Адам Міхнік, головний редактор і засновник авторитетного польського видання Gazeta Wyborcza, польський громадський діяч, дисидент — один із найбільш активних представників політичної опозиції 1968—1989 років є знаковою особою. Він мужньо висловлював свою думку як за часів комуністичного, так і демократичного правління в Польщі. Він був чи не єдиним, хто виступив на захист Войцеха Ярузельського, вважаючи, що перший президент Польської Республіки заслуговує на прощення, оскільки наприкінці 80-х мирно поступився владою демократичним силам, що й поклало край комуністичному режиму. Пропонуємо читачам «Дня» статтю Міхніка, в якій дається аналіз демократичної трансформації Польщі за 20 років, а також говориться про уроки мирної революції 1989 року для всієї Європи. Нам приємно відзчначити що Адам Міхнік написав передмову до польського видання книги «Війни і мир» із серії «Бібліотеки газети «День», що вийшла 2004 року.
1989-й справедливо вважається annus mirabilis — роком чудес. Причини краху комунізму пояснюються по-різному — залежно від того, де поставлене питання. Як то кажуть, «погляд залежить від точки на географічній карті». Американець відповість, що цьому сприяв курс США. При цьому демократ вкаже на політику прав людини, нав’язану Джиммі Картером, яку дисиденти вслід за Володимиром Буковським називали «розрядкою з людським обличчям». А республіканець скаже, що комунізм погубила рейганівська гонка озброєнь, яку не витримала радянська економіка. У Ватикані впевнені, що кінець комунізму був перш за все заслугою Івана Павла II, який, особливо в очах поляків, делегітимував цю систему.
У Кабулі вам скажуть, що комунізм не пережив радянського вторгнення до Афганістану та опору афганців, умілі дії яких завели радянську імперію в безвихідь. У Берліні кожен відповість, що причиною слугувала розумна Ostpolitik, що створила такі умови, в яких Радянський Союз був вимушений обговорювати раніше неприємні для нього проблеми. У Москві всі вважають, що це результат перебудови Михайла Горбачова, а у Варшаві — заслуга «Солідарності», Леха Валенси тощо.
Словом, однозначної відповіді не існує. Складний комплекс чинників привів до того, що до російської еліти прийшло усвідомлення необхідності демократичної модернізації, інакше система не встоїть. Михайло Горбачов, без сумнівів, хотів удосконалити соціалізм, не руйнуючи при цьому Радянський Союз. Але вийшло, як із брюками єврея-кравця зі старого анекдоту. Дружина радила Мордехаю віддати брюки випрати, але той вперто відмовлявся. «Вони ж брудні!» — наполягала дружина. Нарешті Мордехай відповів: «Хай краще будуть брудними — адже, якщо я їх віддам прати, вони зовсім порвуться».
Саме так і сталося з СРСР. Парадокс: комунізм розвалився саме тому, що радянські еліти вірили в можливість його реформування. Праві, по суті, виявилися «залізобетонними партійцями», які вимагали нічого не змінювати. Невідомо, як довго встоїть цей режим у Китаї, на Кубі або в Північній Кореї. У масштабі історії він приречений, але в масштабі людського життя може протриматися ще кілька поколінь. У цьому сенсі 1989 рік був знаковим: щось повинно було закінчитися, але ніхто не знав, як і коли.
НЕГОТОВНІСТЬ ДО ЗМІН
Озираючись назад, я бачу минуле в чотирьох вимірах. Польському — бо я поляк. Російському — бо насправді гра відбувалася і «карти задавали» в Москві. Центральноєвропейському — оскільки кінець комунізму не був суто польським або російським явищем. Нарешті — в західному вимірі, оскільки Захід (не лише Західна Європа, але й Америка) виявився абсолютно не готовим до того, що повинно було статися.
Пам’ятаю свої розмови з видними американськими політиками. Вони не розуміли, що відбувається, не припускали й думки, що комуністична диктатура дасть тріщину, ставили неправильний діагноз процесам у Радянському Союзі і вже абсолютно не могли уявити — втім, як і поляки, — що СРСР коли-небудь розвалиться.
Вирішальним чинником слугували зміни в Москві, перебудова вивільнила свіжі сили. Те, що події в Росії дійсно значимі та серйозні, стало цілковитою несподіванкою не лише для правлячих еліт, а й для опозиційних сил Центральної та Східної Європи.
