Сама дискусія про багатство серед знедолених людей, які протягом життя не бачили по-справжньому і цивілізовано багатої людини або сім'ї, викликає подив. Адже, по суті, запитують голодного, що він думає про сите. Що тут чекати? Я уявляю, скільки буде упередженості в листах читачів. Це — зі сфери психології. Не дарма ж на запитання: «Чому ти бідно живеш?» — у нас перелічують безліч причин і винних. А американський жебрак на це запитання відповідає:«Мені не пощастило». І все. Однак як багато закладено в його відповіді.
Багату людину мало тільки бачити. Її і її сім'ю треба спостерігати багато часу і навіть поколінь. Погляньте на долю російського коваля Демидова. Багата людина, хоч би яким шляхом нажила своє багатство і хоче вона цього чи ні, стає відомою в суспільстві. І з цього моменту, знову ж таки, подобається їй це чи ні, суспільство за нею стежить і цікавиться її справами. А її капітал, якщо він перебуває в межах рідної держави, приносить велику користь суспільству. У цьому випадку багатство людини має державне значення, а сама вона гідна поваги. Погляньмо на багатство із другого боку. Для прикладу. Усі ми знаємо, що було до 1917 року і після. До: стисло кажучи, поміщик і селянин, фабрикант і робітник. Перший організує справу і дає роботу другому. Держава стежить, щоб стосунки між ними були в рамках існуючих законів. Це вже пізніше профспілки вклинилися в ці стосунки, породивши нову ораву чиновників. Унаслідок співпраці «багатій — держава — працівник» держава мала товар і гроші, буржуй — капітал, працівник — засоби для існування, що залежить від кількості і якості праці. Так і жили. Проте одного не дуже чудового дня до поміщика (буржуя) приходять його тріумфуючі працівники, виганяють його з дому, все піддають розграбуванню. Кому стільці дісталися, кому корова. Якийсь час народ веселився, ламаючи і руйнуючи. А потім, проївши накрадене, пригадали, що треба їсти щось і надалі, а працювати ж ніде. Адже роботодавця знищили. Результат усього цього ми знаємо. Але оскільки висновків не зробили, то десять років тому ми з великою точністю повторили 1917 рік: із захватом крушили систему, рвали виробничі зв'язки на догоду політичним нуворишам та авантюристам і з великою радістю розкрадали громадське майно, що стало раптом узагалі нічиїм. Наша сьогоднішня трагедія криється в тому, що саме роботодавця немає. Колишнього погубили, а нового не можемо визначити і створити. Порятунком нашої економіки і суспільства загалом, я глибоко переконаний, буде по-справжньому відкрита держава. Коли багаті люди всіх країн світу вільно зможуть купувати в нашій країні все, що забажають, — житло, готелі, заводи і фабрики, зможуть брати в оренду землю та організовувати в нас свою справу. І ми разом із ними.
За такими законами живе весь цивілізований світ. А що відбувається в нас? Щоб поліпшити якусь справу, знаходимо за кордоном багату людину або групу людей, обіцяємо золоті гори, заманюємо капітал до себе. Поліпшуємо справу, а потім під різними приводами виставляємо партнера геть. І, під ручку проводжаючи його до трапа літака, висловлюємо щирий жаль, що, мовляв, пан сам не зрозумів специфіки української економіки та особливостей нашого національного бізнесу. А вони такі, що самі ми зі своїми проблемами не впораємося, тільки народ замордуємо. Нам дуже заважає наша національна чванливість. Промисловий потенціал і сільське господарство в Україні настільки великі, що розкупити його навіть частинами не до снаги нашим рідним мільйонерам. Значить, треба гостинно і якомога ширше відчиняти двері. А ми зробили щілинку, в яку тільки човники із сумками, ці миші економіки, пролізти можуть, і вважаємо самі себе відкритим суспільством. Скажіть, невже краще мати заросле бур'яном і, по суті, кинуте підприємство з людьми, що снують по ньому, як сомнамбули, аніж виручити за нього гроші, отримати робочі місця, товари і податки в соціальну сферу? Люди, чого ми такі безглузді? Умираємо з голоду, лежачи на мішку із грошима.
Отже, свої купити не можуть, чужих ми не пускаємо, тож поділимо на всіх. Приватизація і штучне акціонування фактично перетворилося на створення колгоспів (колективних господарств) у промисловості, з безвідповідальністю, яка звідси випливає. Хіба в благополучних країнах акціонування відбувається за наказом і у визначені терміни? Хіба можна акціонувати підприємство-банкрут? Очевидно, треба шукати інші рішення. Продаж багатим людям того, що гине, — це одне з них. Або візьмімо інший варіант. Я щось не чув, щоб хтось із директорів сам або із групою однодумців узяв в особисту оренду кероване підприємство. Став би його власником. Я думаю, справи пішли б, тому що з'явився конкретний господар. І якщо при ньому працівники стануть жити краще, то нехай господар, на здоров'я, багатіє. Так багато які люди думають. І правильно ж думають.
Журналіст запитує робітницю однієї відомої японської фірми, чому вона самостійно, тобто без ініціативи адміністрації, безплатно перервала планову відпустку і стала біля конвеєра. Вона відповідає, що з газет і телебачення дізналася, що її компанія переживає тяжкі часи, а благополуччя фірми — це і її благополуччя. Порівняйте цю ситуацію з нашою дійсністю — правда, фантастика? Нам треба з ясельного віку засвоювати такі правила. Перше: чим більше багатих людей, тим держава багатша. Друге: чим більше працюєш, краще живеш. Третє: в основі багатства — завжди важка праця. А багато хто з нас, лінуючись підмести у власному під'їзді і закрутити шуруп у провислих вхідних дверях, мріє про красиве життя і багатство, що впаде з неба. Адже відомо, хто думкою багатіє.
P. S. Я виробничник із великим стажем, намагаюся сумлінно працювати і, дивлячись навкруги, мені часто спадає на думку: «Ось тут справжній господар зробив би не так». А ви так не думали?
