Завтра в нашого північно-східного сусіда свято — День Росії, який нещодавно іменували «днем незалежності». Так Російська Федерація відзначає схвалений чотирнадцять років тому законопроект про суверенітет Росії. Варто нагадати, що схожий документ (тільки під назвою Декларація про державний суверенітет) Україна прийняла лише місяць по тому — 16 липня 1990 року. Цим була започаткована незалежність нашої країни... Андрій Кокошин нині очолює комітет Держдуми у справах СНД і зв’язках зі співвітчизниками. Із 1973 працював в Інституті США й Канади АН СРСР. З 1984 — заступник директора інституту. На початку 90-х займав посаду першого заступника міністра оборони. У 1998 майже рік був на посаді секретаря Ради безпеки Росії. У своїх заявах він часто висловлює дещо більше, ніж офіційну позицію Москви. Його оцінки цікаві насамперед тим, що він наводить реальну аргументацію, яку рідко згадують у офіційних документах. Не виключено, що «сканування» ситуації в передвиборному українському політикумі, проведене паном Кокошиним під час нещодавнього приїзду до нашої країни, буде використано при виробленні ключових елементів української політики РФ на найближчу перспективу.
ПРО СУВЕРЕНІТЕТ ТА «ПОМИЛКИ»
— Пiсля вашого інтерв’ю, яке ви раніше давали, у нас склалося враження, що ви прихильник досить жорсткої політики Росії стосовно країн СНД. Жорсткої у плані економічних інтересів Росії, «керованого суверенітету» сусідів Росії по СНД...
— «Керований суверенітет»? Цікавий термін. Перший раз про нього чую. Я його собі запишу для наших політологів.
— Це термін українських політологів, які вважають, що Росія зацікавлена в керованому суверенітеті України, Грузії та інших пострадянських країн. А на вашу думку, яка Україна потрібна Росії — в економічному, політичному, оборонному плані?
— Я вважаю, що розпад Радянського Союзу не був неминучим і що це дуже велика трагедія для десятків мільйонів людей. Це втрата гігантського ринку для всіх нас, втрата конкурентоспроможності на світових ринках. У нас, у Росії, були ілюзії, що всі інші республіки — це тягар. А в інших республіках вважали, що позбувшись «п’яти Москви», вони також заживуть чудово. Час показав, що все не зовсім так. Але ми тепер живемо у світі суверенних держав. Ми поважаємо суверенітет України. І підтвердженням цієї поваги (а це дуже важливий та етапний момент у розвитку наших відносин) була ратифікація Договору про держкордон, яка відбувалася у Держдумі не безболісно. Крім цього, була ще ратифікація Договору про розмежування Керченської протоки й Азовського моря та угода щодо ЄЕП. І сьогодні я вважаю, що, хоч як це парадоксально звучить, Росія — одна з найбільш зацікавлених держав у тому, щоб Україна була реально суверенною державою. Наш інтерес полягає в тому, щоб Україна дійсно могла самореалізуватися як нове історичне утворення, як дружня Росії держава, як наш дійсно партнер... Але для того, щоб країна справді відчула себе суб’єктом світової політики, необхідний час, можливо, період кількох поколінь. Нині ми спостерігаємо в Україні зіткнення кількох поглядів, — у тому числі, що Україні якомога швидше треба інтегруватися до західних структур.
— Євроатлантична інтеграція — це офіційний курс.
— Так. Але я вважаю, що саме за такої інтеграції Україна втрачатиме суверенітет. ЄС — це об’єднання країн, які добровільно відмовляються від частини свого суверенітету. Це потрібно добре розуміти, і з цього виходити. Якщо Україна, будучи суверенною державою лише 13 років, готова вже відмовитися від частини свого суверенітету, як це роблять європейські держави, які є суверенними вже протягом 500—600 років, — це одна справа. Але я думаю, що з погляду серйозної соціології, політології — це досить спірне питання. Президент Путін показав, що ми будуємо в сучасних умовах відносини з Україною з огляду на те, що це суверенна держава з власними інтересами, які не завжди збігаються з російськими, і, водночас, це держава, з якою нас пов’язують унікальні історичні пута. Як мільярди капілярних судин — родинні, дружні, культурні, духовні зв’язки, які роблять наші відносини унікальними. На сьогодні у світі є мало держав, які б мали такі зв’язки. Тому я вважаю, що жодного натяку на те, щоб застосувати явно неросійську концепцію керованого суверенітету стосовно України, з нашого боку зараз немає.
