«Друзі, звертаюся, в першу чергу, до мешканців і громадян України. Допоможіть мені, громадянинові та жителеві Росії, визначитися в своєму ставленні до української помаранчевої революції. Зараз у Росії набирає силу рух проти «помаранчевої зарази», «помаранчевої чуми» (у різних регіонах іменують по-різному). Та чи дійсно це зараза і чума? Чи все ж таки позитивних наслідків більше, аніж негативних? Поділіться досвідом». Таке прохання виклав у своєму блозі в Живому Журналі певний користувач під ніком Небайдужий.
І справді, словосполучення «помаранчева чума» стало лейтмотивом пропутінських мітингів у Росії. Примітно, що ніхто не говорить про революцію троянд у Грузії (хоча вона й передувала подіям в Україні), ніхто не згадує кровопролитну революцію тюльпанів у Киргизії. Схоже, фантомний страх від мирного та яскравого протесту засів так глибоко в підкірці «кремлівських посіпак», що його вже нічим не перебити і нічим не вибити.
«Зараз Росія стикається з гігантською проблемою неспроможності влади забезпечити спокійну зміну влади без потрясінь. А Україна мала абсолютно безцінний досвід, що владу можна змінювати спокійно, в результаті перевиборів, і що чинна влада може визнавати свою поразку. І чинна влада може повертатися», — міркує в розмові з «Днем» російський журналіст Семен НОВОПРУДСЬКИЙ.
Утім, словосполучення «помаранчева чума» використовують не лише члени «Единой России», але й доморослі політики. А саме — члени Партії регіонів. Хоча насправді ця страшна «зараза» пішла їм лише на користь.
Віктор Янукович, проти якого було спрямовано помаранчевий протест, ось уже два роки є легітимним і повновладним Президентом України. А у в’язниці перебувають не противники і «жертви» помаранчевої революції, а її натхненники — Юлія Тимошенко і Юрій Луценко.
Ми попрохали депутатів Партії регіонів різних рівнів знайти хоч якийсь позитив у подіях 2004 року. Скажемо прямо, це вдалося далеко не всім.
Володимир МАКЕЄНКО, депутат Верховної Ради (фракція Партії регіонів)
— Я позитив бачу в тому, що на той період суспільство було небайдужим. І люди вийшли щиро. Інша річ, що їх потім обдурили. Не виправдали їхні сподівання. Але такі заходи просто пробуджують суспільство. Це корисно всім — і політикам, і тим, хто при владі, і тим, хто в опозиції. Це корисно для аналізу помилок. Я бачу в цьому позитив.
Також у нас є вільні засоби масової інформації. У нас різні точки зору — це теж факт. На державному каналі УТ-1 виступають різні політичні сили. Здається — це нормально і добре.
Вадим КОЛЕСНІЧЕНКО, депутат Верховної Ради України (фракція Партії регіонів )
— Ніяк не можна сказати, що Янукович прийшов до влади завдяки помаранчевій революції. 2004 року в нього вкрали перемогу.
Коли відбувалися всім відомі події, вся країна і представники Партії регіонів сподівалися на певне оздоровлення суспільства. Тому що проблеми, які існували на той момент у нашій країні, не були пов’язані з Януковичем і не були пов’язані з чинною владою. Це ті проблеми, які ми отримали від Радянського Союзу, а також через те, що влада не змінювалась, реформи не проводилися. Суспільство, власне кажучи, стагнувало. Був біг по колу.
Всі прагнули чогось нового. Але, на жаль, це велике прагнення було перекреслене вже 2005 року. Ми дізналися про «любих друзів», про інші речі...
Тому я не можу назвати жодного позитиву від помаранчевої революції, а найбільший негатив — обман людських надій. Це найбільша проблема, яку отримало наше суспільство.
А з точки зору економіки ми взагалі були відкинуті назад, тому що популізм не давав робити системні реформи.
Ігор ГРЕЩУК, голова фракції Партії регіонів у Львівській обласній раді:
— Усвідомити всі позитиви та негативи помаранчевої революції нині досить складно. Люди, котрі прожили кілька років після того, як до влади прийшли «помаранчеві» революціонери, вже зробили власні висновки — ті, що збирають майдани та вміють гучно виголошувати політичні гасла, не завжди є добрими господарниками. Саме цим і була корисна помаранчева революція, яка це продемонструвала. Нині працювати новій владі на чолі з Президентом України Віктором Януковичем — складно. Уряд та глава держави готові реформувати галузі, котрі перебувають у вкрай занедбаному стані. Однак ті, хто втратив владу, нині знову до неї рвуться. Саме тому люди повинні чітко пам’ятати, як «владарювали» помаранчеві.
Олександр ФОРМАНЧУК, голова Експертно-аналітичної ради при Раді міністрів АРК, співголова Асоціації політологів Криму:
— Очевидно, в умовах цивілізаційної неоднорідності України, яка дісталася нам як історичний спадок, прихід до влади помаранчевої команди був історичною неминучістю. І слава Богу, що він відбувся, тому що люди отримали можливість порівнювати і оцінювати. І для становлення української державності це корисний історичний досвід. І в цьому плані те, що сталося 2004 року, було історично запрограмованим етапом історії. Я не розцінюю це в негативному плані, не варто вішати на нього негативні ярлики. Врешті-решт, саме завдяки цьому досвіду багато виборців згодом голосувало за представників Партії регіонів. Так, у цей час проявилася значна частка націоналізму, була спроба знайти національну ідею, яка, на жаль, так нічим і не завершилася, але найважливіше те, що народ України, який живе на такому цивілізаційному розломі, мав можливість оцінити і те, і інше.
