Якби парламентські вибори пройшли в найближчі вихідні,
то в них перемогла б «Партія недовіри існуючим політичним партіям». Звичайно,
за умови, що 35- 37% тих виборців, що не підтримують діяльність жодної
партії і не збираються за них голосувати створили б таку. Можливий (і більш
ймовірний) інший варіант: таку «антипартійну партію» створюють усі причетні
до нинішньої української багатопартійності й вона одержує приз електоральних
симпатій значної частини «недовірливих». У принципі, до виборів часу ще
багато, а можливості політичних технологій якщо не безмежні, то дуже великі
(див. останні російські досліди — «Операція «Единство» і «Операція «Преемник»).
У цьому розумінні постійні «опитувальні рекогносцировки
на політичній місцевості» (результати яких нещодавно обнародували ведучі
українські дослідницькі організації) під кодовою назвою «якби парламентські
вибори пройшли завтра» навряд чи варто розглядати як ймовірні результати
виборів. І будувати на їхній підставі апокаліптичні прогнози про чергове
комуністичне пришестя до влади і тому подібні жахи. Скоріше, це лише вихідні
матеріали (більш-менш якісно підготовлені) для основних гравців на політичному
полі. Або точніше, на політичному ринку. Оскільки закони українського політикуму,
як відомо, нерідко разюче нагадують звичайні ринкові закони. У цьому розумінні
всі соціологічні прогнози на тему найближчих виборів — не що інше як визначення
ціни на ту чи іншу марку товару, що пропонується на політичному ринку.
У даному випадку — за півтора роки до виборів-2002 — наведені дані (див.
таблицю) показують «впізнаність» марки.
КОМУНІСТИЧНИЙ БРЕНД
Кожне соцопитування про партії так чи інакше приречене
стати «Сагою про компартію». За даними опитувань за комуністів згодні проголосувати
в середньому від 1/5 до 1/4 частини електорату. Обійти цей факт стороною
неможливо. І з цим результатом приходиться рахуватися. Інша справа, чи
говорять ці цифри про неминучі перемоги комуністів, або ж свідчать лише
про те, що «є над чим працювати». Правлячій політичній групі, лідерам політичних
партій, політтехнологам, розробникам нового виборчого закону і т.д.
Компартія виявляється стабільно першою в рейтингу електоральних
пріоритетів саме за рахунок добре розкрученого бренду. Разом з тим, незважаючи
на заяви соціологів про «значне полівіння електорату», КПУ навряд чи зможе
одержати більше чверті голосів. Багато в чому це пояснюється специфічним
ставленням комуністів до питання української державності. Через цей «пунктик»
міцний союз КПУ з переважною більшістю політструктур для розширення електоральної
бази практично неможливий (на відміну, скажімо, від російської ситуації,
де «Единство» та КПРФ повністю сходяться в «державницькій» позиції). Крім
того, як помітив Олександр СТЕГНІЙ (начальник відділу соціально-політичних
досліджень фірми «СОЦІС») індивідуальні якості Петра Симоненка також не
здатні залучити до свого електорату хоча б ще одну політичну групу.
З іншого боку, значно послабити комуністів навряд чи вдасться,
головним чином через традиціоналізм та певну відсталість поглядів прихильників
КПУ. Іншими словами, попит на ідеологію, пропоновану компартією не еластичний,
а постійний. Тому заяви про те, що «нові ліві» і, насамперед, КПУ(оновлена)
зможуть скласти істотну конкуренцію традиційним комуністам, навряд чи мають
під собою досить вагомі підстави. Хоча «оновленці» з товаришами (ВОЛ «Справедливість»,
УКСМ у випадку оформлення його в партію) все ж таки можуть відібрати кілька
відсотків у «традиціоналістів». Поки, за даними вересневого опитування
«Соціального моніторингу» точно впевнені, що проголосують за КПУ(о) 4%
виборців, за «Справедливість» — 0,6%. Втім, якщо згадати приклад ПСПУ,
невелике свято розколу лiвого електорату організувати можна.
ПАРТІЙНІ ТРАМПЛІНИ-2004
Незважаючи на деякі коливання в середовищі лівого електорату
в цілому він більш-менш стабільний, й решті гравців політичного процесу
потрібно відштовхуватися від цього поля. В «нелівому» політсередовищі зараз
відбуваються кілька паралельних процесів. По-перше, всі партії, які реально
впливають на політичне життя, розглядають парламентські вибори-02 як рубіж
перед головними, президентськими виборами-04. Парламентські вибори багато
в чому визначать, в якій формі та від яких політичних угруповань будуть
висуватися претенденти. Для партій завдання виборів-02 полягає в тому,
щоб iз найменшими втратами й найбільшими ресурсами вийти на президентські
вибори. Тому проблема президентських виборів та проблема партійного будівництва
досить тісно переплетені між собою. Причому деякі нитки цього переплетення
стають видимими вже зараз. Зокрема, це лист губернаторів про департизацію
виконавчої вертикалі, ритуальні заяви потенційних кандидатів у президенти
від правого партійного крила (В. Ющенко) та від партії об’єднаних соціал-демократів
(В. Медведчук) про те, що вони не готуються вже зараз до боротьби за президентську
посаду.