— А як тоді узгоджується з визнанням суверенності України досить болісна реакція багатьох політичних сил у Росії на намір України вступити до НАТО?
— У нас є різні політичні сили й різні політичні переконання. Я, наприклад, вважаю, що вступ до НАТО буде колосальною помилкою з боку України. НАТО тільки зовні така консенсусна організація з рівноправними членами. Там багато найважливіших рішень приймають за такою схемою, що для України це виллється у значну втрату суверенітету, підлаштовування під абсолютно визначену жорстку схему, функціонування якої визначатимуть не в Києві і навіть не у Брюсселі, а, у кращому разі, у кількох світових столицях. Слід розуміти, що НАТО — це був спочатку не тільки військово-політичний проект, але багато в чому й економічний проект. І створення цієї організації (а воно, до речі, було дуже форсованим) призвело до масового проникнення на європейський ринок великих американських корпорацій і банків, які дуже міцно осіли в Європі, куди їх до цього намагалися не пускати. Звісно, Європа в той час була дуже ослаблена, але й НАТО було тим політичним каркасом, який забезпечив проникнення американського капіталу в Європу та закріплення його позицій. НАТО багато в чому забезпечило ті потужні позиції американської економіки, які потім реалізувалися, особливо в 90-і роки, перетворивши США справді на єдину супердержаву не тільки у військово-політичному, політичному плані, а й в економічному. НАТО — це організація, яка скорочує наші конкурентні можливості у світі. Ми не маємо наміру з НАТО воювати або конфронтувати, але нічого хорошого я, наприклад, у розширенні НАТО на Схід не бачу — ані для нас, ані для вас.
КАПІТАЛ І БЕЗПЕКА
— Ви сказали, що НАТО — неконсенсусна організація. А ОДКБ — консенсусна організація?
— ОДКБ — організація абсолютно нового типу. Це не військова махина, яка була вибудувана в роки «холодної війни» — з гігантською інфраструктурою, з важкими дивізіями, з гігантським штабом, із величезною бюрократією, з Комітетом ядерного планування. ОДКБ — організація, покликана, передусім, мати справу з сучасними загрозами: це боротьба з тероризмом, боротьба з розповсюдженням зброї масового знищення, з наркомафією, наркотрафіком. НАТО було побудоване виключно під лозунгом «військово-політичного стримування Радянського Союзу й організації Варшавського договору». На жаль, НАТО досі здебільшого не змогло перебудуватися. Це організація з колосальною силою інерції, яка показала в багатьох сферах свою неефективність. Рівень внутрінатовської співпраці, наприклад, у боротьбі з тероризмом, за відгуком самих натовських експертів, дуже низький. НАТО показало невисокий ступінь ефективності в операціях зі встановлення миру в Косово — там, як і раніше, зберігається страшенна напруженість, і нещодавно знову були спалахи насильства. Не дуже ефективним НАТО виявилося в доведенні до кінця антитерористичної операції в Афганістані. Російські офіційні особи багаторазово порушували питання про те, що НАТО має перебудовуватися відповідно до вимог сучасності. Але вона перебудовується дуже повільно. І це зрозуміло: є величезна бюрократична інерція. В неї є ще й інша функція — надати політичне забезпечення економічним інтересам певних груп американського бізнесу. Ці інтереси дуже глибоко проникли й переплелися з інтересами конкретних фінансово-промислових груп Західної Європи. І процес розширення НАТО на Схід — це, в тому числі, і процес розширення політичного ареалу певних фінансово-промислових економічних угруповань.
— Якщо говорити про проникнення іноземного капіталу, то багато хто в Україні відзначає проникнення саме російського капіталу. Наприклад, в Україні нещодавно вибухнула досить серйозна бензинова криза. Монополія на поставки нафти й виробництво нафтопродуктів належить двом російським компаніям — ТНК і «Лукойл». Багато експертів, Фонд держмайна України стверджують, що рівень проникнення російського капіталу в цю сферу перевищує допустиму норму, і вже потрібно щось робити в законодавчому порядку...
