Подіям, які відбулися 9 травня у Львові, передувало і, можна сказати, спровокувало ці ж таки події, прийняття Верховною Радою України ухвали про використання під час урочистих заходів у день Перемоги разом із державними українськими прапорами копій прапора перемоги (червоні прапори). При цьому, з різних мотивів, але, схоже, жодна зі сторін дискусій у Верховній Раді не виходила саме з історії питання і його реального правого змісту, хоча вони й схльоснулися в контексті законодавчого процесу. Адже питання досить просте й однозначне, якщо саме до історії його і правових аспектів все ж таки звернутися. Що ми й спробуємо зробити.
ІСТОРІЯ ПРАПОРА ПЕРЕМОГИ ДО ВЗЯТТЯ РЕЙХСТАГУ
Матеріалів, досліджень з цього питання, звичайно ж, багато. І, потрібно сказати, що вони не дуже суперечливі за змістом про ті реальні події, чого не можна сказати про їхнє трактування. Те, що з історією штурму Рейхстагу та Прапора Перемоги не все так однозначно, як стверджувала офіційна повоєнна версія, з часом ставало все очевиднішим. Тому, при підготовці п’ятого тому шеститомної «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза 1941—1945 гг.», було проведене окреме дослідження з залученням практично всіх, на той час живих головних дійових осіб тих подій. Інститут марксизму-ленінізму при ЦК КПРС 8 квітня 1960 року організував із цієї проблеми спеціальну нараду, на яку запросили дев’ять Героїв Радянського Союзу — учасників битви за Рейхстаг. А півтора роки опісля підготований для видання текст уже розглядався — на нараді 15—16 листопада 1961 року. Число його учасників було розширене до 24-х. Встановлену за всіма доступними на той час матеріалами і документами, а також свідоцтвами безпосередніх учасників картину тих подій і було внесено до п’ятого тому зазначеного видання.
Отже, як відомо, завдання завершити війну з нацистською Німеччиною встановленням Переможного прапора над Берліном позначив Й. В. Сталін 6 листопада 1944 року в доповіді, присвяченій 27-м роковинам Великої Жовтневої Соціалістичної Революції: «Тепер за Червоною армією залишається її остання завершальна місія: завершити разом із арміями наших союзників справу розгрому німецько-фашистської армії... і встановити над Берліном Прапор Перемоги».
З наближенням моменту штурму Берліна це завдання перейшло в стадію практичної організації та реалізації.
Тут не буде зайвим пригадати про один маловідомий факт, пов’язаний із Прапором Перемоги. Адже спочатку була ідея поставити над поверженим Берліном спеціальний — ЕКСКЛЮЗИВНИЙ! Прапор Перемоги. І його дійсно було виготовлено на московській фабриці стрічко-вишиваних виробів № 7 — з червоного оксамиту для прапорів, з обрамленими барвистим орнаментом краями, в центрі полотнища розмістили великий герб СРСР, над гербом — орден «Перемога», а внизу — напис: «Наше дело правое — мы победиди».
Але, від ідеї використання саме ЦЬОГО помпезного стягу як Прапора Перемоги відмовилися, до Берліна його не доставили і подальша його доля невідома. Чому? — Начебто внаслідок того, що він виявився «важким і громіздким для використання під час штурму». Можливо й так, але в автора є інша версія — від нього відмовилися тому, що його не було зроблено навіть за образом Державного прапора СРСР. І далі це буде аргументовано.
Так чи ні, але організація та виготовлення стягу, який і буде встановлено над Берліном як Прапор Перемоги, було покладено на керівництво 1-го Білоруського фронту — саме тоді, коли було визначено, що якраз його військам належить штурмувати Берлін. І 9 квітня 1945 року в районі міста Ландсберга відбулася нарада начальників політвідділів усіх армій 1-го Білоруського фронту. На якій і було дано вказівку виготовити в кожній армії, яка наступає на Берлін, червоні прапори для встановлення як Прапора Перемоги. Причому, тут же, поза всяким сумнівом, було вказано і за яким образом ці прапори повинні були створюватися. Виникло й питання — що вважати головним об’єктом у Берліні, на якому необхідно поставити Прапор Перемоги? «Командування 1-м Білоруським фронтом звернулося з цього приводу до Москви: вказівка Сталіна була однозначною і категоричною: РЕЙХСТАГ!»
У квітні 1945-го в центрі Берліна опинилася 3-я Ударна армія 1-го Білоруського фронту.