З іншого боку, крім ряду партій (партійних блоків), що
можуть висунути кандидата в президенти, є ще і пострадянська логіка наступності
політичного режиму, яка або може ввійти в конфлікт із «партійною» логікою,
або ж може вийти синтез «партійно-спадкоємної» логіки. В Росії під час
останніх президентських виборів у цілому спрацював останній варіант, коли
публічно-політичним ядром сил, що підтримують «спадкоємця» В. Путіна виступила
партія «Единство».
Ці ж дві лінії взаємодіють і в українському політпросторі.
Більш того, процеси, що відбуваються в ньому, багато в чому аналогічні
російськими і дозволяють деякою мірою спробувати змоделювати наступні парламентські
вибори. Вже можна з досить високим ступенем імовірності стверджувати, що
головними діючими силами наступних виборів будуть три великих блоки: лівий,
лівоцентристський та правий (в українському розумінні цього слова). Відповідно,
від цих блоків і будуть висунуті головні претенденти на президентську посаду.
У лівих можна виділити два гіпотетичних претенденти — Леонід Грач і Петро
Симоненко. Схема «кандидат-реформатор проти кандидата-комуніста» досить
добре відпрацьована й особливого інтересу не представляє.
Що стосується правих, то український «СПС» постійно в проекті,
процесі, порядку денному і т.д. Але до об’єднання поки далеченько. Одна
з головних проблем «правиці» — її неструктурованість і своєрідна архаїчність
поглядів. Тим часом, для того, щоб праві партії змогли виступити єдиним
блоком на виборах і надалі стати ефективно діючою частиною парламентської
більшості, їм необхідно позбутися цих недоліків. Ще одна серйозна проблема
— проблема лідерства. Тобто, «під кого» об’єднуватися. На думку багатьох
експертів фігурою, здатною об’єднати розрізнені праві сили є нинішній прем’єр
Віктор Ющенко. Самому Вікторові Ющенку вже довелося «спростовувати підозри»
в тому, що він вже зараз готується до президентської кампанії. Його фраза
«Треба бути політичним збоченцем для того, щоб за чотири роки до виборів
починати виборчу кампанію», схоже, подвійного призначення: політичним супротивникам
— фальстарту не буде, і над міру запопадливим прихильникам — не провокуйте
фальстарт. Мабуть, цю фразу міг би повторити кожний, на кого час від часу
експерти та ЗМІ вдягають «карму претендента».
ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИЙ «МЕДВЕДЬ» З УКРАЇНСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ
Що стосується реалізації логіки наступності, то тут можливі
два варіанти. З одного боку, російський досвід підштовхує владу до створення
вже на парламентських виборах широкого партійного «пулу», який надалі був
би в змозі підтримати «спадкоємця». Тобто, повинна з’явитися партія, що
протиставить себе існуючим традиційним лівим та правим партіям. Умовно
кажучи, антипартійна партія (як це було з «Единство» — «Я не лівий «Медведь»,
я не правий «Медведь», я «Медведь» загальнолюдський»). Знов-таки, з огляду
на російський досвід, очевидно, що вистачить кількох тижнів після створення
такої партії для того, щоб кардинально переломити ситуацію.
Другий варіант: правляча елітна група може зробити ставку
на вже існуючі і «розкручені» структури. Очевидно, що це повинні бути організації
без чітко вираженого партикулярно-ідеологічного духу (анти-партії), з досить
широким i розмитим ідеологічним полем. В існуючій системі ідеологічних
координат їх можна умовно назвати «метацентристськими». З існуючих в українському
політикумі організацій цим вимогам відповідають кілька партійних проектів,
що перебувають у нинішніх партійних рейтингах у межах, як кажуть соціологи,
статистичної погрішності.
Щоправда, відповідно до логіки наступності правляча елітна
група повинна робити зусилля для того, щоб обмежити вплив потенційних конкурентів.
Ця логіка передбачає певний ступінь консенсусу. А от про
це говорити поки дійсно передчасно. Тим більше, що багато навколовладних
партії, зважаючи на все, ще не розсталися з ілюзією «ексклюзиву 2002-2004».