— Такі питання слід серйозно обговорювати за столом переговорів — як бізнесу, так і урядам обох країн. У нас, наприклад, зараз у Москві спостерігається активне проникнення казахського фінансового капіталу. І не всім банкам у Москві це подобається. Але я вважаю, що це здорове явище. Казахському капіталу стало тісно на своїй території. Можливо, він скоро й в Україні з’явиться. Але це, я ще раз повторю, здорове явище — воно створює конкуренцію.
— А чому ви називаєте проникнення казахського або російського капіталу здоровим явищем, а американського — нездоровим?
— Я не кажу про проникнення. Ми, приміром, також боролися за залучення до Росії американських інвестицій. Це природне явище. Американців не пускали європейці до певного часу в Європу — принаймні, намагалися це обмежити. Американці встановили певний ступінь політичного контролю над Європою під приводом боротьби з проникненням комунізму — і створили сприятливіші умови для свого капіталу. Ось і все. Це майже як явище природи — і слід це так і розцінювати. Зрозуміло, що багатьом європейцям це не подобається, і триває боротьба за відігрування цього простору. Американці, наприклад, були категорично проти, щоб Європа мала власну авіаційну промисловість. Американці були категорично проти, щоб Європа мала власну електронну промисловість, власну ракетно- космічну промисловість. Але французи не погодилися з цим і зберегли власну авіаційну промисловість. А дух деголлівської Франції дозволив цій країні стати одним зі світових лідерів у сфері ракетної промисловості. Для нас — Росії та України — нині винятково важливо налагодити співпрацю в авіаційній сфері. Тільки тоді Україна має шанс залишитися авіаційною державою. Я впевнений, що з ЄС з «Аеробусу» у вас, з «Боїнгом» або з «Макдонелл Дуглас» такої співпраці з АН-148 або АН-70 не буде. Україна має шанс зберегтися ракетно- космічною державою також, передусім, у співробітництві з Росією. І ми готові йти на розширення цього співробітництва у сфері високих технологій. Просто і ви, і ми повинні розуміти ту реальність, в якій ми знаходимося, без будь- яких ілюзій початку 1990-х років. У світі діють великі об’єднання, які собі створили певні ареали, де вони домінують або намагаються домінувати. І на цьому полі інші гравці не потрібні. Нам самим доведеться воювати за це поле, зберегти, наприклад, авіаційну промисловість України й Росії з мільйонами зайнятих можна лише спільними зусиллями. Залучення України до західного ареалу політичного впливу — я вважаю, це кінець української авіаційної промисловості.
— Чому ж із співробітництва у конкретних великих проектах, наприклад, в авіапромі, обов’язково має випливати неможливість залучення України до західного оборонного й економічного простору?
— По-перше, слід мати на увазі, що ми нині знаходимося в тій фазі, коли про практичний прийом України до ЄС, до НАТО не йдеться. І про це досить однозначно на нещодавньому саміті ЄС заявили західні європейські лідери: мовляв, вони беруть певну паузу, Україна надто велика, щоб переварити її, набрати потрібну кількість субсидій, щоб здійснити вирівнювання економічного рівня. Тому це питання швидше філософське.
— Швидше, питання часу.
— Так, питання часу. Я вважаю, що ми цілком можемо розглядати як варіант спільний вхід до європейського економічного простору Росії й України, але тільки заздалегідь відпрацювавши спільні позиції, але й разом посилившись, «розкрутивши» собі років на 8—10 такі темпи зростання, яких немає й не буде в ЄС. Якщо це будуть спільні позиції та спільні проекти, ми туди увійдемо як набагато більш шановані люди, і з «парадного входу», а не з «бічного».
ПАРАДОКСИ ВІДНОСИН
— Але що стосується двосторонніх економічних відносин України та Росії, то поки що це суцільний набір парадоксів. З одного боку, є угода про вільну торгівлю (ще до ЄЕП та ЄврАзЕС — досі не ратифікована Держдумою) і є постійні двосторонні торгові війни: щодо труб, щодо карамелі, щодо автомобілів, авіаперевезень, антидемпінгові розслідування. Зараз росіяни не задоволені умовами приватизації «Криворіжсталі», одна з російських компаній порушує питання про антидемпінг для українського металопрокату. Як пояснити цей парадокс: на рівні президентів, на рівні парламентаріїв постійно йдеться про економічну інтеграцію, про зняття всіх бар’єрів, а на рівні бізнесу — конкуренція і годі?