У ніч на 22 квітня від імені Військової ради 3-ї УА командуванню кожної з її дев’яти дивізій було урочисто вручено Прапор для встановлення над Рейхстагом. Усі ці дев’ять прапорів було виготовлено з червоного сатину в невеликому німецькому містечку Бадшенфлісе за образом Державного прапора СРСР. З матерії, взятої в місцевій лавці, — який, до речі, символізм: Прапор Перемоги — з матеріалу переможеного ворога! Шили їх у армійському будинку Червоної армії, жінки, які там служили, художник В. А. Бунтов намалював на кожному полотнищі у верхньому кутку біля древка сріблястою фарбою символи Радянської держави — серп і молот хрест — навхрест і над ними п’ятикутну зірку. На нижній кромці зворотної сторони кожного прапора, біля древка було нанесено їхні номери — з першого до дев’ятого. Держаки виготовив кіномеханік А. Габов, їх вінчали металеві наконечники від віконних гардин. — Яке дивовижне й рідкісне поєднання в одному дійстві простого, побутового та виключно символічного — не випадково ж жінки, які шили ці прапори, як згадували очевидці, плакали!
Жоден із цих прапорів не мав статусу «штурмового», та й узагалі якого-небудь спеціального статусу, окрім одного — вони Були виготовлені за образом Державного прапора СРСР, Військовою радою 3-ї УА затвердженими претендентами на те, щоб стати Прапором Перемоги. І відрізнялися один від одного лише номерами.
При врученні прапорів було оголошено, що Прапором Перемоги стане той, який буде поставлено над Рейхстагом.
26 квітня командир 150-ї дивізії В. М. Шатілов вручив Прапор №5, якому історією й було визначено стати Прапором Перемоги, командуванню 756 стрілецького полку, в штабі якого він і знаходився разом із полковим Прапором до початку доби 1 травня 1945 року, тобто — до взяття Рейхстагу. Далі почалася інша його історія.
ПРАПОР № 5 — ІСТОРІЯ ДРАМИ
Коли ж Прапор №5 опинився в Рейхстазі і був поставлений на його даху, а потім — і куполі, тобто, став саме Прапором Перемоги? Коли з Рейхстагу він був знятий, де зберігався після цього, які зміни з ним сталися і чому, будучи доставленим до Москви на Парад Перемоги, він не лише його не відкривав, але й практично в нім не брав участі? Чому, зрештою, про нього не згадували двадцять років після травня 1945 року, чому в Російській Федерації було засновано його Символ, а одинадцять років опісля — копії Прапора Перемоги і як він раптом став «штурмовим»? — Достовірні відповіді на всі ці питання є!
На багато з них їх було дано ще при підготовці до видання П’ятого тому шеститомної «Истории Великой Отечественной войны Советского Союза 1941—1945 гг.» на початку 60-х років минулого сторіччя. Так, зокрема, було неспростовно встановлено, що Рейхстаг було узято після третього штурму, який почався після 18.00 30 квітня за місцевим часом і було в основному завершено до 22.00. Першими на даху Рейхстагу Червоний прапор встановили бійці спеціально сформованої штурмової групи під командуванням капітана В. М. Макова зі штабу 79-го стрілецького корпусу, створеної з числа добровольців за ініціативою командира корпусу С. М. Перевьорткіна та начальника політвідділу корпусу полковника І. С. Крилова. Прапор було о 22 годині 40 хвилин прикріплено, причому, з вельми символічною(!) помилкою, на скульптурній групі «Німеччина» (планувалося — на скульптурній групі «Богиня Перемоги»). Там же, через деякий час було прикріплено і прапор, доставлений другою спеціальною штурмовою групою, також створеною з числа добровольців за ініціативою командира корпусу С. М. Перевьорткіна та начальника політвідділу корпусу полковника І. С. Крилова і очолюваною майором М. М. Бондарем — ад’ютантом командира 79-го стрілецького корпусу. Але, ні той, ні інший прапори не були із згаданої «дев’ятки», а були саморобними червоними полотнищами без ідентифікації. Але вони — дійсно потрапили до Рейхстагу в час і в результаті ШТУРМУ!
Тут не заглиблюватимемося в історію відомого помилкового інформаційного повідомлення про встановлення Прапора Перемоги о 14 годині 25 хвилин 30 квітня 1945 року. Зауважимо лише, що в результаті проведених на початку 60-х років минулого століття досліджень було неспростовно з’ясовано, що в цю годину і до останнього штурму жодного радянського солдата в Рейхстагу не було.
А що ж Прапор №5? — Під час штурму, як уже згадувалося, він знаходився в штабі 756 сп разом із полковим Прапором і був, за розпорядженням вже прибулого в Рейхстаг командира полку полковника В. М. Зінченка, доставлений в Рейхстаг сержантом М. А. Єгоровим і молодшим сержантом М. В. Кантарія в ніч на 1 травня 1945 року. Тобто, через декілька годин по завершенню третього штурму. І в момент встановлення він справді став Прапором Перемоги!
1 травня ворог зробив відчайдушну спробу вибити радянських воїнів із Рейхстагу. Він піддався масованому обстрілу, був в декількох місцях підпалений фаустпатронами, і там бушувала пожежа. Бій ішов практично весь день.