«ЗАКОНСЕРВОВАНІ ПАРТІЇ» ДРУГОЇ СВІЖОСТІ
Разом iз тим частина політичної еліти дотепер не виявила
достатнього інтересу до партійної боротьби. За словами харківського політолога
Вадима КАРАСЬОВА, «деякі елітні групи, які знаходяться при владі, не готові
брати участь у боротьбі в рамках існуючих класичних партій. Вони готові
грати за логікою партійної боротьби, але знаходяться в стадії міркування:
чи варто це робити. Тим часом, досвід Росії підказує, що можливі деякі
спецпроекти. Їхня ціль — не тільки законодавча робота та створення більшості
в законодавчому органі. Перспективна мета таких проектів — залучити ті
елітні групи, які ще відстають у партійному будівництві, до створення своїх
партійних платформ та участі в нормальній конкурентній політичній боротьбі
вже в середині цього десятиліття».
Слабкий інтерес цих груп може бути багато в чому пояснений
тим, що українські партії, які перемогли на виборах, не формують структури
виконавчої влади. Тому, що партії не виконують свої функції, сприяє сам
«структурний дизайн». Тут практично нічого не змінилося з 1998 року: партії
в «законсервованому стані» існують у часовому проміжку між виборами, а
потім, використовуючи свої ресурси, починають боротися за електорат. Така
своєрідна партійна система призводить до того, що електоральна маса, що
знаходиться за межами 20-25% прихильників лівих сил є неструктурованою.
Також очевидно, що нинішня діяльність партій нездатна структурувати суспільство,
оскільки українські партії створюються не знизу нагору, а навпаки. Так
само спрямована й електоральна структура суспільства. На думку В. КАРАСЬОВА,
надалі електорат буде структуруватися за рахунок диференціації всередині
правлячої елітної групи: «Правлячий клас вже диференціюється по групах
інтересів, пов’язаних iз конкретними економічними та політико- економічними
проектами. А надалі він буде диференціюватися й по нових ідейно-політичних
напрямках».
ВИБОРЧИЙ ВОТУМ НЕДОВІРИ
Самі ж виборці за даними Інституту соціології НАН України
не схильні довіряти існуючим партіям. Так, лише 17% вважає, що серед них
є такі, котрим можна довірити владу (у 1998 році їх було 23%), а 43% взагалі
вважають, що багатопартійна система Україні не потрібна. На думку наукового
експерта Фонду «Демократичні ініціативи» Ірини БЕКЕШКІНОЇ, ці дані не треба
розглядати як показник нерозвиненої структури населення, антидемократичної
громадянської свідомості та прихильності до «сильної руки». Вона відзначає,
що «негативне ставлення до інституту багатопартійності і є реакцією на
реалії вітчизняного політичного життя, «самодостатнього» існування партій
у період між виборами. Виборці мали досить часу для того, щоб переконатися
в тому, що їхній політичний вибір мало значить для політичної структуризації
обраного представницького органу — Верховної Ради... Політична структуризація
парламенту не збігається з висловленим громадянами під час виборів волевиявленням,
і для того, щоб мати представництво в законодавчому органі влади, політичній
силі немає необхідності мати підтримку громадян та перемагати на виборах».
Крім цього, ці цифри свідчать про невіру виборців у те,
що обрані ними партійні діячі здатні щось реально змінити на краще в суспільстві.
У моніторингових дослідженнях партії як соціальний інститут стабільно займають
останні місця в рейтингах довіри. За даними вересневого опитування, проведеного
Українським інститутом соціальних досліджень разом iз центром «Соціальний
моніторинг», політичним партіям цілком довіряє лише 1% населення.
Виходить, що проблема набагато ширша, ніж просто змусити
електорат «вибрати краще», проголосувавши за той чи інший бренд. У тому,
що могутні політструктури, які мають зараз підтримку, дуже далеку від бар’єрних
4% (наприклад, «Демократичний союз» та партія «Трудова Україна») будуть
здатні за короткий термін мобілізувати ресурси й «обробити» електорат,
навряд чи можна сумніватися. У те, що правлячій елітній групі під силу
сформувати з «Партії недовіри існуючим партіям» щось на зразок незрівнянного
російського «Медведя», теж можна легко повірити. Однак зараз очевидно,
що проблема набагато ширша: необхідно створювати нові правила гри для нормального
функціонування партій не тільки під час виборів. Потрібно створювати умови
для ефективного виконання партіями своїх прямих обов’язків — бути посередниками
між суспільством і владою, «переформатувати» партії з засобу маніпуляції
в засіб зворотного зв’язку між громадянами та владою. Або, кажучи прагматично,
створити замість «планових» політичних попиту та пропозиції нормальний
партійний ринок.
