Ми живемо, все ще погано розуміючи своє майбутнє. Тому не є дивною наша увага не лише до прогнозів погоди, але й до пророцтв П. Глоби, який змальовує майбутні лиха або перемоги, не беручи на свою душу відповідальності за те, що його прогнози не збудуться. Ми хочемо знати своє майбутнє, що цілком природно. Україна як держава має і дуже сильні, і дуже слабкі характеристики. Яка з цих тенденцій візьме гору, не знає ніхто. Але ми повинні принаймні більш пильно придивитися до цього набору тенденцій і зробити свої власні висновки. Одна з них — російський фактор, роль якого з приходом Путіна безсумнівно підсилиться. Якими є інші фактори, що сформують набір тенденцій, у рамках яких ми будемо жити далі? Як нам уникнути того набору негативних факторів, що з неминучістю виявляться в найближчі роки?
ШУКАЄМО УКРАЇНСЬКИХ КОЛУМБІВ... АЛЕ З КОМПАСОМ
Ми увійшли в десятий рік свого вільного плавання. Наші колумби без карт і підготовки спорядили нашу експедицію в далекі країни. Всі ми чули розповіді про благодатні райські землі, котрі от-от з’являться, варто лише відправитися у вільне плавання. Але минає і десятий рік подорожі. Хіба не час землі з’явитися на обрії?
Політики повідали нам про безліч факторів, які заважають. І вітер дув не туди і не відтіля, і провіант нам підсунули не той, і сонце то світило, то не світило. Безсумнівно, негативнi причини заважають, є і будуть. Але пояснення живуть на папері, у житті люди починають виявляти нетерпіння. Тому подивимося на ряд наявних тенденцій, щоб зрозуміти, до яких наслідків вони можуть призводити, щоб бути готовими до того, що нас очікує.
На сьогодні ми маємо (протягом останнього десятирiччя) падіння ВВП більш ніж на 50% із ще більшим падінням життєвого рівня людей. Це слова з виступу Президента Л. Кучми 16 листопада 2000 р. Які ж наслідки має ця економічна тенденція погіршення? Це з неминучістю почало відбиватися на тім, що держава стала відвойовувати свої позиції там, де до цього вона почувала себе чужою. Це загострило, між іншим, і ситуацію на енергетичному ринку, наприклад. Держава хоче забрати своє, оскільки її «струмочок» став занадто убогим. Отже, найближчим часом збільшать обсяги своєї роботи не тільки держекономісти, але і податківці та інші силовики. Стане сутужніше заробити свій перший мільйон, оскільки це не дадуть зробити ті, хто встиг заробити свої перші десять, тому що до них тепер буде привернена пильніша увага держави.
Тепер подивимося на вулиці Києва: світло вітрин, блиск іномарок, нескінченне будівництво. Все це говорить про те, що працююча економіка насправді нікуди не уходила та її похорон виявився передчасним. П’ятдесят відсотків ВВП, що впали, плавно змістилися із сонячного на тіньовий бiк вулиці. І саме там платять дійсну, а не сміховинну зарплату мільйонам людей, для яких саме там створено робочі місця. Парадокс: чим сильніше держава піклувалася про економіку, тим сильніше вона її знищувала, тому сучасні запорізькі козаки втекли на вільні землі економіки і живуть тепер там.
Як же в такій ситуації виживає влада, як вона отримує голоси «за» на виборах? І отут закладений самий цікавий парадокс, вперше сформульований однією з російських політологів, яка писала, що за Єльцина голосували ті, кому влада не потрібна. Тобто оплотом режиму стали його супротивники. Це ті, хто вже навчився виживати сам і не має потреби в державі, а зацікавлений тільки в тім, щоб влада поменше втручалася в наше життя. По суті, ми маємо приблизно той же парадокс і в нас, коли «проти» голосують ті, хто більше за інших зацікавлений у допомозі держави (пенсіонери та інші малозабезпечені шари), а «за» голосують ті, кому держава не потрібна. Для них чим вона слабкіша, тим і краща.
Ми бачимо, що тенденція економічного погіршення й удушення однієї частини суспільства не відбилася на іншій частині того ж суспільства. «Вмираючий бюджетник», що одержує гроші від держави, не хоче її підтримувати. З іншого боку, державу любить той, хто в глибині душі мріє про її «смерть». Цю дивну загальну тенденцію ми можемо позначити як стабільна нестабільність чи, якщо хочете, стійка нестійкість.