2 травня, після закінчення запеклих боїв у самому Рейхстагу і довкола нього, Прапор Перемоги був установлений М. А. Єгоровим і М. В. Кантарія на куполі Рейхстагу. Ради справедливості й історичної правди слід згадати і заступника командира батальйону з політичної частини лейтенанта А. Береста, який фактично й керував і встановленням Прапора №5 у ніч на 1 травня 1945 року, і забезпечував з відділенням автоматників охорону, і перенесенням на купол Рейхстагу, але був згодом незаслужено «забутий». На куполі Рейхстагу Прапор Перемоги й знаходився до 8 травня, коли був замінений, як про це говориться в Повідомленні № 90 командира, генерал-майора Переверткіна і начальника штабу 79-го стрілецького корпусу полковника Летунова Військовій раді 3-ї Ударної армії 9 травня 1945 року, «великим яскраво-червоним стягом».
А Прапор Перемоги опинився на зберіганні в політвідділі 756-го стрілецького полку.
Саме там, за розпорядженням начальника політвідділу 150 сд Артюхова, на полотнищі Прапора Перемоги білою фарбою був самочинно зроблений перший текстовий напис — «150 стр. ордена Кутузова II ст. Ідриц. Див.», що фактично дало початок його правовій нівеляції саме як Прапора Перемоги. І є свідчення того, що «за це самоуправство Артюхову дуже дісталося від генерала Литвинова, члена Військової ради армії».
19 червня 1945 року «з дивізії його доставили в корпус, де до колишнього напису додали абревіатуру «79 СК». Коли ж прапор опинився в командуванні 3-ї УА, то начальник політвідділу Лісицин розпорядився доповнити написи на прапорі ще однією абревіатурою «3 У.А. 1 Б.Ф.«». Сталося це напередодні і в зв’язку з його відправкою за наказом Маршала Г. К. Жукова до Москви для участі в Параді Перемоги. На той час, як відомо, вже був «розписаний» Рейхстаг — «ничтоже сумняшеся» розписали, ідентифікували собою і Прапор Перемоги.
Яку драматичну роль ці доповнення зіграли в долі Прапора Перемоги, стало зрозумілим дуже швидко — на генеральній репетиції Параду Перемоги, яка проходила 22 червня 1945 року за участю Маршалів СРСР Г. К. Жукова і К. К. Рокоссовського. Тоді й було прийнято рішення про те, що Прапор Перемоги (або, вірніше, вже Прапор №5) участі в Параді Перемоги брати НЕ БУДЕ!
От як про це згадував колишній начальник політвідділу 3-ї УА Федір Якович Лісицин: «Так, зараз напис є. Цей напис робили по частинах — спочатку за розпорядженням політвідділу дивізії, а пізніше — командира й начальника політвідділу корпусу.
Над Рейхстагом же майоріло чисте полотнище лише з серпом, молотом і зіркою. Я був проти цих написів, але побачив їх в останню мить (залишимо ступінь участі самого Федора Яковича в цій справі на його совісті), коли прапор відправляли до Москви. Мені здається, що пізніше вони зіграли негативну роль».
І, справді, за задумом Й. В. Сталіна, парадний хід повинен був відкривати саме Прапор Перемоги. Про високий статус Прапора №5 як Прапора Перемоги свідчить і виняткова урочистість його відправки і зустрічі в Москві: «Прапор покидав Берлін з аеродрому Темельхоф вранці 20 червня на спеціально виділеному літаку — ЛІ-2... Приземлився літак на Центральному аеродромі. Зустрічала Прапор спеціально сформована рота почесної варти в основному з кавалерів ордена Слави... У той час на аеродромі проходила передостання репетиція параду. І. С’янов (старший сержант, учасник встановлення Прапора №5 над Рейхстагом — В. К.) передав Прапор із рук у руки прапороносцеві, Герою Радянського Союзу гвардії старшому сержантові Ф. Шкірєву і двом його помічникам — Героям Радянського Союзу гвардії старшині І. Паньшеву і гвардії старшому сержантові І. Маштакову». Але... задуму Й. Сталіна не судилося здійснитися. І навряд чи рішення про це було прийняте без нього — хто б ТОДІ наважився просто поставити вождя перед цим фактом та ще в такій виключно урочистій і помпезній справі?!
І чи можна уявити собі більший конфуз, ніж відсутність Прапора Перемоги на Параді Перемоги?! І чому все ж «за наказом Г. Жукова... Прапор на парад не виносився» і «відповідно до того ж наказу, його належало передати на зберігання в Центральний музей Червоної Армії (ЦМЧА). Головне Політуправління Червоної Армії віддало розпорядження начальникові ЦМЧА 22 червня після генеральної репетиції організувати прийом Прапора від зведеного полку 1-го Білоруського фронту і доставити його в музей. 11 липня 1945 року розпорядженням № 85 по ЦМЧА Прапор був заприбуткований в знаменному фонді музею»?? Як відзначив один із відомих дослідників історії Прапора Перемоги — полковник, старший науковий співробітник Центрального музею Збройних Сил А. Дементьєв: «в радощах переможних днів травня 1945 року про Прапор Перемоги неначе забули. Про нього навіть не згадали в Наказі Верховного про взяття радянськими військами Берліна. І в подальших наказах про нього не згадували...»