1989 року зовсім ще не було очевидним, що, рятуючи комунізм у колишньому СРСР, Горбачов зважиться на розпуск Організації Варшавського договору і почне переговори про об’єднання Німеччини. На початку року лише дві держави, Польща та Угорщина, зробили спроби піти власним шляхом. Проте ситуація змінювалася з калейдоскопічною швидкістю, і кожен день знаменував собою віху. Неможливе в січні ставало реальністю в лютому, а в березні можна було вимагати ще більшого. Абсолютно точно пам’ятаю це на прикладі того, як розвивалися події під час круглого столу.
На початку квітня 1989 року я був в Італії. Ксьондз Адам Бонецькі люб’язно влаштував мені зустріч із Папою Римським. У СРСР уже відбулися вибори до Верховної Ради. Їх важко назвати демократичними в прямому розумінні слова, але в них вперше було дозволено брати участь кандидатам не від Комуністичної партії. До парламенту увійшли Сахаров, Собчак, Богомолов. Уперше поза справами опинилася досить велика група апаратників. Папа з величезною увагою вислухав мою розповідь. Для нього це було щось абсолютно нове. Я пояснював, що в Польщі вибори лише мають відбутися, проте, судячи із ситуації в СРСР, щось дійсно змінюється і слід подумати про нову мову спілкування з владою.
Якщо судити з погляду владної еліти, далі за всіх пішла Угорщина. Там процес змін почався в партійних кругах. Лідер національно-ліберального крила Імре Пожгаї був одним із ініціаторів «відлиги» в засобах масової інформації і одним із натхненників угоди з «національним» крилом опозиції. Він першим відкинув визначення контрреволюції, яке Янош Кадар дав повстанню 1956 року.
Угорська опозиція була слабша за польську і з самого початку включала дві течії: національну та ліберальну. Національна течія, лідером якої був Йожеф Анталл (1932—1993 рр. — перший демократично обраний прем’єр-міністр Угорщини з 1990 р.; голова партії Угорський демократичний форум із 1989 р. — Ред.), виступала за угоду з Пожгаї в ім’я відродження угорської національної ідентичності, потоптаної комуністичною диктатурою.
Ліберальна течія апелювала до відповідних цінностей, висувала вимоги повної політичної демократії і відкидала компроміс із комуністичною номенклатурою. Можна сказати, що «народники» прагнули до відновлення історичних традицій, тоді як демократи, такі, зокрема, як Янош Кіш і Тамаш Бауер, мріяли про європейське майбутнє своєї країни.
Польща пішла ще далі, оскільки «Круглий стіл» означав злам залізної логіки комуністичних режимів і перехід до нової парадигми, що не було зроблене після серпня 1980 року. Моє розуміння тих подій зводилося до наступного. Проводячи аналогію з Контрреформацією в Європі в другій половині XVI століття, можна зауважити, що вона не була відмовою від Реформації, але була адаптацією деяких її елементів для оновлення церкви, аби пристосувати її до нових викликів. За цією логікою, «Солідарність» була реформацією в рамках комуністичної системи, тоді як Горбачов був контрреформатором. Пізніше, під час наших бесід із Михайлом Горбачовим, з’ясувалося, що він мало знав про «Солідарність». Та все ж мені здається, що в цій метафорі криється історичний сенс.
РЕВОЛЮЦІЯ БЕЗ РЕВОЛЮЦІЇ
«Круглий стіл» став певною матрицею для інших держав, і коли я розмірковую про суть польських подій-1989, мене приголомшують кілька фактів.
По-перше, це була велика революція без революції. Ніхто не виходив на вулиці, не зводив укріплень, не були задіяні каральні сили. У всіх у пам’яті були свіжі спогади про барикади 1980 років і період військового положення. Усвідомлення минулого визначало рамки нашого прогнозу на майбутнє. Ні в кого не виникало передчуття того, що ж повинно було статися. Олександр Квасневський казав після багатьох років: якби обидві сторони в Польщі знали, що все це приведе до об’єднання Німеччини, невідомо, як розвивалися б переговори «Круглого столу».
