При остаточному редагуванні поправок до Конституції законодавцям та виконавчій владі слід було б брати до уваги не лише внутрішньополітичну доцільність змін та їх прохідність через Верховну Раду, а й зацікавленість сусідів, близьких та далеких, в характері цих змін. Європа, попри свою байдужість до України, безумовно позитивно сприйме посилення ролі парламенту, бо на континенті панують саме парламентська чи парламентсько-президентська системи. З другого боку, не слід забувати, що авторитарна Москва завжди користувалася слабкістю сусідніх демократій.
І в монархіях, і в республіках Європи найвпливовішим політичним інститутом є парламент, а повноваження королів, князів, герцогів та президентів вичерпуються виключно представницькими функціями. Показовим є травневий саміт країн Центральної та Східної Європи, де з понад десятка учасників повновладних політичних фігур було лише дві — Кучма та Квасневський, а робота всіх інших полягає саме в тому, аби брати участь в подібних конференціях. «Сильних» президентів мають Франція, Польща, Фінляндія та Литва, але уряди й там формуються за результатами парламентських виборів. Отже, перехід до парламентської або парламентсько-президентської моделі означав би приведення політичної системи України у відповідність з європейськими стандартами, й десь у Брюсселі та інших столицях нам поставили б «плюсик». Утім, не варто тішитись надмірними надіями: особливих радощів з боку європейців не буде. Про це зайвий раз свідчать досить прохолодні щодо європейських перспектив України заяви, які днями пролунали із вуст президента Єврокомісії Романо Проді та комісара ЄС з питань розширення Гюнтера Ферхойгена.
Зате Москва навряд чи є такою ж байдужою до реформування нашої політичної системи, бо для неї Україна була, є й залишиться ключовим напрямком зовнішньої політики. Цікавими та важливими для нас є ще торiшні коментарі деяких російських політологів з так «званої кремлівської експертної панелі». Відмінність цих аналітиків від колег по цеху полягає в тому, що їхні заяви можна трактувати подвійно: і як власну думку, і як досить прозорі напівофіційні натяки з боку російського керівництва. Отже, вони неодноразово заявляли про те, що розосередження влади в Україні та загальна демократизація відповідають російським національним інтересам: мовляв, демократична Україна проводитиме однозначно таку політику, якої хотітиме Москва, бо так нібито воліє більшість громадян.
Але, очевидно, існують й інші мотиви, про які публічно говорити не прийнято. Так, виборність губернаторів та федералізація України також позитивно оцінюються московськими експертами — як фактори, які послаблять зв’язки регіонів з центром та водночас дозволять східним областям налагодити тісніші стосунки з Москвою. Парламентська система сама собою створюватиме більш ніж сприятливі умови для впливу на політичний процес в Україні, й Кремль матиме широкі можливості для гри на часом антагоністичних розбіжностях між основними політичними гравцями в нашій державі.
Доречно зауважити, що сусідні зі споконвічно авторитарною Москвою демократії (зрозуміло, що демократичність тут оцінюється виключно за критеріями відповідних часів) завжди ставали жертвами московського деспотизму. Спочатку Велике князівство Литовське (ВКЛ) програло боротьбу за статус провідної держави Східної Європи. По суті змагання ВКЛ з Великим князівством Московським було двобоєм прототипів двох Росій — європейсько-демократичної та азіатсько-деспотичної, кожна з яких мала шанси постати на уламках Київської Русі. Паралельно Москва розчавила середньовічні Новгородську та Псковську республіки (XV—XVI ст.ст.). Для поступового придушення української автономії (XVII—XVIII) було використано не лише силу, але й можливості демократичного устрою Запоріжжя та Гетьманщини.
Наприкінці XVIII сторіччя росіяни витратили купу грошей та докладали титанічні дипломатичні зусилля для того, щоб запобігти рятівному для Речі Посполитої скасуванню «ліберум вето». Як писала Катерина II, слід «зберегти таку конституцію, яка є зараз, бо, правду кажучи, для Росії немає ні потреби, ні користі, щоб Польща стала дієздатною».
Нарешті, після Другої світової війни для приведення до влади промосковських комуністів в деяких країнах Центральної Європи також було використано демократичні інститути.
В усіх зазначених випадках відносний демократизм системи, з одного боку, не заважав відносно вільній діяльності промосковських партій, а з другого — не дозволяв зосереджувати ресурси в обсягах, достатніх для того, щоб протистояти силам східного сусіди, зібраним, завдяки концентрованій та авторитарній владі, у міцний кулак. Однак усі вище наведені факти свідчать не тільки про схильність Москви до експансії, але й про якісь традиційні закономірності, властиві конфліктам демократичних та авторитарних режимів, в яких виграє той, хто здатен до найвищої концентрації ресурсів.
Часи, втім, міняються, і про песимістичний сценарій, аналогічний наведеним вище, наразі не йдеться. Зате цілком реальним є ризик того, що за відсутності в Україні власного президента, обсяг повноважень якого дозволяв би йому виконувати арбітражні функції, верховним арбітром стане президент сусідньої держави.
Через фрагментацію та політичну неструктурованість суспільства до парламенту потрапляє й потраплятиме чимала кількість партій та блоків з конкурентними бізнесовими та політичними інтересами. І ще скільки води в Дніпрі утече, поки буде нагромаджено достатній досвід створення коаліцій та повсякденного узгодження інтересів. Як це нелегко дається, свідчить піврічна історія діючої парламентської більшості. Поки що дійти до спільного знаменника примушує Кучма. Але хто буде хай не завжди справедливим, але суддею за відсутності в Україні більш-менш впливового президента? Відповідь більше ніж очевидна.
Тим більше, що набиватися в арбітри росіянам не випаде: до цієї справи його закличуть самі українські політики, дехто з яких лягає та встає з думкою, що вже зроблено для Росії та що ще можна зробити. Вже зараз, ще при живому й здоровому Леонідові Даниловичу, деякі нібито лояльні йому сили вибудували свої власні схеми стосунків з Москвою й намагаються подобатися не тільки Кучмі, але й Путіну.
Сказане не означає заперечення необхідності політичної реформи та дисперсії влади. Скорочення повноважень глави держави — рух в правильному напрямку, але в політичній системі України має залишатися досить впливовий президент — не з такими надмірними повноваженнями як зараз, але достатніми для того, щоб виконувати функцію політичного арбітра.
В будь-якому випадку посилення впливів Москви на внутрішньополітичні процеси в Україні після ймовірного переходу до парламентсько-президентської республіки є неминучим: орієнтовані виключно на Москву політичні партії отримають повну свободу дій, наразі обмежену жорстким контролем Леоніда Кучми над зовнішньою політикою країни. Але це посилення може бути урівноважене самим фактом виходу України з єдиного авторитарно-президентського простору СНД. Наша політична система, зараз дуже подібна до російської, від якогось моменту їй дисонуватиме, і то буде фактором, який посилюватиме наше відчуття національної ідентичності, осібності, відмінності від Росії, в політичному розвитку якої навпаки набирають обертів протилежні тенденції — централізації та концентрації влади.