— Я вважаю, що нам треба зараз відпрацювати всю механіку взаємодії на політичному рівні. Тоді це безумовно позначиться і на рівні взаємодії на економічному рівні. Ми зараз домовилися з українськими парламентаріями (останні кілька місяців ми різко інтенсифікували контакти) про те, що ми обговорюватимемо цілу низку конкретних галузей економіки, промисловості, де наші інтереси не врегульовані або де є спільний інтерес, спільне розуміння інтересів, але немає поки що механізмів їх реалізації. Починаючи з тієї ж авіаційної, ракетно-космічної промисловості. Нещодавно, наприклад, ми обговорювали у Верховній Раді й питання про те, щоб у нас була спільна політика у сфері металургії, зокрема спільного захисту наших інтересів на зовнішніх ринках щодо продукції металургійної промисловості. Це надзвичайно актуальне питання як стосовно європейського ринку, так і стосовно дедалі важливішого ринку на Сході, наприклад у Китаї. Це, звісно, швидко не вирішується. Європейці гармонізували свої інтереси у цій сфері довгі роки. Пригадаймо, приміром, що початком створення ЄС було Європейське об’єднання вугілля й сталі. Можливо, нам — Україні, Казахстану, Росії — треба створювати також подібне об’єднання... Взагалі є думка про те, що конфлікти у сфері вугледобувної та сталеливарної промисловості були мало не головним джерелом політичних і військових конфліктів у Європі. Тобто, тут має бути дуже велика й серйозна робота: і не тільки для підприємців, — так просто її не вирішиш. У вас і в нас підріс молодий зубастий бізнес, який, звісно, рветься побільше захопити під свій контроль.
— Тобто проблема інтеграційних проектів у СНД у тому, що вони починають будуватися з політичного даху, а не з фундаменту?
— Нічого страшного в цьому немає: вони можуть будуватися і з даху, і з фундаменту. Якщо є хороша концепція побудови інтеграційного проекту зверху за наявності загального політичного каркаса — це хороший варіант. Але він має обов’язково закріплюватися й знизу. І я впевнений, що багато наших промисловців у цілій низці сфер цілком готові піти на реалізацію цих інтеграційних проектів.
ВІДЛУННЯ ТУЗЛИ
— В Україні дуже багатьох, у тому числі й тих, хто iз щирою симпатією ставився до Росії, неприємно вразила історія з Тузлою. Ваша оцінка: що це було?
— Я в цій ситуації ще до кінця не розібрався. Дякувати Богу, що ми її залишили в минулому і вийшли на договір про Азовське море та Керченську протоку. І ось тут саме те, що було зроблено на вищому рівні, компенсувало ті невдалі форми поведінки, які були з обох сторін на місцевому рівні. Що це було, сказати важко. Швидше за все, дурість, що показала особливу чутливість обох сторін до таких проблем. Ось зараз нехай розберуться з цією справою експерти, потім це питання буде винесене на політичний рівень, і, я вважаю, проблему буде вирішено. Можливо, російські діячі, які займалися цією дамбою на місцевому рівні, просто недоврахували чутливість українців до цієї проблеми. А українці виявили надреакцію стосовно таких дій з боку місцевої влади Росії. Але Тузла — це урок, який нам треба запам’ятати, щоб ніколи нічого подібного не повторювалося.
— Навряд чи можна стверджувати, що цей конфлікт вичерпаний. Російські ЗМІ продовжують говорити про те, що Тузлу розмиває, і цю тему періодично порушують. Взагалі, як ви оцінюєте образ України в російському медіа-просторі? Іноді після перегляду новин по російських телеканалах складається враження, що в Росії, після чеченців, є два вороги — Україна та Грузія...
— Я вважаю, що загалом це невірна інтерпретація. Хоча проблема, звісно, є. Ми також про це говорили на зустрічі парламентаріїв, зокрема в Алушті, і навіть створили одну з п’яти робочих груп, яка займатиметься цією проблематикою. Є, як і раніше, певний синдром «старшого» й «молодшого брата» з обох сторін, якого нам слід позбуватися. Ми, в Росії, повинні чітко поводитися відповідно до визнання того, що Україна така сама суверенна рівноправна держава, як і ми. У свою чергу, українці в тій або іншій дії Росії вбачають ущемлення своїх прав... Цього нам треба обов’язково позбуватися. І я вважаю, що поведінка нашого президента Путіна якраз демонструє саме цей вектор. Але інерція в бюрократії, та й у громадській думці, як і раніше, велика. Правда, і тут я з цим стикаюся також. Приходжу у Верховну Раду, а там, буває, стільки «накидають» питань, які дірки з бублика не варті, бо є відображенням цього синдрому, а не реально існуючої проблеми...