При цьому в кругах опозиції усвідомлювали, що об’єднання Німеччини має стати наслідком природного перебігу подій. Можливо, цей погляд відкрито не артикулював, але розмірковували ми саме так. Для мене було очевидним, що в нормальних демократичних умовах зникне конфронтація, що служить причиною розділення Німеччини, а НДР, як держава «гарнізонного» типу, не втримається без присутності Червоної армії. Тим часом ендеерівська опозиція, найлівіша з опозиційних рухів держав східного блоку, цього не відчувала, вона прагнула до демократизації Східної Німеччини. Осінні демонстрації в НДР почалися під гаслом «Народ — це ми!», що лише пізніше перетворився на «Ми — єдиний народ».
У Польщі проект «Круглого столу» був націлений на здійснення своєрідної «фінляндизації». Ми усвідомлювали, що не виграємо війну з Росією, а тому доводилося розраховувати на вигідні нам зміни в ній самій. Перебудова стала нашим природним союзником. 1988 року я надіслав статтю «Суперечка про сталінізм» у Tygodnik Powszechny. Цензура заборонила її, хоча у всій статті найбільшою неблагонадійністю вирізнялися саме цитати з радянських газет. Це свідчить про те, з яким запізненням до нас прийшла перебудова і з яким вона зіткнулася опором. Польська цензура викреслила саме слово «сталінізм». Радянська преса наприкінці 80-х років була значно ліберальніша і вільніша, ніж польська. Врешті-решт цензура пропустила статтю. Це була перша публікація в офіційній пресі під моїм власним ім’ям з 1966 року. І вона стала сигналом до змін.
Другим чинником, хай як це парадоксально, були германо-германські консультації, що активізувалися наприкінці 80-х років. Саме в цей період я поставив через пресу запитання генералу Ярузельському, чому, якщо можливий діалог між Еріхом Хонеккером і Гельмутом Колем, не можливі польсько-польські переговори. Поступово у влади зростало переконання, що необхідно щось змінювати. Після неповних 10 років виявилось, що проект модернізації, яка ѓрунтувалася на військовому положенні, по суті, можна було здійснити лише в Китаї. Наша диктатура не була досить сильною. Влада визнавала необхідність змін, оскільки, спираючись на колишні сили, Польща не впоралася б з усіма своїми проблемами.
У польських владних колах довго тривала суперечка щодо проведення «Круглого столу». Страйки в травні та серпні 1988 року створили ситуацію, за якої уряд Месснера був вимушений піти у відставку. Новим прем’єром став Мечислав Раковськи, який протягом багатьох років очолював тижневик Polityka. Цей журнал, будучи органом партії комуністів, одночасно славився своєю відвертістю і реформаторськими тенденціями. Потім Раковськи обійняв посаду віце-прем’єра в уряді Войцеха Ярузельського, зі складу якого він був вимушений піти під тиском Кремля в середині 80-х років. Будучи реформатором, Раковськи специфічно розумів мету реформ. За допомогою сміливих кроків в економіці він прагнув радикально підвищити рівень життя і таким чином забезпечити широку підтримку влади. Що в результаті сприяло б маргіналізації «Солідарності» як опозиції.
Задум не вдався, і влада схилилася до переговорів із опозицією. Їхній початок зумовив телевізійний поєдинок Лєха Валенси з керівником провладних профспілок Альфредом Медовичем. Того вечора вся Польща прикипіла до телеекранів. Це був момент істини. Валенса нокаутував Медовича. Націю охопив ентузіазм. Дорога до «Круглого столу» була відкрита.
ХАОС ЗАМІСТЬ СИСТЕМИ
Комунізм додавав світу системності. Люди, в тому числі й на Заході, жили з баченням, що суть світового розвитку полягає в конфлікті демократії з тоталітаризмом. Кінець комунізму висвітив низку процесів, які ми не до кінця усвідомлювали.
Сам факт опору комунізму означав глибоку віру в людську свободу. Але після його краху стала відчутною насущна потреба людей мати соціальні гарантії і жити в прогнозованому світі. Незважаючи на варварське ставлення до демократичних цінностей, комунізм постійно твердив людям: немає безробіття, ви соціально застраховані. Типовий синдром ув’язненого. Кожен, хто сидів у в’язниці, прекрасно знає, що єдиною мрією там є свобода. Нарешті в’язень виходить на волю — світ прекрасний, він вільний. Але через певний час він розуміє, що йому більше ніхто нічого не гарантує. У в’язниці кожен знав, о котрій годині їжа, баня, перукарня, а головне — був забезпечений нічліг. І раптом — колишній в’язень бродить вулицями, і не розуміє, що з ним буде далі. Він відчуває ностальгію за неволею. Щось схоже ми відчували через кілька років після краху комунізму. У в’язниці все було на своїх місцях — і раптом запанував хаос.