І сьогодні Партія регіонів теж до кінця не може здолати інерцію того періоду. Ну, припустимо, не може взяти і оголосити російську мову другою державною. Не вийде. Чому? Тому що тоді була продемонстрована воля значної частини суспільства, яка не сприймала це і не сприйме ніколи, з нею потрібно рахуватися всім. І таких моментів багато. Тому інерція того періоду продовжує працювати в позитивному плані і спонукає вже наступні політичні сили, що приходять до влади, враховувати це все. Я не вважаю, що можна так легко кидатися цими словами, і при всьому моєму неприйнятті ідеологічних настанов націоналістів, Народного Руху, партії «Свобода» я розумію, що ці політичні течії об’єктивно існують у цьому суспільстві, не за чиїмось злим наміром, а представляють частину нашого суспільства, і це потрібно враховувати всім політикам.
Ірина ЯНЧУК, директор Житомирської загальноосвітньої школи №26, депутат міської ради від Партії регіонів:
— До «помаранчевих» подій у мене залишилось добре ставлення, вважаю, що вони мали позитивне значення для України, — пам’ятаю, як у людей з’явились великі сподівання на повагу до них. Тоді я щиро й захоплено їх сприйняла. Але ми не думали, що лідери народного піднесення так себе поведуть. Велике розчарування в мене виникло, коли побачила, що президент Віктор Ющенко практично нічого не робить з того, що обіцяв. Хоча з тим великим рейтингом, який мав, міг багато що здійснити. В будь-якому разі, люди відчули, що можуть обстоювати свої права, зв’язок з іншими людьми. Тоді це було як романтичне свято свободи, духовного піднесення.
Наступні вибори після помаранчевої революції були більш-менш чесними, і це добре. Хоча говорять і про сумніви щодо законності третього туру тодішніх президентських виборів. Про останні вибори до місцевих рад зараз, буває, кажуть щось у цьому дусі. Я ж стала депутатом по мажоритарному округу, тоді я була безпартійною, висунула мене Партія регіонів. Бувала за кордоном, в Європі, тому розуміла процеси демократизації, підтримувала їх. В Ірландії, наприклад, коли я після помаранчевої революції приїжджала туди, її громадяни розпитували про неї, ставились до нас дуже дружньо. Після цього наші сподівання фактично розтоптали.
Петро ПИСАРЧУК, народний депутат України шостого скликання від Партії регіонів, Львів:
— Насамперед маю зазначити, що Партія регіонів прийшла до влади завдяки народові України, який за неї проголосував. Ясна річ, що події 2004 року, коли люди піднялися, прийшли на Майдан, щоб обстояти свої права, зробили це красиво, в демократичний спосіб, були потрібні Україні — навіть незважаючи на те, що багато учасників тих подій сьогодні розчаровані, мають якісь інші симпатії... Одне слово, помаранчева революція, на мій погляд, відіграла позитивну роль у розвиткові українського суспільства, бо влада, нарешті, зрозуміла, що з людьми треба рахуватися, що людей треба чути й зважати на їхні симпатії.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог:
— Я не приймаю самого терміна. Якщо йдеться про чуму, то під цим приховується образ революційної зарази. Російська влада боїться цієї революційної зарази. Вона бачить її продовження, її реінкарнацію в нинішніх протестах, що зростають, мов на дріжджах. І, відповідно, вона намагається впливати на суспільну свідомість, на «спокійну» Росію, Росію глибинки, національних околиць, яка просто звикла до Путіна й асоціює його з цією стабільністю.
Але що звертає на себе увагу — не лише влада, а й значна частина протестантів, відомих людей, теж відхрещується від революції. Вони просять не ототожнювати, не асоціювати їх з так званою «помаранчевою чумою». Вони відхрещуються від самого поняття «революція». Вони говорять: «Ми не революціонери! Ми не збираємося влаштовувати революцію!». Вони швидше виступають за нову російську перебудову, лібералізацію... А символ неприйняття, символ того, чого вони не хочуть у Росії, — це Путін. І тут головне протиріччя у світогляді розсерджених городян: вони не хочуть Путіна, але при цьому вони відхрещуються від революції. А як без революції позбавитися Путіна? Відповіді на це запитання в росіян поки що немає.
Поки ставлення до помаранчевого кольору, до українського досвіду є індикатором. Спільне для влади та опозиції — це заперечення й небажання революції.
Наші регіонали теж хотіли б забути про помаранчеву революцію як про страшний сон. І комплекс Майдану в них залишився. Але хоч як це парадоксально, багато що з того, що вони роблять, веде саме до повторення цих подій. Мені здається, дехто з регіоналів це розуміє, але нічого вдіяти не може. А інші вважають, що закручування гайок, репресії проти лідерів опозиції, навпаки, можуть захистити їх від повторення 2004 року.
Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів, Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День», Житомир, Микола СЕМЕНА, Сімферополь