— Ви, з одного боку заявили, про зацікавленість Росії в суверенності України. З іншого — про «колосальну помилку»: розширення НАТО на Схід. Чи Росія перешкоджатиме інтеграції України до Альянсу, в тому числі й у рамках «двадцятки»?
— Тут є ціла низка питань так званої вищої світової політики, які ми саме зараз почали разом із нашими українськими колегами дуже відверто обговорювати. Ми вважаємо, що Україна має бути справді нашим стратегічним привілейованим партнером не тільки в суто двосторонніх відносинах, а й у цілому ряді інших сегментів світової політики, де в нас є спільні, паралельні та співпадаючі інтереси. Це стосується і регіону Чорного моря, і відносин із країнами Центральної та Східної Європи. А потім, Україна досить велика держава, щоб відігравати помітну політичну роль і в інших районах світу. І я знаю, що зараз інтенсифікувалися консультації, зокрема по лінії МЗС, відбулися спільні засідання колегій — тобто це не просто вже декларації, а почалася практична політична робота. Ми маємо своє ставлення до розширення НАТО на Схід, і висловлюємо його колегам з України. Адже ми тут не посилаємо, як Америка, своїх емісарів щотижня, які розповідають про привабливість євроатлантичної орієнтації. Я звернув увагу, що деякі офіційні особи США пальчиком погрожували Україні, мовляв, вам не треба вступати до ЄЕП. Хоч один російський діяч таку заяву робив, до вас приїжджав? Я, наприклад, такого не пам’ятаю.
— Можливо, річ у тому, що російський політикум краще знає «місцеві традиції» та не зловживає публічними заявами?
— (Сміється. — Ред. ) Ні, відмінності не в цьому. Ми маємо свою позицію в питанні інтеграції України до НАТО, але ми не поводимося так, як Захід.
— А якою буде політика Росії в цьому питанні найближчим часом?
— Ми вестимемо роз’яснювальну роботу. Як я, наприклад: відверто розповідаю своїм колегам — як приймають рішення в НАТО, в ЄС, у кого там яке право голосу, що таке «стара» й «нова» Європа...
ВИБОРИ
— В чому, на вашу думку, полягає інтерес Росії на українських виборах?
— Вибори — це, звісно, суто внутрішня справа України, але ми ставимося до них з великою цікавістю й увагою. Оскільки в чомусь вони схожі на те, що відбувається в нас. Крім того, усе це зовсім поруч.
— Схожі? Але в Росії було відомо, хто стане президентом, а в Україні — ні.
— То це ще цікавіше, створюється інтрига.
— Ви хочете сказати, що в Росії немає «свого кандидата» на цих виборах?
— Це ваше суверенне право.
— З ким ви зустрічалися в Україні і про що домовилися?
— Усіх називати довго. Але насамперед я зустрівся з досить великою й репрезентативною групою своїх колег-депутатів із різних фракцій. І це найголовніше. Були ще зустрічі з іншими політиками, які не є депутатами. Найголовніше моє завдання — це не вибори, я виборну проблематику взагалі намагаюся не обговорювати. Хоч якщо розповідають, завжди з цікавістю слухаю, запитую, порівнюю. Я сам нещодавно пройшов жорстку передвиборну кампанію з виборів до Держдуми у Східному Сибіру — очолював список. Дуже своєрідний був досвід. Найголовніше — ми продовжуємо обговорювати стратегічні питання російсько-українських відносин. Мета — очистити їх від усяких синдромів, параной, дурощів, яких явно припустилися обидві сторони, та йти уперед, щоб мати такі відносини, які будуть вигідні обом країнам і які нас приведуть у гідні члени міжнародної спільноти.
ПРО РІВНІСТЬ
— Ви багато говорили про ЄС, НАТО і нерівноправність держав у цих організаціях. А чи рівноправними будуть учасники в іншому проекті, що зараз створюється на пострадянському просторі, — в ЄЕП?