І було воно «забутим» цілих 20 років!
ЧОМУ така опала при ТАКИХ торжествах супроводження з Берліна до Москви?! — Якщо говорити про відсутність на Параді Перемоги, то практично єдине офіційне пояснення полягає в тому, що викликані та прибулі разом з Прапором Перемоги С. А. Нєустроєв, Єгоров і М. В. Кантарія «не мали навиків стройового кроку і не могли гідно пронести Прапор Перемоги Красною площею». Це, звичайно ж, є поясненням і незграбним, і несерйозним. Спробував це пояснити і згаданий вже Ф. Я. Лісицин: «На доставленому до Москви полотнищі було вже написане наймення дивізії. Хтось убачав у цьому несправедливість: воювали всі, а парад відкриє прапор конкретної дивізії...», що представлялося достовірнішим для його рівня — рівня вищого командного складу Червоної Армії. Але, НЕ ДЛЯ СТАЛІНА! Його рішення мало бути продиктоване проблемами геополітики і державного, а не відомчого престижу.
Тому і сам факт відсутності Прапора №5 на Параді Перемоги, і подальше, настільки тривале, фактичне його забуття вимагають ІНШОГО — серйозного і аргументованого — пояснення.
Що ж могло і справді стало цьому причиною? І, головне — чи був Прапор №5 у момент прийняття Й. Сталіним рішення про його неучасть в Параді Перемоги дійсно Прапором Перемоги?
Легко уявляю щире обурення дуже багатьох у зв’язку навіть з постановкою цього питання. Так, є велика спокуса сказати: «звичайно! — адже прапор (тобто, полотнище!) ТОЙ, який і майорів над Рейхстагом, значить, це і є Прапор Перемоги». Але, якщо прапор — лише тканина, полотнище — то все правильно, це саме так. Але, якщо це — все-таки і перш за все — певний ЗМІСТ, певна символіка, і те, що надає тканинній основі індивідуальний, конкретний — ПРАВОВИЙ! — зміст і символізм, то, на жаль — НІ! Та навіть у Всесоюзній військовій грі «Зірниця» ставити треба було не будь-який прапорець, а конкретно персоніфікований! Але тут-то — акція виняткового, зовнішньо- і внутрішньополітичного, значення і контексту! Адже мова не про побутовий символізм, а про символізм ЮРИДИЧНО значимий і, головне — державний, міжнародно-правовий! А тому й розглянемо:
ПРАПОР № 5 — ПРОБЛЕМИ ЮРИДИЧНОГО СТАТУСУ
Військова традиція встановлювати прапори переможця на території поверженого супротивника, як відомо, зародилася давно. З часом ця акція набула і конкретного міжнародно-правового змісту, значення — це акт, що символізує втрату суверенності переможеного і верховенство права переможця. Державний прапор — символ саме держави, може встановлюватися лише на території, стосовно якої є підстави позначити свою суверенність, тобто — верховність своєї влади, верховенство свого права.
СРСР воював із Німеччиною. І на будівлі Рейхстагу — місця знаходження її найвищого представницького органу, що втілював державність Третього Рейху, — символічно і мав бути встановлений саме Державний прапор СРСР (або його образ) — як символ верховенства його влади, його юрисдикції над даним об’єктом, територією, над цією державою. І одночасно це був акт позбавлення влади колишнього державного режиму.
«Ось чому Військова рада 3-ї УА вручила своїм дев’яти дивізіям червоні прапори — копії Державних прапорів СРСР, вважаючи, що один із них стане Переможним. Нагадаємо, що саме Військова рада володіла правом розгляду і вирішення всіх найважливіших питань життя і діяльності своєї армії. До таких питань належить і вручення її частинам копій Державного прапора країни для встановлення одного з них як Переможного. Адже Військова рада не ставила перед командуванням дивізій завдання встановити над Рейхстагом прапор однієї з них як переможний, оскільки за своїм статусом він не представляв державу, її народ і армію».
Так це було задумано і організовано. Але, як виконано — ми тільки що бачили: Прапор Перемоги доповнений написами було перетворено чи то на квазі-прапор 150 стрілецької ордена Кутузова II ступеню Ідрицької дивізії, чи то 79 стрілецького корпусу або 3 Ударної армії, або ж на штандарт 1-го Білоруського фронту. Хоча це і не важливо. Важливо те, що Прапор №5 ПЕРЕСТАВ ВТІЛЮВАТИ державу СРСР!
Що нічим, окрім як скандалом не обернулося: Прапора Перемоги на Параді Перемоги НЕ БУЛО!