Те ж саме відбувалося повсюдно. Комунізм руйнував національні та релігійні традиції, але їхнє повернення зовсім не означало тріумфу свободи. У сьогоднішній Росії православна церква не служить розвитку демократії і підпорядкована державі. У Польщі ніхто не візьме на себе відповідальність заявити, що в нашому костелі немає антидемократичних сил, бо вони там є. Не вони домінують у костелі, і не вони панують у державі, але їхню діяльність видно неозброєним оком.
Які сили сприяли скиданню комунізму в Польщі? Робочий клас, який згодом першим постраждав від трансформації. Уявімо собі велике промислове підприємство, що під час страйку змусило владу піти на поступки. Припустімо, що основна його продукція — бюсти Леніна для письмових столів. Робітники добре працювали. І 1989 року нічого в цьому значенні не змінилося. Але більше бюсти Леніна нікому не потрібні. Ринок знищив цей завод. Робітники, які в ході страйків боролися за свободу, стали її жертвою. Це перший парадокс демократії у Польщі.
Другий парадокс полягає в тому, що бастіонами «Солідарності» виявилися найкрупніші виробництва, наприклад Гданська судноверф. Нова влада не хотіла давати скривдити робітників, бо саме їм була зобов’язана своїм існуванням. Проте в процесі реформування цих виробництв влада довела їх до банкротства.
Третій парадокс полягає в тому, що політична культура, до якої система привчила людей, ѓрунтувалася на керівній ролі партії. Природним проектом була б відповідно керівна роль «Солідарності», яка приймала б рішення, хто буде воєводою, хто — директором, хто — керівником банку, служби безпеки, армії тощо. Такий підхід, без сумніву, делегітимував демократичну систему.
Усі історичні утопії апелювали до світу, вільного від структурних конфліктів. Майже у всіх комуністичних країнах опозиція проповідувала утопію народовладдя. Суть її полягала в тому, щоб побудувати комунізм, але без комуністів. У кожній із колишніх держав соціалістичного табору були поширені фантазії про третій шлях між комунізмом та капіталізмом. Найчастіше пошуки третього шляху закінчувалися констатацією того, що це — шлях у Третій світ. До таких фантазій вдавалися як ліві, так і праві, як ті, хто звертався до консервативних (релігійних, націоналістичних) цінностей, так і ті, хто сповідав традиції плебейські, народовладні, ліві.
До 1989 року ніхто з опозиції не заявляв про своє прагнення до капіталізму. Ніхто не думав про приватизацію, і, проте, вона виявилася необхідною. Тому Френсіс Фукуяма дійшов висновку про кінець історії. Він мав на увазі відсутність якихось політичних проектів, які були б кращі, ніж економіка вільного ринку, парламентська демократія та дотримання прав людини. Сам Фукуяма не міг уявити подібний проект, і в цьому я готовий із ним погодитися. І все-таки для мільйонів людей на планеті ця система, як мінімум, не здавалася найкращою. Отже, ілюзії Фукуями за своєю наївністю нічим не відрізнялися від віри в соціальну систему, засновану на владі робочих рад.
Досі є автори, які ставлять під сумнів необхідність змін, що відбулися. Крайня невдоволеність народу пояснюється, за їхньою версією, тим, що нічого не вийшло, а останні 20 років суцільно заповнені людськими стражданнями та помилками. Звичайно, не все було досконале, сталося багато поганого, але мені здається, за винятком Балкан та Росії, у посткомуністичних держав ніколи не було таких прекрасних 20 років у їхній новітній історії. А в Польщі — за останні 300 років.
У Росії вірили в модернізацію соціалізму, проте ця віра дуже швидко розвіялася. Чому Росія пішла тим шляхом, яким пішла? На це немає однозначної відповіді. Разом із тим досить імовірно, що історичний процес змін протікає там зигзагоподібно. Російські еліти дуже швидко затаврували демократію «дерьмократией», маючи на увазі пов’язані з нею бруд, марнослів’я, корупцію та криміналізацію в повсякденному житті. У цьому слід шукати причини широкої підтримки, якою користуються авторитарні рішення Володимира Путіна. Він зупинив розгул беззаконня і почав вчасно виплачувати зарплати та пенсії.
