Зараз країна переживає період формування нової влади. З усіх етапів зміни влади в державі цей, мабуть, найменш публічний. Проте також дуже напружений. Коментарі щодо вже здійснених Президентом Віктором Ющенком призначень свідчать про те, що члени команди переможців у кадрових питаннях аж ніяк не одностайні.
Утім, ніхто й не розраховував, що цей процес буде гладкий. Водночас сьогодні головне — зрозуміти, що стара влада робила не так, і що повинна зробити нова, щоб не лише не повторити, а й виправити помилки своїх попередників. А також свої власні... Якими повинні бути найближчі цілі та засоби їх досягнення? Знайомлячи читачів з двома думками стосовно цього, «День» традиційно пропонує продовжити дискусію.
У робочому кабінеті голови парламентського комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування, одного з революціонерів Анатолія Матвієнка поряд із портретами Тараса Шевченка та Михайла Грушевського досі не з’явилося зображення Президента Ющенка. І навряд чи з’явиться. Анатолій Сергійович вважає подібні жести «формальністю» і каже, що реалізовувати новий курс треба справами, а не картинками. При цьому дотримуючись японської мудрості — допомагати, мовляв, Віктору Андрійовичу так, щоб він не здогадувався, від кого надходить допомога... Матвієнка називають «реальним прагматиком» у команді Юлії Тимошенко. Свого часу він активно сприяв укладенню передвиборного союзу Ющенка і Тимошенко. Тож кому як не йому знати все про підписання того самого договору, в якому на той момент ще не президент Ющенко зобов’язався поставити пані Тимошенко на чолі свого майбутнього уряду. Про це, а також про головний виклик новій владі — зміну власної структури та філософії — в інтерв’ю «Дню».
— На думку експертів, одним із наслідків минулої виборчої кампанії став розкол як суспільства, так і еліт. Які важелі задіє нова влада для відновлення діалогу?
— Деморалізація — головна проблема сучасного українського суспільства, що зачепила насамперед верхні його шари. Природно, такі тривалі й ускладнені вибори лише посилили тенденцію «напіврозпаду». На сьогодні представники еліт роблять вельми незграбні маневри, намагаючись вгадати, в який бік податися — так, щоб не втратити, а примножити. Звідси головна вимога до нових лідерів — змінити саму філософію влади. Безглуздо чекати радикальних змін, продовжуючи розглядати входження до високих кабінетів як запоруку власного благополуччя. Усім важливо зрозуміти, що віднині подібна практика нівельована. Що раніше розпочнеться поступальний рух до відносної моральності влади (її абсолютної величини просто не існує), то раніше реалізуються задекларовані зміни. Виникає запитання: хто очолить цей рух, яка сьогодні наша еліта? Особисто я умовно розділяю її на два типи: «чорну» та «інтелігентську». До першої у своїй більшості можна зарахувати тих, хто «кермував» досі; до другої — тих, хто питання моральності ставить вище за інші, тих, хто незабаром, маємо надію, перебере реальні управлінські важелі. Ця градація застосовна не лише до чиновників вищих ешелонів, а й до будь-якого члена суспільства, який розділяє позначені установки.
— У чому головні ризики нової влади?
— Одне з першочергових завдань — прийняти себе такими, якими ми є. Політична, культурна, соціальна й інша «різношерстість» нашого суспільства — не вада, швидше за все, навпаки, але важливо навчитися взаємодіяти саме в такому форматі. Відмінності повинні пробуджувати не агресію, а повагу. До єдиних стандартів за граничні строки ми неодмінно прийдемо, але для цього треба обрати правильний напрям. Спроби нав’язати сходу і заходу, півночі й півдню єдиний стандарт сьогодні помилкові. На жаль, у кожного своя, по-своєму об’єктивна «правда», що вимагає пошуків точок зіткнення. Для полегшення взаєморозуміння треба створити атмосферу толерантної дискусії з питань, погляди на які різняться. Можливо, є сенс підкріпити цю ініціативу законодавчо, запустити потужну загальнонаціональну програму. Це найскладніший, але єдиний можливий і надійний спосіб возз’єднання країни.
Друга, частково вже окреслена, необхідність — зміна системи влади. Серед перманентних порушень Конституції непоміченим залишається найгрубіше — відсторонення громадян від головних процесів державності. Без ефективного народного контролю за діями власних обранців громадянське суспільство немислиме.
Третій іспит — децентралізація влади, метою якої має стати затвердження місцевого самоврядування. Ще класики марксизму-ленінізму стверджували, що будь-яка централізація загрожує монополією, а та в свою чергу — узурпацією та деградацією. Проблеми владної вертикалі посилюються її конфліктом із приватною власністю. Схема їхніх взаємин незмінна з початку 1990-х, виняток становлять лише часи, коли левова частка власності належала державі, інший механізм управління був неможливий. На сьогодні приватизаційні процеси практично завершені, а структура відносин залишилася колишньою. Будь- яка успішна влада — насамперед ефективний менеджмент, говорити про який поки що, на жаль, не доводиться. Його становлення — першорядна потреба, яка, на жаль, може спіткнутися об відсутність кваліфікованих молодих кадрів.