І будь-які пояснення чи навіть вибачення, що зробили це «щоб уникнути плутанини», хоча яка тут могла бути плутанина, якщо таких прапорів було всього дев’ять і кожне було персоніфіковано своїм номером?! Або, що таким чином були відзначені «всі армійські формування, підрозділи яких брали участь у штурмі і захваті Рейхстагу, піднятті на ньому цього стягу» — від лукавого. Адже фактично з Прапора Перемоги зробили той же розписаний повалений Рейхстаг, але на полотнищі. Проте, будівля, що втілює державність поваленого супротивника, — це одне, а власна, національна! реліквія — зовсім ІНШЕ! Не розуміли що чинили? — Не вірю: амбіції задушили! На жаль...
Ось їх, амбіцій, квінтесенція: у Донесенні № 90 Військовій раді 3 УА 9 травня 1945 року командир 79 ск генерал-майор Переверткін і начальник штабу 79 ск полковник Летунов просять Військову раду поклопотатися «перед Маршалом Радянського Союзу тов. Жуковим, щоб делегація 1-го Білоруського фронту, 3-й УА і 79 ск змогла особисто вручити цей Прапор Перемоги в Кремлі або у іншому місці нашому великому вождеві, любому маршалові Йосипу Віссаріоновичу Сталіну».
Зрозуміло — час був такий, але ж і цим командирам, і іншим «ініціаторам» написів, звичайно ж, було добре відомо, що кожен прапор має свій статус, тобто правовий стан, визначений і затверджений відповідним державним органом. А правовий стан Державного прапора СРСР в 1945 році було встановлено самою Конституцією СРСР 1936 року (стаття 144). І Прапор Перемоги, тобто, Прапор №5, виготовлений за образом Державного прапора СРСР, до нанесення на нього згаданих написів, в принципі, такий правовий статус мав. В принципі тому, що не відповідав встановленим Конституцією СРСР 1936 року співвідношенню його ширини і довжини (1:2) і його кольоровій гаммі. М. А. Єгоров і М. В. Кантарія і підняли над Рейхстагом прапор, створений за образом Державного прапора СРСР. Саме його і витребували 19 червня 1945 року для участі в Параді Перемоги 24 червня 1945 року. Але, як виявилось, воно вже ТАКИМ не є!
І вищому військово-політичному керівництві країни стало цілком очевидно, що після нанесених текстових доповнень Прапор №5 перестав відповідати Державному прапору СРСР і у зв’язку з цим втратив і правовий статус Прапора Перемоги!
І його відсутність на Параді Перемоги — і з морального, і з юридичного погляду — правильна: не міг такий квазі-прапор ОКРЕМОЇ дивізії, або корпусу, або армії, або навіть штандарт фронту відкривати Парад Перемоги цілої держави! Але, головне! — не можна було поставити під сумнів той факт, що над Рейхстагом як Прапор Перемоги був піднятий і більше тижня там перебував образ саме ДЕРЖАВНОГО ПРАПОРА СРСР. До речі, саме з цих міркувань і абсолютно правильно, як уявляється, і відмовилися від того Прапора, про який ми говорили спочатку статті, — від спеціального, ексклюзивного Прапора Перемоги, який ні Державним прапором, ні навіть його образом НЕ БУВ!
Отже, зрозуміло одне — затверджений на вищому політичному і державному рівні образ Прапора Перемоги жоден начальник політвідділу дивізії, жоден командир дивізії, командувач корпусом, командувач армії або навіть командувач фронтом змінити НЕ МАВ права. Те, що сталося з Прапором Перемоги — чистісінької води перевищення повноважень, що завдало непоправної шкоди символіці Перемоги і порушило природний сценарій Параду Перемоги.
Гаразд. Паплюження національної реліквії — Прапору Перемоги! — справа мерзенна, але давно відбулася і Бог їм, тим, хто це вчинив, у цій справі суддя. Але те, що вони тим самим знищили правовий зміст Прапора №5 як Прапора Перемоги — це безпосередньо стосується всіх нас і зараз — в контексті прийнятого Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Закону Україні «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років».
«ШТУРМОВИЙ ПРАПОР» — БЕЗ ШТУРМУ!
Так — чи був Прапор №5 «штурмовим прапором 150-ої ордена Кутузова II ступеня Ідрицької стрілецької дивізії», як це стверджується в ухваленому Верховною Радою України Законі України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років». — Ні!
Встановлено, що ані М. А. Єгоров, ані М. В. Кантарія участі в жодному з трьох штурмів Рейхстагу не брали, як і, власне, Прапор №5. Чому, до речі, у нього і немає жодних навіть фактичних підстав вважатися «штурмовим» (про юридичні — далі). І командир полку опинився в Рейхстазі набагато раніше «штурмового прапора»! Та й «самі М. А. Єгоров і М. В. Кантарія, до їх честі, розуміли всю безглуздість офіційної версії тих подій. У мало кому відомій брошурі «Прапор Перемоги» вони визнавали, що Прапор №5 вони доправили до Рейхстагу значно пізніше за інших прапороносців». Та й інших різних свідчень цього достатньо.