У Польщі страх перед хаосом виражався двояко. З одного боку, в прагненні повернутися до того, що перевірене на досвіді. Цим можна пояснити успіхи посткомуністів не лише в Польщі, а й у Болгарії, Угорщині, Литві, Румунії, Словаччині. З іншого боку, посткомуністи могли піти шляхом Геннадія Зюганова і Слободана Мілошевича, тобто, іншими словами, стати націоналістами. Колись я написав статтю про те, що націоналізм — це вища форма комунізму. Її потім дуже часто цитували.
Критики демократичної трансформації у Польщі стверджують, що підсумок минулого двадцятиріччя негативний. Найстрашніші комуністичні злочини так і залишилися безкарними, не доведені до кінця люстрація та декомунізація, лютує корупція, величезний майновий розрив. Усе це викликає гіркі відчуття у багатьох послідовників «Солідарності», вони боролися не за таку Польщу. Мовляв, утрачені критерії оцінювання діянь минулого, а компроміс із комуністами, дорогу до якого проклав «Круглий стіл», був помилковим.
ЗАГРОЗА ДЕМОКРАТІЇ
У Польщі — та і в інших посткомуністичних країнах — дуже легко виграють минулі війни. 1989 року Радянський Союз тримався ще досить міцно, і ніхто не міг передбачати його саморуйнування. Американська адміністрація та уряди Західної Європи ставили польський компроміс у приклад.
Символічним став день 4 червня. Цього дня в Польщі пройшли вибори. Не зовсім демократичні, але досить легітимні, вони поставили під сумнів законність комуністичної диктатури. Того ж дня в Пекіні на площі Тяньаньмень танки вгамували демонстрацію студентів, які домагалися демократичних свобод. Ті, хто сьогодні стверджує, що все було зрозуміло вже тоді, чомусь не згадують, що в той час вони не були в цьому такі впевнені. Вони й тепер мовчать щодо можливої дати та обставин падіння комуністичних режимів на Кубі або в Північній Кореї, хоча впевнений, що пізніше, коли поразка там комунізму стане здійсненим фактом, вони так само стверджуватимуть, що все знали наперед. Ми, як і раніше, набагато точніше передбачаємо минуле, ніж майбутнє. Але й це стає все важчим, оскільки бачення минулого починають формувати так звані антикомуністи останньої хвилини, які звинувачують в агентурних зв’язках із спецслужбами найзаслуженіших людей. Подібна історіософія прокладає дорогу авторитаризму нового типу.
У багатьох державах можна спостерігати виникнення ідеології антикомуністичного авторитаризму. В Угорщині її уособлює і втілює в життя Віктор Орбан, доля якого цікава сама собою. Він починав як enfant terrible будапештської ліберальної інтелігенції. Створена ним партія одягла личину антикомунізму нібито в ім’я досягнення щастя та звільнення. Добре пам’ятаю її передвиборний плакат: дві фотографії, які находять одна на одну, що уособлюють два світи. На першій — пристрасний поцілунок Брежнєва з Хонеккером, на другій — ніжний і делікатний поцілунок красивої дівчини та цікавого молодого хлопця. Проте дуже скоро Орбан почав перетворювати свою партію в правоавторитарну формацію радикально реваншистського антикомуністичного штибу, яка відразу почала апелювати до побутового консерватизму та етнічного угорського націоналізму.
У Польщі аналогом стало дворічне правління партії «Право та справедливість» (брати Качиньські). У Росії дорогу до авторитаризму прокладав Борис Єльцин, який повністю відкинув традиції та ідеологію більшовизму, але під антибільшовицькими гаслами вдавався до методів, далеких від демократичних стандартів. Сьогодні вже майже не сперечаються про те, чи припускалися порушення під час президентських виборів 1996 року. Як демократ я в той час погоджувався зі своїми російськими друзями, які пояснювали, що необхідно в будь-який спосіб зупинити комуністів, які у випадку приходу до влади вже ніколи її не віддадуть.
Після 20 років варто поглянути на Європу як на нове утворення. Це Європа, позбавлена утопії, яка усвідомлено вирощує політичний та культурний плюралізм. Разом із тим у ній відсутня міцна система цінностей. Сила демократії завжди ґрунтувалася на стійких традиціях національної держави, що свідомо погоджувалася на плюралізм, поважала Декларацію прав людини, а також принципи толерантності. Якщо залишається лише ця традиція, позбавлена моральної основи та політичних противаг, виникає феномен берлусконізму, коли враховуються лише спритна гра, соціальна інженерія, цинізм та гроші. Це коаліція світу бізнесу, політики, засобів масової інформації та мафії.