— Це ми зараз і обговорюємо. Хтось, наприклад, «вкинув» напередодні голосування по ЄЕП явну дезинформацію про те, що Росія в регулюючому органі в ЄЕП хоче захопити собі 80% голосів. Це цілком суперечило всьому тому, що насправді обговорювалося. Напевно, як це неодноразово обговорювалося з експертами, з робочими групами — і з українськими, і з казахськими — в Росії буде не пропорційно ВВП «голосів» — а це за 80% — а значно менше половини, щоб решта членів ЄЕП мали в сукупності більше голосів, ніж РФ. Думається, що це справедливіший підхід.
— Але до такої рівноправності Росія, наприклад, не була готова в союзі з Білоруссю...
— Це абсолютно різні питання, і їх не слід змішувати. Насправді ми пішли дійсно дуже далеко у взаємовідносинах з Білоруссю: у свободі переміщення людей, капіталів, у військовому співробітництві. І союз, попри все, будується. Звісно, виникають конфлікти. Там виникли суперечки стосовно ряду механізмів, але зараз їх більш-менш подолали. І я думаю, що зараз ми вийдемо й на оформлення тих рішень, які за цей час були відпрацьовані експертами. Отже нічого страшного. Білоруси самі розуміють, що вони не можуть вирішувати питання внутрішнього розвитку Росії, але й ми не прагнемо за білорусів вирішувати деякі їхні питання. Можливо, на вищій стадії ми прийдемо до більшого делегування свого суверенітету союзній державі. Ми рухаємося в цьому напрямі, і це обов’язково станеться. Але в якийсь момент нам потрібно було зупинитися, бо деякі документи, які в ейфорійній обстановці підписали, виявилися непрацездатними. Звідси й виникли зауваження. Тобто я досить оптимістично дивлюся на розвиток нашого союзу.
— Приклад Білорусі актуальний і у зв’язку з нещодавнім газовим конфліктом між вашими країнами. В Україні дуже уважно за цим стежили і практично всі експерти зробили висновок про те, що нам треба вивчити уроки цього конфлікту. В ЄЕП головний інтерес України — це зона вільної торгівлі та зниження цін на енергоносії. Але у вашому союзі з Білоруссю це не виходить...
— Там насправді набагато складніша ситуація була з цією «газовою історією». Я не буду в неї заглиблюватися. Цю суперечку господарюючих суб’єктів подолано. І, я вважаю, ви чули нещодавнє висловлювання білоруського президента про те, що все гаразд, і не слід хвилюватися щодо газу. Адже й у рамках ЄС регулярно виникають конфлікти, наприклад стосовно субсидій слабшим країнам. Були такі скандали і з греками, і з португальцями, тепер аналогічні проблеми в поляків. Тому я б не драматизував те, що у нас сталося з білорусами й не екстраполював би цю ситуацію на російсько- українські відносини.
— Ваша оцінка російської політики щодо України останнім часом — вона була ефективною, адекватною?
— Якщо взяти політику на вищому рівні, інтенсивність зустрічей на вищому рівні й ті питання, які там вирішували, то я вважаю — що цілком адекватною. І це створило умови для зламу на краще порівняно з 90-ми роками, коли ми багато упустили. Ми нині намагаємося на рівні парламентів розширити базу цієї політики. Безумовно, важливо ще, щоб активніше підключилася місцева влада, особливо на рівні суміжних областей. І російські, і українські парламентарії на нещодавній зустрічі в Алушті запропонували розробити спеціальний договір про прикордонне співробітництво Росії й України, щоб він враховував інтереси всіх людей, які живуть уздовж кордону — і щодо економічних контактів, і щодо суто людських. І ці пропозиції вельми позитивно сприйняли президенти Росії й України, які зустрілися там із парламентаріями. Щоб новий Договір про держкордон не порізав все по живому. У принципі, я вважаю, дуже важливий злам на краще в російсько-українських відносинах стався. Важливо тепер його наповнювати конкретним змістом і вирішувати ті складні моменти, які у нас виникають: щодо нафти, нафтопродуктів, щодо металургійної продукції, щоб ми тут не виступали конкурентами, а були союзниками. Слід вирішувати й авіаційне питання, агресивніше боротися за ринки в авіакосмічній сфері. Можливо, більше домовлятися про спільний вихід на світові ринки з військово-технічною продукцією — це також поки упущене питання.
