Дотепники називають психологію наукою про поведінку людей...
і політиків: окремо ті, окремо інші. Оці «інші» — хто вони, які вони, чим
живуть і як виникають? Сукупність індивідуальних психологічних особливостей
визначає різні типи політиків. Вони не схожі не лише зовнішнім образом
(іміджем), а, насамперед, внутрішніми рушіями суспільної поведінки. Імідж
можна удосконалити, виправити чи навіть змінити. Внутрішні психологічні
мотивації в дорослої людини змінюються мало (або й не змінюються взагалі).
Саме на цьому грунті виростають чотири типових фігури з політичної квадриги:
фанатик, прагматик, авантюрник і цинік.
Письменник Вільям Фолкнер не цікавився політикою. Однак він був спостережливий
і дійшов висновку, що політика — справа особистісна. Республіканець, писав
Фолкнер, виникає лише серед тих, хто власноруч здобув свій капітал. Ліберал
— той, хто цей здобуток успадкував. Демократ є не хто інший, як босоногий
ліберал у перегонах по пересіченій місцевості. Консерваторами стають лише
республіканці, але після того, як навчаться читати й писати. Ця іронічна
класифікація краще чи гірше віддзеркалює американські реалії, але її принцип
діє скрізь: позаособиста політика не існує. Важлива риса психології людини
— змагальність, а від неї — активність, яка дозволяє індивідові вивищитись
у науці, бізнесі, мистецтві або спорті. Політика стоїть у цьому ряду. Не
перехід до нудотної рівності, а вивищення «нерівних» є наслідком суспільного
розвитку. Вивищення грошей — капіталізм, вивищення волі — тоталітаризм,
вивищення розуму — те, до чого йде людство, не знаючи його назви. Не лише
боротьба класів, а й боротьба особистостей є рушієм суспільних змін. Відтак
важливим складником політичного таланту є самолюбство. Чим його більше,
тим краще. Проте самолюбство мусять урівноважувати розум та почуття гумору.
Не має перспектив марнославний бундючний дурень, але й занадто скромний
розумник за собою нікого не поведе.
Політик-фанатик страшний через неспроможність бачити світ, яким він
є насправді. Сліпий і глухий до всього, крім своєї ідеї, він має спотворене
розуміння особистої та суспільної моралі — йому до душі єзуїтське гасло
«Мета виправдовує засоби». Численні злочини комуністичного режиму проти
свого народу це підтверджують однозначно. Нинішні комуносоціалісти, словесно
відкидаючи «сталінські» збочення, божаться Леніним і клянуться демократією.
Погано знають першоджерела. Цитую: «Нет решительно никакой почвы для той
идеи, будто в России нет глубокого, качественного различия между идеями
демократов и социалистов. Совсем напротив: между этими идеями лежит целая
пропасть, и социалистам давно бы пора понять это, понять неизбежность и
настоятельную необходимость полного и окончательного разрыва с идеями демократов».
Писав, звісно, Ленін (1894). Панове П. М. Симоненко та О. О. Мороз! Чи
ви за демократію, чи ви за Леніна?
Політик-прагматик орієнтується на своє розуміння дійсної (а не бажаної)
суспільної ситуації. При цьому спирається на песимістичні оцінки, не дозволяючи
собі примарних надій. Суспільство бачить так, як сівач своє поле, — що
треба зробити, щоб уродило зерно, а не полова. Твердо пам’ятає свою політичну
мету і стратегію її досягнення. Прагматик не любить тактичні ігрища та
компроміси, але ніколи не відмовляється від них через особисті мотиви.
Може підписати угоду навіть із чортом, але чорт має бути чесним і виконувати
свої зобов’язання. В щоденній практичній роботі прагматик не надає завеликого
значення відтінкам, він готовий коригувати ідеологічні нюанси, але в наперед
визначених межах; ядро своєї політичної позиції лишає недоторканним. Гуртує
навколо себе фахівців різного профілю. Може прийняти важливе рішення, прислухавшись
до слушної поради навіть безпартійного сажотруса. Як правило, прагматик
не схильний до самозвеличення, але «наступати йому на хвіст» небезпечно.