У Європі посилюються також дух егоїзму та ціннісного нігілізму, тривога, страх. У цьому сенсі проект Європейського Союзу надзвичайно важливий, але одночасно він викликає зростаючий скептицизм, здатний підірвати його зсередини.
Нарешті, в посткомуністичних країнах найсерйознішу загрозу являють спроби імітувати досвід путинізму. Це нова версія латиноамериканських систем, де формально існують демократичні інститути, але насправді правлять інші структури. Володимир Путін являє собою класичний приклад, проте в Польщі також два роки керувала партія «Право та справедливість», яка вибудовувала таку саму модель, ослаблюючи інститути громадянського суспільства, завдаючи удару по незалежному правосуддю та вільним ЗМІ.
Чи єдина Європа? Вважаю, що ні, але це не повинно призвести до катастрофи. У всі часи Європа інтегрувалася, долаючи кризи та роблячи все нові спроби. Це динамічне об’єднання, яке перебуває в процесі постійного самоусвідомлення. Важливо, щоб у молодій, посткомуністичній, частині Європи вибудувалася європейська свідомість. Що аж ніяк не означає зрушення в бік ізоляціонізму. Якщо ж вона закриється, то впаде в неоізоляціонізм і програє. Європа зобов’язана бути демократичним проектом, що має всесвітній вплив. Європа не повинна відвертатися, наприклад, від України. Є шанс, що вона зуміє інтелігентно експортувати свою «м’яку силу».
Що загрожує Європі? З одного боку, цинізм, що веде до слабкості й руйнує серцевину системи цінностей. А з іншого — всі авторитарні або відверто тоталітарні проекти. На подібні виклики Європа не зуміє відповісти. Мультикультурна Європа — це, безумовно, благо. Проте коли меншість, наприклад, вихідці з ісламського світу, добившись своїх прав щодо європейських принципів, опиняється в більшості, чомусь вона частенько прагне відмовити в цих правах іншим. Тому Європейський Союз зобов’язаний рішуче захищати демократичні цінності.
Парадокс демократії полягає в тому, що вона толерантна до своїх ворогів. Такою вона й має бути, але до певної міри, інакше вона сама собі вириє яму. Чому програла веймарська демократія? Бо ніхто не хотів її захистити: ні інтелектуали, ні профспілки, ні робітники. Переміг партикулярний егоїзм, що привів до влади нацистів. Звичайно, історія не повторюється, казав Маркс услід за Гегелем, вона повертається лише у вигляді фарсу, але демократія ніде не застрахована. Може так статися, що знову ніхто не захоче встати на її захист.
У сучасних творах театру або літератури, особливо молодих польських діячів мистецтва, я відчуваю презирство до інститутів вільної держави. Можна, звичайно, сказати, що еліти заслуговують на презирство своєю діяльністю. Але якщо демократичну державу ніхто не захищатиме, врешті-решт вона загине. Я одержимий ідеєю, що республіку потрібно захищати. Суть суперечок у кожній із наших держав: чи слід відстоювати ліберальні цінності, чи можна погодитися на модель, яку я називаю путінізмом? Це ключова проблема. Так само, як ставлення влади до інститутів, що не залежать від неї. Чи хоче влада підпорядкувати їх собі, чи вона свідомо погоджується на самообмеження, існування громадянських, релігійних, корпоративних структур, які за визначенням мають бути незалежними і з якими влада повинна знаходити компроміси і укладати суспільні договори?
Інша проблема — сьогодні, можливо, вже менш важлива, але яка мала виняткове значення десять років тому — це люстрація та декомунізація. Чи може демократична система терпимо ставитися до усвідомленого консенсусу щодо ізоляції від суспільного життя або дискримінації певної групи людей, які були таємними співробітниками, членами колишнього режиму? Це — пряма дорога до диктатури. У післявоєнній Чехословаччині диктатура почалася з вигнання німців, колишніх громадян республіки. Не німців, які приїхали з Німеччини, як це було в Польщі. У Чехословаччині існував консенсус щодо питань виселення німців, колишніх співгромадян. Принцип колективної етнічної відповідальності проклав дорогу державному перевороту. До таких сигналів ми маємо бути вкрай чутливі.