Ось вам і «штурмовий» прапор, який в руках безпосередніх учасників штурму, — бійців 1-го батальйону капітана Неустроєва з 756 сп і 1-го батальйону капітана Давидова з 674 сп 150 сд або 1-го батальйону старшого лейтенанта Самсонова з 380 сп 171 сд НЕ БУЛО. Над головами наступаючих ВІН не майорів, в бій їх не піднімав, а до Рейхстагу доставлено і піднято через п’ять годин після останнього штурму, що почався після 18.00 за місцевим часом, і навіть пізніше прибуття туди командира полку, вже наказом призначеного його комендантом!
Та й не ідентифікувався жоден з виготовлених за рішенням і затвердженому Військовою радою зразком дев’яти Прапорів під час тих подій як ШТУРМОВИЙ — ані в донесеннях, ані в журналах бойових дій і інших документах, ані у свідченнях і спогадах їх учасників! І напередодні штурму, і під час нього, і при піднятті він вважався Державним прапором Радянського Союзу. Ось текст шифрованого Донесення начальника штабу 3-й УА, гвардії генерал-майора М. Ф. Букштиновича начальникові штабу фронту генерал-полковникові Малініну: «14.25 30.04.45 частинами 79 ск зайнято район Рейхстагу, над будівлею Рейхстагу піднято прапор Радянського Союзу (підкреслено мною. — В. К.).
Називали його і просто «червоний прапор». Так, начальник штабу 150 сд в своєму донесенні штабу 79 ск під час штурму Рейхстагу позначив його саме як «ЧЕРВОНИЙ ПРАПОР» — те, що було цілком зрозуміло начальникові штабу 3 УА, недоступно було начальникові штабу 150 сд. Як і командуванню 79 ск — ось і воно в Донесенні № 90 Військовій раді 3-ої УА 9 травня 1945 р. говорить про «червоний прапор»: «Моїм особистим наказом червоний прапор, піднятий 30 квітня 1945 р. 150 СИД над будівлею рейхстагу (підкреслено мною. — В. К.), зараз знято. Замість прапора я наказав поставити великий яскраво-червоний стяг».
Отже, Прапор №5 «штурмовим прапором 150-ї ордена Кутузова II ступеню Ідрицької дивізії» НЕ БУВ! Як і прапором 79 Ск або прапором 3 УА, або навіть штандартом 1-го Білоруського фронту. Ні — коли створювався, ні — коли піднімався, ні — коли над Рейхстагом майорів. Та й узагалі ніколи ними не був, оскільки статус надається рішенням певного державного органу на підставі встановлених нормативних положень, а не політруками й червоноармійцями з пензликом і фарбою в руках. Ні Статут РККА, ні інші нормативні акти того часу таких понять, як «штурмовий стяг», «штурмовий прапор» не передбачали.
Та й в Указі президента РФ Б. Єльцина «Про Прапор Перемоги» №561 від 15 квітня 1996 року статусу «штурмове» немає — ні в початковій редакції, ні в подальших аж до 2003 року, внесених вже президентом РФ В. Путіним, його доповненнях.
Уперше цей «статус» з’явився в Федеральному законі Російської Федерації від 7 травня 2007 р. №68-ФЗ «О Знамени Победы» як спроба розв’язати вказану вище правову колізію, що виникла ще в травні 1945 року. Адже до моменту ухвалення цього закону вже була цілком очевидна неможливість юридичної ідентифікації Прапора №5 у його нинішньому вигляді як Прапора Перемоги. Ось і встановили законодавчо, що «Прапором Перемоги є штурмовий прапор...» Зазначимо — «штурмовий» — з маленької літери, тобто юридично не ідентифікований і, тим більше, не персоніфікований об’єкт! «Штурмовий» тут — це не статус, це — побутовий прикметник.
Іншими словами, російські законодавці після тривалих, вельми гарячих і навіть скандальних дискусій вирішили розрубати цей гордіїв вузол, зобов’язавши вважати дійсно історичний артефакт — Прапор №5 у його існуючому вигляді — фактом юридичним на момент його підняття над Рейхстагом. Що, звичайно ж, є правовим нонсенсом, який вже наші законодавці бездумно, механічно відтворили в законі України! При цьому ще й безсоромно на закон Російської Федерації і посилалися в своїй аргументації!
Але чи зменшує факт відсутності у Прапора №5 статусу або фактичної «штурмової» участі його історичне значення і чи робить неповноцінним із правової точки зору? — Ні, і ще раз — ні: він був ОБРАЗОМ Державного прапора СРСР і саме як ТАКОГО його було внаслідок переможних військових дій встановлено нагорі будівлі, що символізувало державність Третього рейху.