Не любить гуманістичних фраз і гасел, але саму ідею гуманізму вважає непорушною.
Зауважу, що саме політичного прагматизму забракло керівництву УНР. Академічної
ерудиції та соціального ідеалізму М. Грушевського не вистачило для консолідації
суспільних сил.
Авантюрником є персона, яка щиро насолоджується перипетіями партійної
боротьби, її щоденними звивами, перемогами та катастрофами. Він не має
твердих переконань. Ризикує щоразу, коли є нагода (і не лише власним становищем,
а й долею тих, хто йде за ним). Може мати артистичні нахили. За секундний
тріумф віддасть свою вічну душу, бо до нестями любить лаври, литаври, еполети
й паради. Часом буває нещасним, усвідомлюючи свою справжню ціну, але зупинити
гру не може. Випадково осідлавши хвилю суспільної бурі, авантюрник досить
довго на ній тримається. Біля себе має дрібноту, яка дає йому почуття «величі».
Типовий авантюрник світового масштабу — Б. Муссоліні, дрібніший — лівійський
вождь М. Кадаффі, зовсім дрібненький — колишній кримський президент Ю.
Мєшков.
Політичний цинік є постаттю, із психологічної точки зору неоднозначною.
У різних пропорціях він поєднує риси прагматика й авантюрника. Чого в нього
нема, то це фанатизму, бо взагалі нема жодних політичних переконань. Однак,
не маючи стрижневої ідеї, цинік намагається догодити всім, кого за ідею
можна купити, і дуже комфортно почувається в масці фанатика. Купувати все,
що купується, і продавати все, що продається, — то головна засада політичного
цинізму. Гроші на цьому базарі конвертуються в ідеї — і навпаки. Психологи
и психіатри користуються терміном «моральна ідіотія», розуміючи його як
нездатність розрізняти добро і зло. Своє оточення такий «ідіот» добирає
«по образу и подобию своему». Для порядної людини є лише один спосіб співробітництва
з ними: подружитися і навзаєм застрелитися на брудершафт. Але... Погляньте
на нинішню Верховну Раду, пошукайте циніків, і в їхньому обозі побачите
народних артистів, академіків і всяку іншу дипломовану челядь. Цинік не
стільки формує, скільки концентрує й уособлює аморальність спільноти, в
якій живе.
За певних обставин цинік і прагматик можуть приймати близькі або й тотожні
рішення. Різниця між ними стає очевидною в кризових ситуаціях: прагматик
має ті моральні гальма, на які цинік плює. Хоч як дивно, в політичному
партнерстві циніки мають певну перевагу. Там, де фанатик упреться рогом,
а авантюрник зрадить при кожній «цікавій» нагоді, безпринципний політик
може триматися домовленостей, доки йому це вигідно. В спілкуванні «з народом»
цинік часто є контактним і дотепним, бо мусить бути таким, не маючи іншого
за душею. На кожному кроці бідкається, що вся політика є брудною справою,
присипаючи власний бруд словесною тирсою.
Розмежування політиків на чотири відрубні психологічні типи деякою мірою
є спрощеним. Як правило, різні мотивації поведінки в людини перетинаються
й переплутуються. Не завжди легко розрізнити політичний прагматизм і повну
відсутність принципів, наперед побачити, що фанатична ідея «народного добра»
спричинить голодомор.
Коли йдеться про психологічну спрямованість («якість») політика, мусимо
не забувати й про «розмір» його особистості («кількість»). Політика не
лише дозволяє, а й вимагає щоденної демонстрації найвищих здібностей. Ті,
хто їх не має, не політики, а політикани. Погляньмо, наприклад, на сябра
О.Г.Лукашенка. Він не фанатик, бо дуже прагматичний; він не прагматик,
бо забагато ризикує; він не авантюрист, бо ризикує лише тоді, коли не боїться
кари; він не цинік, бо щиро вірить у колгоспи і в те, що курс білоруської
валюти можна призначити указом. Він просто не політик. Важко не помітити,
що мурашине політиканство квітує і на теренах України. Більшість із нас
мають один-єдиний капітал — свій виборчий голос. Громадяни, будьте обережними!
