Соціологічні опитування, які останнім часом проводилися різними експертними центрами, наочно демонструють: жоден із нинішніх лідерів цих досліджень — Народний союз «Наша Україна», Партія регіонів, Блок Юлії Тимошенко, Соцпартія, Компартія тощо — не має шансів на майбутніх парламентських перегонах вибороти більше половини депутатських мандатів у наступному складі Верховної Ради. Тобто ніхто з них не зможе отримати вирішальну перевагу ні для проведення своєї лінії у законодавчій діяльності, ні для формування уряду на власний розсуд. Утім, розгортаючи основні дискусії навколо названих фаворитів, експерти менше уваги звертають на тих, хто поки залишається в тіні. Проте серед них є досвідчені політичні бійці, і навряд чи вони так просто здадуть свої позиції. Соціал-демократична партія України (об’єднана), наприклад, крім ініціювання акцій, розрахованих на широкий суспільний резонанс, зокрема референдуму з питань вступу України до НАТО та ЄЕП, уже давно розпочала і активно проводить індивідуальну агітаційну роботу на місцях, зокрема на Житомирщині. Її активісти працюють здебільшого з окремими виборцями, добре знають їхні настрої. Саме індивідуальна робота, як показує закордонний досвід і недовга історія виборчих колізій у незалежній Україні, за певних умов може стати серйозним, якщо не визначальним фактором електорального успіху. І той, хто вже поспішив поховати СДПУ(О), в день підрахунку голосів може бути вельми здивованим, побачивши, що ця партія подолала прохідний бар’єр на виборах до парламенту і виборола помітні позиції в органах місцевої влади. До того ж не виключено, що нині її прихильники свідомо не виявляють своїх симпатій при опитуваннях (згадаймо результати СПУ і БЮТ на виборах 2002 року, — тоді соціологи майже одноголосно пророкували, що до парламенту вони не пройдуть).
Крім картини стартової розстановки учасників майбутніх виборчих перегонів, соцопитування дають ґрунт для припущень, що склад майбутнього парламенту не дуже відрізнятиметься від нинішнього (дочекаємось виборчих списків, побачимо), і баланс політичних сил у ньому залишиться приблизно таким же. Достатньо підстав для цих прогнозів дають також перегрупування у діючому депутатському корпусі і маневри партій і виборчих блоків, які зараз спостерігаються. Якщо вони справдяться, то після виборів сталих коаліцій у Верховній Раді, які б могли об’єднати більшість депутатів, ми знову не побачимо. Якщо не буде таких коаліцій, то ні парламент, ні Кабмін, як і раніше, не зможуть проводити цілісної перспективної політики, спрямованої на досягнення суспільно значимих цілей. Як у зовнішньополітичному, так і у внутрішньополітичному аспектах, надзвичайно пов’язаних між собою в наших умовах. І це стане продовженням гірших традицій українського політикуму, який до цього часу не зміг досягти згоди, а відтак і визначеності у баченні майбутнього України і шляхів подальшого її поступу. В конкретному зовнішньополітичному вимірі це означатиме, що Україна точно відстане від Росії у вступі до СОТ з усіма негативними для нашої країни наслідками, нескоро отримає запрошення до эвропейського співтовариства, якщо взагалі отримає, не вступить до НАТО, не зможе суттєво закріпити свого статусу як незалежної держави. У внутрішніх справах не буде активно стимулюватися економічна конкуренція, не будуть зроблені рішучі кроки в структурній перебудові економіки, під гаслами державного протекціонізму щодо певних її галузей продовжиться розбазарювання суспільних ресурсів. Загалом, якщо прогрес у матеріальній і духовній сферах і буде спостерігатися, то темпи його не відповідатимуть потребам суспільства.
Найпарадоксальнішим моментом у цьому зв’язку є те, що подібне становище може скластися в результаті демократичних виборів. Частково, але тільки частково і в меншій мірі, це залежить від того, що різні соціальні прошарки суспільства ще не повністю усвідомили свої не тільки сьогоденні, але й більш загальні інтереси. В ході помаранчевої революції був сформований потужний запит більшості українців на свободу і демократію, але він поки не достатньо виражений у прикладному аспекті. Політична еліта, представлена в партіях і блоках, якi йдуть на вибори, особливо тих, що претендують на лідерство, повинна була б запропонувати суспільству програми, розраховані не тільки на найближчі роки, але і на найбільш віддалену перспективу. А ще провідні політичні гравці повинні були б домовитись між собою щодо бачення базових цінностей країни і виступити із спільною декларацією: мовляв, у ході виборчої кампанії не будуть учиняти дій, спрямованих на їхню руйнацію. Але поки ставка, як і в попередній виборчій кампанії, робиться не на програми, а на «іменну зброю», тобто на певних лідерів. А ще на технологічні прийоми маніпулювання соціальною проблематикою або відверто демагогічними, іноді антиукраїнськими гаслами. Якщо ця тенденція залишиться домінуючою, то дійсно структурований парламент, в якому переважали б політичні сили, об’єднані навколо ідеї реальної незалежності України, які б на ділі виступали за демократію, індивідуальну і економічну свободу, у нас з’явиться не раніше, ніж після ще одних виборів.