І ще — теж важливий історичний факт: 1 травня, як уже згадувалося, супротивник зробив відчайдушну спробу вибити радянських воїнів з Рейхстагу. Його було піддано масованому обстрілу, було в кількох місцях підпалено фаустпатронами. Установлено, що «після цього останнього жорстокого бою і пожежі в Рейхстагу всі прапори й прапорці з нього були зметені». Єдиним, що утримався над Рейхстагом, і виявився Прапор №5, або — з моменту підняття — Прапор Перемоги. Отже, й у бою, й у вогні він побував і вистояв, бойове хрещення пройшло й цілком мало історичне й моральне право бути Прапором Перемоги! І юридичне, як було вище показано.
А тепер — до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 років».
ПРАПОР ПЕРЕМОГИ, ЯКОГО НЕМАЄ, І ЗАКОН, ЯКИЙ Є
Отже, по-перше, Прапор №5 було зроблено за «образом державного прапора СРСР» і за своїм реальним виконанням, як і вісім інших, не відповідав розмірам і колористиці Державного прапора СРСР, встановленим статтею 144 Конституції СРСР 1936 року. Тобто він не був його КОПІЄЮ. Він був копією восьми інших, виготовлених за ухвалою Військової ради 3 УА. Тобто як претенденти на Прапор Перемоги всі вони були взаємно рівнозначними копіями, але не ідентичними конституційно встановленому стандарту Державного прапора СРСР. Але лише Прапор №5 індивідуалізувався в Прапорі Перемоги фактом і з моменту його вставлення над Рейхстагом.
По-друге, Прапор №5 був юридично дійсно значимим саме Прапором Перемоги! — ДО нанесення на нього в травні 1945 року першого з вищезгаданих написів. Тобто з цієї миті — з правового погляду — як уже такий, що не символізує державу СРСР, він статус Прапора Перемоги втратив.
І, по-третє, «штурмовим» він теж не був — жодним документом, чинним на той час, такий окремий вид прапора, стяга не встановлювався, в офіційних повідомленнях, рапортах, донесеннях як такий, не згадувався. Та й, власне, в штурмі Рейхстагу участі не брав.
До речі, можна вважати, що все це достатньо точно уявляли собі російські правознавці, які в середині 90-х років минулого століття дійшли до ідеї символу Прапора перемоги, а не його копії, — без нанесених на Прапор №5, після затвердження його образу Військовою радою 3 УА і встановлення над Рейхстагом, написів. Що й було відбито в указі президента Російської Федерації «Про Прапор Перемоги» № 561 від 15 квітня 1996 року. Щоправда, зазначимо, в Символі з Прапора №5 вилучили й такі фундаментальні символи СРСР, як серп і молот. Чим теж спотворили справжній образ Прапора Перемоги та історичну правду! Чому й такий здійнявся галас у Російській Федерації 2007 року при ухваленні закону РФ «Про Прапор Перемоги».
Тому на виконання згаданого закону України, як представляється, у день Перемоги було б історично справедливо вивішувати копії саме того стягу, який і було встановлено над Рейхстагом. Тобто Прапора №5 — «імпровізованого Державного прапора СРСР, що являє собою прикріплене до держака одношарове прямокутне червоне полотнище розміром 82 см. на 188 см.». На лицьовій стороні цих копій, вгорі біля держака, мають бути зображені СРІБЛЯСТІ п’ятикутна зірка й перехрещені серп і молот. І ВСЕ! — жодних пізніших написів. У принципі, це юридично єдино грамотне рішення. І найбільш етичне. Оскільки пам’ять про ту подію — безсмертна... Має бути!
Що, до речі, не скасовує, не заперечує і не зменшує існування власне історичного артефакту — полотнища, яке було встановлено й майоріло над Рейхстагом із 1 до 8 травня 1945 року, того, яке ці ВІСІМ днів і було Прапором Перемоги. Але, самого Прапора Перемоги, на жаль, — УЖЕ НЕМАЄ!, оскільки в нинішньому його «штурмовому» змісті це полотнище СРСР не символізує і над Рейхстагом не майоріло.
Чим такий підхід, таке рішення важливе для нас? По-перше — буде легалізовано справжній, дійсний Символ Перемоги, тобто — восторжествує історична справедливість. По-друге — не буде забуття, яке було б образою, перш за все, десяткам мільйонів жертв тієї трагедії, значить, і моральною, етичною шкодою для Нації. По-третє — зніметься все негативне ідеологічне навантаження, пов’язане з державним прапором СРСР, — не він і не його копії повинні будуть майоріти поряд із Державним прапором України, а копії поставленого над Рейхстагом Прапора №5 у його первозданному вигляді. Цей Прапор, хоча й був створений за образом Державного прапора СРСР, але ним, що не відповідав установленим статтею 144 Конституції СРСР 1936 року вимогам, не був! Історично, юридично в нього були лише два статуси: до встановлення над Рейхстагом — створений за розпорядженням Військової ради 3 УА Прапор №5, а з моменту встановлення та до нанесення на нього білою фарбою напису «150 стр. ордена Кутузова II ст. Идриц. див.» — Прапор Перемоги. І, спеціально зазначмо для опозиції: під ЦИМ Прапором ЖОДНІ злочини НЕ СКОЮВАЛИСЯ! І це — історичний факт, Прапор №5 навіть у штурмі участі не брав! Нарешті, по-четверте — це може стати не роз’єднуючим, а консолідуючим чинником нашої спільної минулої історії. Чи припинення воєнних дій на європейському театрі Другої світової війни — для західної України не СВЯТО?!