Важливо не розчарувати людей, які видали учасникам оранжевої революції величезний кредит довіри. Інакше ми знову зануримося на глибину, з якої не піднятися й через кілька десятиріч.
— Які глобальні виклики?
— Створення в світі якісно нового портрета України — не буферної зони, а самодостатньої країни, без участі якої будь-який процес неповноцінний. «Велика сімка», в зв’язку з приєднанням Росії, вже давно стала «вісімкою». Росія — впливовий суб’єкт міжнародних відносин, на думку якого зважають попри все. Наша позиція також повинна бути авторитетною. При цьому важливо адекватно оцінити обсяги політичного, інтелектуального, економічного потенціалу, які ми готові інвестувати у власне ствердження за межами країни. Це в свою чергу має на увазі відмову від подальших пошуків «паровоза», за який можна було б «вчепитися» шляхом до Європи.
— Ставлячи перед собою такі далекосяжні цілі, нова влада, однак, дотримується традицій старої — основні посади займають люди, яким Президент Віктор Ющенко певною мірою зобов’язаний. Що ж усе-таки первинне — персоналії чи завдання, які треба вирішувати? Хто під що підбирається?
— Сьогодні в нас багато справ, але не можна хапатися за все одразу, важливі правильно розставлені пріоритети. Президент це розуміє, тому й підбір команди здійснюється відповідним чином. Люди запитані під конкретні завдання. Зміна структури влади — давно назріла необхідність, проте такої ваги питання не можна вирішувати «нахрапом», що підтверджує найбагатший досвід того ж місцевого самоврядування. Мер, який приходив на посаду на рік-два й одразу брався за системні рокіровки, незмінно зазнавав фіаско.
Починати треба з малого, на рік, що залишився до парламентських виборів, роботи вистачить, головне — не розтратити енергію даремно. Насамперед треба зосередитися на виправданні покладених на «оранжеву команду» реформаторських надій. Успішність спільної справи дозволить прогнозувати отримання в 2006-му більшості мандатів, що, підсумовуючи тимчасовий резерв, дасть можливість розпочати грунтовне реформування системи державного управління. Тому на цей час кандидатура Юлії Тимошенко на прем’єрську посаду одна з найбільш адекватних. Суспільний запит на неї великий, до того ж Юлія Володимирівна має певні особисті амбіції з оптимізації економіки та соціальної сфери. Навряд чи комусь ще треба пояснювати, що сама вона в політику прийшла не за легким заробітком. Особисто я вважаю вибір Ющенка вірним, а ось наскільки він виправдається — доводити самій Юлії Володимирівні. Доцільно встановити для неї високу планку суспільних вимог, виражену, скажімо, в конкретних цифрах економічного зростання. Таким чином, її звітність перед виборцями була б предметною.
— Скільки голосів, за вашими прогнозами, вона набере в парламенті?
— Кандидатура буде затверджена, можете не сумніватися. Сьогодні важливо дати шанс проявити себе й самому Ющенку — підтримати ту кандидатуру, на яку він вкаже.
— Ви були одним із тих, хто свого часу лобіював політичний союз Тимошенко та Ющенка. Чи знаєте ви про існування договору, в якому Віктор Андрійович нібито зобов’язався зробити Юлію Володимирівну прем’єром?
— Знаю. Я не був ні його автором, ні ініціатором, але можу підтвердити факт існування й автентичність цього документа. Його було завізовано на початку липня, фактично одночасно було проголошено про створення «Сили народу». Особисто я взагалі не прихильник підписання всіляких договорів, хоча в рамках створення різних коаліцій це досить поширена практика. Краще укладати союзи честі, не переносячи їх при цьому в публічну призму... Але якщо вже підписалися, будьте ласкаві виконувати! Те, що сьогодні Ющенко тримає слово, хоча під різними, зокрема й цілком об’єктивними приводами, міг би від нього відмовитися, — хороший знак. Це, до речі, стосується не лише Юлії Володимирівни, а й багатьох його раніше задекларованих програмних дій, наприклад, тієї ж поїздки до Росії тощо. Хоча трапляється й так, що неможливість виконання раніше укладених домовленостей зумовлена новими викликами часу. Дуже часто полон власних ілюзій ми називаємо високою політикою.
— Чи підтримували ви Тимошенко в її раніше озвученому прагненні відмінити політреформу?
— Ні, не підтримував. Історію не програють назад.