Перед нами досить дивний феномен: система стає стійкою завдяки нестійкості свого основного компонента. Оскільки він не має особливої потреби в державі, він готовий її потерпіти ще трохи. Але тільки вона заворушиться по-справжньому, він буде готовий відмовити їй у підтримці, оскільки тоді буде зачеплено його проблему виживання.
«ВЗВЕЙТЕСЬ КОСТРАМИ СИНИЕ НОЧИ, МЫ, ОЛИГАРХИ, ДЕТИ РАБОЧИХ»
Елементом нашої нової віртуальної реальності, котру ми посилено будували ці десять років, стало поняття олігарха. Що і хто це, точно невідомо. Олігархи нібито і є, але всі старанно уникають поіменного списку, а хто ж це такі? Чи ставлять його постфактум, як зробив радник Президента Путіна Г. Павловський, назвавши Березовського і Гусинського не тільки останніми, але і єдиними олігархами, які, до того ж, і самі придумали це позначення, щоб сховатися в юрбі з Потаніних, Авенів та інших не-олігархів. Якщо Росія не бачить інших олігархів, то що говорити про нас. Один iз російських не-олігархів назвав кардинальною помилкою Березовського думку того, що бізнес наймає владу. Відкіля і пішли всі лиха олігархів, котрі Березовський накликав на їхні голови. Оскільки заодно попало і не-олігархам.
То хто ж вони такі і чому народ не розповідає про них анекдоти, як любить розповідати про «нових руських»? З одного боку, олігарх приходить з тієї ж казкової дійсності, що і Баба-Яга і Чахлик Невмирущий. Він явно поганий і жахливий, часом харчується електроенергією, котру, немов славний лицар, відвойовує в нього не менш славна віце-прем’єр. Поки боротьба ця нагадує боротьбу з головами Змія Горинича: на місцi однієї з голів виростають відразу дві. З іншої, олігарх нібито створює не віртуальні, а реальні робочі місця, і його за це повинна плекати рідна держава, що все підвищує і підвищує відсоток безробіття. Не кажучи вже про рівень цін, інфляції й інших речей, що саме входять у число тих рідкісних об’єктів, котрі державі вдається ростити, роблячи їх усе більше і вагоміше. Йому гірше вдається ВВП, рівень зарплат і пенсій, але це дріб’язок в порівнянні зі шляхетністю його занять.
Соціологія останнього часу фіксує деякі дивні феномени любові/нелюбові української масової свідомості.
Київський міжнародний інститут соціології провів опитування про ставлення населення до політиків- бізнесменів Волкова, Суркіса, Тигіпка, Тимошенко. Наведемо останні три стовпчика таблиці, котрі відбивають ці дані в аспекті нелюбові (див.табл. № 1) .
Як бачимо, чемпіоном з незнання населенням є О. Волков, за яким йде С. Тигіпко. Чемпіоном популярності стала Ю. Тимошенко, але одночасно вона ж зазвучала як чемпіон з неприйняття населенням: у підсумку 40,7% опитаних негативно ставляться до неї.
Олігархи, якщо вони є, не прийшли з Марса. Умови виживання продиктували кожному з нас свої типи економічної та політичної поведінки. Основні партії України мають чітко виражений бізнес-відтінок, але ці правила гри задані не ними.
До речі, населення дало таку відповідь на запитання: «Про діяльність яких партій ви що-небудь чули?» (див. табл. № 2).
Це, по суті, є і відповіддю на заперечення про невідомість партій. Партії відомі, але вони недостатньо виразно виділені масовою свідомістю, що не дозволяє їх чітко диференціювати. Партії великою мірою спочивають на популярності їхніх лідерів, що також не повинно бути нормою. Адже ми маємо голосувати за той чи інший набір ідей.
Сильною партія може стати тільки тоді, коли вона відірветься від імені свого вождя, як, наприклад, це має місце сьогодні з Компартією. Незалежно від діяльності свого вождя вона впевнено набирає свої відсотки. У той же час про партії-аутсайдери нічого, крім імен їхніх лідерів, взагалі невідомо.
Над партіями висять у якості дамоклова меча також майбутні зміни у виборчому законі: той чи інший відсоток, заданий для проходження в парламент, кардинально позначиться на їхньому майбутньому. За однопроцентного прохідного балу ми мали б якісно іншу розкладку сил у парламенті, і, можливо, наша політична історія пішла б іншим шляхом.