Такі історичні та юридичні аспекти. І ось тепер — у їхньому контексті — і може бути дано досить аргументовану, як представляється, оцінку й позиції парламентської більшості, яка проголосувала за згаданий закон України в його нинішній редакції, і позиції опозиції (вибачите за каламбур), що настільки активно проти цього протестує. І поставити цілком природне, сумне і... риторичне питання: то чи варто мало не до бійки(!) «списи ламати», роздмухувати псевдоідеологічне протистояння та привносити в суспільство чергову дозу отрути роз’єднання?! Адже саме в цьому й полягає —
ЗНАМЕННІСТЬ «БИТВИ» ДОВКОЛА ПРАПОРА
Яка, на жаль, стала черговою прилюдною демонстрацією неспроможності нашої, так званої, еліти до цивілізованої, відповідальної поведінки навіть там, де це не лише вкрай необхідно, але й політично доцільно, юридично можливо та історично справедливо. І основна причина цього в тому, що вона — це еліта ЗА СТАНОВИЩЕМ, а НЕ ЗА ЯКІСТЮ, це — квазі-еліта чи просто «еліта». Ця «битва» стала публічною, відвертою демонстрацією того, що саме вона — наша «еліта» — азартно й нестримно розриває нашу Націю і робить уже навіть найближчу її історичну перспективу не лише драматичною, але й, не дай Боже, трагічною. І що одні, що інші одне одного варті: спільне в них — цивілізаційна, культурна, інтелектуальна поверховість і моральна ущербність.
Майже сто тридцять років тому в своїй всесвітньовідомій доповіді «Що таке нація», прочитаній у Сорбонні 11 березня 1882 року, знаменитий французький письменник, історик і філолог Ернест Ренан говорив про «важливість уміння забувати» для цілісності нації. Наша «еліта» не лише цього не вміє — скоріше, навіть не здогадується, що це і вкрай необхідно, і можливо. А часом здається, що вона не просто не вміє, а саме не хоче «забувати». І за всякої слушної і неслушної нагоди активно не лише культивує, акцентує багато з наших взаємних і, на жаль, історично справедливих образ, але й вельми охоче та азартно продукує і педалює ті, які якраз історичних підстав не мають, ѓрунтуються на елементарному незнанні, міфах чи, навіть, відвертих фальсифікаціях. Яка вже тут можлива консолідація Нації?! Яке вже тут «уміння забувати»? Тут — культ уміння «ЗАБИВАТИ» опонента, і не лише в переносному розумінні — пригадаймо хоча б відомі події у Верховній Раді в квітні та листопаді-грудні минулого року.
Тому — не потрібно шукати ворогів ззовні. І не тому, що їх немає. На жаль, є — безпринципні, зухвалі, цинічні й такі ж цивілізаційно недорозвинуті, як і наша «еліта». Багатовікове географічне сусідство та історичний досвід спілкування не залишає в цьому жодних сумнівів. Не потрібно шукати зовнішніх ворогів, бо, перефразовуючи відому сентенцію: маючи таку «еліту» — і ворогів мати не потрібно! Адже наші, внутрішні, — і страшніші, і небезпечніші: зовнішній ворог завжди визначений, ідентифікований, внутрішній — закамуфльований, у Нації начебто «розчинений», розосереджений і приголомшує її світосприймання, світогляд як ракові метастази. Вбиваючи, до речі, і її, і себе. Але, що робити? — Немає в нашої «еліти» інстинкту самозбереження — саме як у соціально-політичного явища. Бо окремо, індивідуально й навіть корпоративно, він, звичайно ж, наявний: у переважної її більшості є «запасні летовища» (ну, в найгіршому разі — «вертолітні майданчики»). Саме ВОНА, наша сучасна «еліта», — головна сучасна загроза Нації, а тому — наша головна біда. Хоча й самій Нації час би вже прокинутися, протверезіти й зі своєю «елітою» розібратися по-справжньому, а не як за часів Майдану-2004.
Чи у тебе, Націє, що — теж є «запасне летовище»? Га?!
P.S. Автор використав матеріали Вілена Люлечника про дослідження Аркадія Миколайовича Дементьєва — полковника, старшого науковця Центрального музею Збройних Сил, заслуженого працівника культури Російської Федерації, який опублікував у одному з історичних часописів працю «Правда о Знамени Победы продолжает волновать современников», В. М. Саприкова — автора брошури «Дважды победное» («Московские учебники — СиДипресс», 2008) (цитування — з цих публікацій) та інші матеріали, звернувшись до бібліографії на сайті http://ru.wikipedia.org.