Конституція — вищий щабель, первинні зміни треба реалізовувати на рівні звичайної законодавчої бази. Для цього за решту півтора року треба провести ретельний моніторинг усіх владних інституцій, чітко визначити відповідність їхніх завдань і функцій профільному законодавству. Той, хто скаржиться на обмеженість повноважень, слабкий як менеджер, навряд чи варто надавати таким шанс. Запорука ефективності влади в збалансованості прав і відповідальності. Право без відповідальності — авторитаризм, відповідальність без прав — останній наш Кабмін, який вічно з побоюванням озирався на президента. Ці перекоси багато в чому пояснюють тривалий процес «тупцяння на місці». У законопроекті про зміни до Конституції, відомому під №4180, безліч недоліків, але одна з безперечних переваг — солідаризація Верховної Ради й уряду. Всі роки незалежності між ними тривала «холодна війна», при цьому «командував військами» глава держави. Зміни необхідні й у структурі місцевого самоврядування. Адміністративна реформа потрібна для самостійного розвитку регіонів, а не для створення, як багато вважають, федеральної вотчини з 27 ма маленькими президентами.
Із недоліків, що вимагають «точкового» доопрацювання, — імперативний мандат, компетенція прокуратури тощо. Важливо виправити огріхи, але навряд чи це достатній привід для нівелювання попередніх домовленостей. Хоча за бажання привід знайти, звісно, можна… Повторюся: справа не в обсязі повноважень, а в морально-етичних якостях лідера, в тому, яким шляхом він прийшов до влади. Так Вацлав Гавел, не маючи реальних важелів впливу, став справжнім батьком нації, користуючись авторитетом, який має не кожен монарх.
— Деякі екс-більшовики, скажімо так, жартують, що за прем’єра Тимошенко «технічною» буде посада Президента, а не голови Кабміну...
— Докорінно помилкова думка. Хоча, звісно, принаду формалізувати цю посаду, особливо з урахуванням набуття чинності конституційних змін, новий лідер мав велику. Єдине, про що я просив Ющенка, — утриматися від такої принади. Як бачимо, він зумів поставити інтерес країни вище за власні амбіції. Сили треба множити, а не концентрувати в одних руках. Це максимально спростить і прискорить виконання зобов’язань, узятих на себе нашими командами. У тому числі збільшуючи шанси отримання більшості мандатів у 2006-му. Реакційна Верховна Рада може стати серйозною перешкодою в реалізації запланованого. Є ризик знову проміняти продуктивну діяльність на красиву війну.
Водночас уряд, дякувати Боговi, не є вічною константою. Його, як вже йшлося, призначають під конкретні завдання. На сьогодні першочергове — навести елементарний лад, узяти курс на зміну філософії влади, «олюднити» її обличчя. Наступний етап — затвердження України в глобальному світі. Очевидно, це зажадає нових виконавців. Хто очолить цю команду — окреме питання, очевидно, що прем’єра оцінюватимуть за плодами його попередньої діяльності.
Будь-який здоровий організм вимагає регулярного оновлення та поповнення резервів. Запити визначаються згідно з вимогами та викликами часу, що окреслилися на попередньому етапі.
— Тобто Кабінет Тимошенко (в разі, якщо її кандидатуру затвердить парламент, звісно) може не дотягнути й до вересня нинішнього року?
— Складно прогнозувати, проте хоч скільки б ти мав часу — зобов’язаний відпрацювати його ефективно. У історію варто входити не як уряд-довгожитель, а як уряд- реформатор. Амбіції — справа хороша, але в політиці вміння вчасно піти дуже важливе.
— Хто в новому Кабміні лобіюватиме інтереси південних і східних регіонів?
— Я б доручив цю роботу претендентам на віце-прем’єрські портфелі. Причому діяти вони повинні не в Києві, а безпосередньо на місцях. Так простіше, та й ефективніше доводити свою авторитетність і компетентність.
— Чи запросите до співпраці в уряді своїх опонентів?
— Опонентами вважаю лише тих, хто заради збереження на посаді в період «міжвладдя» торгував совістю та законом. З усіма іншими ми готові вести діалог. Проблема не в тому, що в нас якась злоба щодо своїх попередників, а в тому, що нова кадрова політика повинна відповідати очікуванням Майдану.
— Соціалісти час від часу заявляють, що в разі незадоволення їхніх кадрових амбіцій перейдуть в опозицію...
— Мороз коливається між необхідністю облаштування України й урахування внутрішньопартійних кон’юнктурних інтересів заради проходження до наступного парламенту. На сьогодні ця дилема актуальна для багатьох політиків. У опозиційності соціалістів особисто я не сумнівався з самого початку, проте для вулиці їхня поведінка виглядає непослідовною. Якщо запорука його підтримки Віктора Андрійовича був портфель, то чому він одразу про це не сказав із трибуни?