І найголовніше полягає в тому, щоб партії (і політологи) навчилися розмовляти з населенням на зрозумілій усім мові. На сьогодні красиві позначення типу лівого центру, правого центру, лібералів і навіть вшанованої всіма імплементації залишаються поза розумінням людини з вулиці.
«ЩОСЬ ФІЗИКИ В ПОШАНІ, ЩОСЬ ЛІРИКИ ЗАНЕДБАНI»
У своєму виступі 16 листопада 2000 р. Президент Л. Кучма вперше підкреслив роль неекономічних факторів (соціальних, політичних, культурних, моральних та інших), якими в нашій державі ніхто не займався всі ці роки. Все те, про що йшла мова вище, саме і належить до цього феномена масової свідомості.
П’ятдесят мільйонів чоловік для того, щоб стати єдиною країною, мають потребу в зрозумілому і розумному наборі об’єднуючих їх ідей. Вони повинні дивитися на світ якщо не єдиними очима, то хоча б бачити в ньому спільні для всіх моменти. Таку загальну інтерпретацію, наприклад, повинні подавати ЗМІ. Але вони частіше борсаються у своїх внутрішньополітичних розборках, весь час не дотягаючи до якихось елементарних норм. Телевізійні новини часто нагадують радіо, оскільки ми бачимо фото кореспондента на тлі застиглої картинки. Чи нескінченне читання диктора. Не можуть такі ЗМІ захопити сучасну людину, тим більше молоду. Навіть якщо вони перейдуть, як це робиться зараз, на розповідь про чуже життя і чужі події.
Варто звернути увагу також на феномен останніх років у Росії, пов’язаний з переходом на споживання власних детективів, фантастики і фільмів. Відбувся відхід від західних зразків. Відгомоном чого і для нас є переглядання «Ментів» чи «Агента національної безпеки». Тобто сусідня країна активно зайнялася будівництвом своєї власної віртуальної дійсності, з якої відразу пішли чужі герої. І це зрозуміло, оскільки вони нічого не можуть розповісти нам про нас самих. В результаті О. Марініна стає автором бестселерів і на українському ринку теж. Держкомітет з інформаційної політики повинен займатися саме цим — створенням змісту новин, книг, фільмів, а не цензурою форми цього змісту. Мова важлива стовідсотково, але згадаємо, що знищення потоку новин від «Голосу Америки» чи «Свободи» ні до чого в радянський час не привело. Заборонений плід став ще більш солодким.
Акцент на неекономічних складових нашого життя є зовсім новим і принциповим. Україна повинна поставити перед собою і виконати принаймні два завдання в області масової свідомості. З одного боку, виховати у своїх громадянах нову макроідентичність. Згадаємо, як у минулому активно впроваджувалася у свідомість ідентифікація «я громадянин Радянського Союзу». З іншого боку, не менш важливим завданням є відновлення оптимістичних варіантів поведінки. Песимісти не виживають як на рівні окремої особистості, так і на рівні цілих країн.
В усіх країнах саме центр завжди робить символічний продукт для своїх регіонів, відбувається монополізація його виробництва. Москва активно робила це стосовно союзних республік. Україна не робить сьогодні якісного символічного продукту. Замість цього ми «харчуємося» американською чи російською символічною продукцією, втрачаючи при цьому покоління за поколінням. Якщо старе покоління залишилося споживачем продукції, побудованої за радянськими стандартами, то нове споживає зовсім чуже, оскільки ми запізнюємося зі створенням своїх власних. Тут не допоможуть заклинання «купуй українське», оскільки споживач завжди правий, він буде читати і дивитися те, що йому ближче, що чіткіше відповідає його потребам. Символічний продукт повинен мати комерційну реалізацію, щоб бути спожитим, з-під ціпка неможливо стати улюбленим. Хоча спроб такого роду незліченно.
***
Україна поступово пройшла час прожектів і перейшла до періоду проектів: романтизм змінив прагматизм. Ми готові до «запуску» нових проектів побудови майбутнього. Але для їхнього обґрунтування варто спиратися не тільки на розрахунки необхідної кількості «заліза» чи енергоресурсів. Наш головний ресурс — людина, і вона повинна отримати гідне місце в цих проектах. У майбутніх соціальних проектах необхідно враховувати виробництво інформаційного та символічного продукту. Інакше ми знову нічого не побудуємо. Чи за нас побудують інші. І потім оголосять нам, що саме про це ми все життя і мріяли. Не слід віддавати своє майбутнє в чужі руки. Навіть якщо нас про це дуже попросять.
