідному становищі виявляються саме усталені партії — вони не можуть точно знати, як поводитися, оскільки політика нових гравців для них невідома. Цілком імовірне те, що ідеологічні партії в подібній ситуації невизначеності зазнаватимуть менших втрат, ніж «прагматичні центристи». Якщо звернутися до українських реалій, то ситуація може виглядати так. В умовно виділених у вітчизняному партійному полі — лівому, правому і центристському — є домінуючі партії. У лівому — це КПУ, СПУ, правому — «Наша Україна», центристському — СДПУ(О) та Партія регіонів. Швидше за все, ліві та праві зуміють зберегти ядро свого електорату. Звідси висновок: основний наплив нових гравців припаде на центр.
Чи зможуть Партія регіонів (а це вже не блок «За ЄдУ») та СДПУ(О) втримати та примножити свої шари виборців в умовах напливу нових «претендентів»? Важливою проблемою для центристів стане пошук власної відмінності в безлічі подібних партій. Виділити та позиціонувати власний бренд буде вельми важко, оскільки програмна база центристів за своєю природою надідеологічна. Крім цього, ідея, що краще мати більше центристських партій, була актуальна на минулих виборах, коли адміністративний вплив був здатен мобілізувати більшість у Раді. Якою буде ефективність подібної мобілізації за результатами виборів за новою пропорційною схемою, після реформи та з новим президентом?
Як поводитимуться нові партії або, точніше, які партійні стратегії реалізовуватимуть мажоритарники? Одновідсотковий бар’єр вигідний, передусім, для тих мажоритарників, які мають адміністративний капітал і представляють великі регіони. Тільки маючи такі ресурси, можна з допомогою партії «зібрати» необхідні для одного відсотка 300000 голосів виборців. Не всi мажоритарники володіють такими ресурсами, що дозволяє говорити про перший і другий «гатунок» одномандатників. Цей розподіл підтверджується й тим, що скромніші одномандатники виступають за збереження змішаної виборчої системи в її нинішньому форматі «50/50». Або навіть за повернення до старої мажоритарки. Тут необхідно пригадати аргумент прихильників низького порога про зменшення впливу адміністративного ресурсу. Якщо вигоду від низького бар’єра отримують мажоритарники тільки «вищої касти», то вплив адмінресурсу тільки збільшується. Швидше за все, так і буде у разі прийняття одновідсоткового бар’єра.
Традиційно вважається, що функція електоральної гільйотини полягає в недопущенні малих партій до парламенту. Якщо ж такі партії отримають парламентські мандати, то головне їхнє завдання — не стільки законотворення, скільки виживання на парламентському майданчику.
Тому створення коаліцій буде поставлене в залежність від дрібних партій. Саме вони зможуть впливати на коаліційну політику, виступаючи держателем усіляких «золотих акцій». Іншими словами, необхідно пам’ятати, що низький електоральний поріг дуже ризикований в умовах парламентського механізму формування уряду. А саме до такого механізму перейдуть за результатами політреформи. Кажучи про малі партії, можна передбачити і критичний варіант можливої ситуації — скільки представників від партій із 1% пройде до парламенту, якщо за порогу в 4% таких депутатів виявляється близько 10? Як поводитимуться в парламенті «фракції» з одним або кількома депутатами?
Цікавий ще один момент. Який вибір робитиме виборець? За зниження виборчого порога кількість партійних учасників збільшується і зростає поле вибору в електорату. Проте розпорядитися цим вибором буде вельми важко. Якщо голосування за ідеологічні партії може бути прогнозованим, то дати оцінку розподілам голосів серед центристських партій буде вже складно. Можна припустити, що частина виборців проголосує за пізнавані партії, частина голосів виявиться в партій «регіонального масштабу», а інші відійдуть до категорії «проти всіх». І тут виникає запитання про втрачені голоси та про пропорційність тієї втрати, що наявна за 4%. За підсумками виборів 1998 і 2002 років одновідсотковий бар’єр подолали близько півтора десятка партій, тобто приблизно половина від усіх учасників виборів. За існуючої системи бонус при розподілі голосів отримують малі партії, оскільки в них найбільші залишки (ст. 76 чинного «Закону про вибори»). Якщо основний прибуток партій буде в розмірі 1—4%, то диспропорційність результатів виборів ще більше зросте.
Які можливі варіанти зниження ризиків неефективності пропорційної системи можна запропонувати?
Пошук компромісу може тривати в таких напрямах. Менш радикальне зниження електорального бар’єра до 2% — відносно оптимальний варіант, на який можуть погодиться передусім ліві. Якщо припустити, що чиста пропорціоналка неможлива, то можна було б залишити змішану систему, але в пропорції 75/25: 75% депутатів обирають за загальнодержавним багатомандатним округом, а 25% — у мажоритарних регіональних округах. При цьому варто спробувати встановити зв’язок між мажоритарним депутатом і партією, та ввести до закону наступну норму. У разі, коли від політичної партії до парламенту проходять 3-5 депутатів за мажоритарними округами, вона могла б мати право на участь у розподілі місць у загальнонаціональному окрузi нарівні з партіями, які подолали виборчий поріг. У нинішньому законі, проте, як і в проекті Рудьковського — Ключковського, закладено тільки один критерій, що обмежує участь партій у виборах — партії на момент виборів повинен «виповнитися» рік. Ефективнішим було б посилення відбору партій саме до початку виборів. Наприклад, згадане обмеження в 1 рік збільшити до 4 — термін між двома виборами до парламенту. Це зменшить список партій та вмотивує їхню роботу над своїм ідейним й організаційним змістом.
